Повідомлення в номер / А серце плаче і болить...

Минають роки. Здавалося б, час лікує душевні рани.  Та ні. Чим далі, тим більше ятрить серце біль утрати, тим яскравіше бачу, як багато зробила для мене мати – Марія Іванівна Панасюк.  У селі її називали просто Павлючиха, бо мого батька звали Павло.

Мама народилася  30  березня  1910  року в родини Зінаїди та Івана Ткачуків.  У них було 7 дітей. Вона ж була найменшою.  В школу не ходила, бо мали велике господарство і треба було працювати. Пізніше сім'ю вивезли в Сибір,  зробивши їх куркулями.

Згодом мама вийшла заміж і народила 4 дітей. Найстарше вмерло, не проживши й року.

Я – дитина війни. Хоча її не пам'ятаю, як і свого батька, бо вона його в мене забрала.  Але добре пам'ятаю сльози матері, яка часто перечитувала похоронку і гірко плакала.  Бо залишилася без даху над головою із 3 дітьми.  Німці спалили всі будівлі і майно. 

Рятуючи дітей, мама з нами втекла до лісу. Потім ми жили на хуторі у родичів.  Зібрала якось мама трохи грошей, щоб купити клуню для проживання. Та знову прийшли вночі бандити і забрали все: гроші, їжу.  Пізніше ми дізнались, що це були односельці.

Яку ж силу, скільки здоров'я потрібно була мати матері, аби витримати все?

Ніколи не забуду свого босоногого дитинства, коли в школу не мала що взути.  А як мені хотілося мати батька, як у моїх подружок, щоб притулитися до нього, обійняти, отримати пораду чи підтримку.  Лежить він у Братській могилі в Литві. Довгий час шукали те місце, де знайшов він Вічний спочинок. 

Моя онучка, його правнучка, виробляє документи, аби поїхати туди на могилу і завезти грудочку рідної землі.

І хоч як тяжко було нам, дякуючи мудрості матері, щирій вдовиній молитві, ми усе витримали і вижили.  І кожен знайшов свою стежку в житті.

Мама була звичайною сільською жінкою.  До схилу літ ходила в колгосп на роботу, вела своє домашнє господарство (колгосп ім. Шевченка в селі Секуні  Старовижівського району).  Була дуже працьовитою. І  ми трудилися поруч з нею з самого малечку.  Обробляли поле, заготовляли дрова, різали вручну солому на січку.

Дуже запам'ятався мені такий випадок. Коли мама йшла на роботу, то давала нам цілу купу роботи:  нарвати гички бурякової і нарізати, нагодувати свиней, курей, прибрати в хаті.  Ми якось загралися і нічого не зробили. Ненька не кричала тоді на нас, а тільки плакала. Ті сльози болять мені й досі.

Уже 15 років немає її на цьому світі.  До останнього подиху мала світлу пам'ять, допомагала і мені по господарству.  Якось перебирала вона картоплю, присіла відпочити і заснула Вічним сном!

Хай святиться ім'я твоє, Мамо!