і болить...
Минають роки. Здавалося б, час лікує душевні рани. Та ні. Чим далі, тим більше ятрить серце біль утрати, тим яскравіше бачу, як багато зробила для мене мати – Марія Іванівна Панасюк. У селі її називали просто Павлючиха, бо мого батька звали Павло.
Мама народилася 30 березня 1910 року в родини Зінаїди та Івана Ткачуків. У них було 7 дітей. Вона ж була найменшою. В школу не ходила, бо мали велике господарство і треба було працювати. Пізніше сім'ю вивезли в Сибір, зробивши їх куркулями.
Згодом мама вийшла заміж і народила 4 дітей. Найстарше вмерло, не проживши й року.
Я – дитина війни. Хоча її не пам'ятаю, як і свого батька, бо вона його в мене забрала. Але добре пам'ятаю сльози матері, яка часто перечитувала похоронку і гірко плакала. Бо залишилася без даху над головою із 3 дітьми. Німці спалили всі будівлі і майно.
Рятуючи дітей, мама з нами втекла до лісу. Потім ми жили на хуторі у родичів. Зібрала якось мама трохи грошей, щоб купити клуню для проживання. Та знову прийшли вночі бандити і забрали все: гроші, їжу. Пізніше ми дізнались, що це були односельці.
Яку ж силу, скільки здоров'я потрібно була мати матері, аби витримати все?
Ніколи не забуду свого босоногого дитинства, коли в школу не мала що взути. А як мені хотілося мати батька, як у моїх подружок, щоб притулитися до нього, обійняти, отримати пораду чи підтримку. Лежить він у Братській могилі в Литві. Довгий час шукали те місце, де знайшов він Вічний спочинок.
Моя онучка, його правнучка, виробляє документи, аби поїхати туди на могилу і завезти грудочку рідної землі.
І хоч як тяжко було нам, дякуючи мудрості матері, щирій вдовиній молитві, ми усе витримали і вижили. І кожен знайшов свою стежку в житті.
Мама була звичайною сільською жінкою. До схилу літ ходила в колгосп на роботу, вела своє домашнє господарство (колгосп ім. Шевченка в селі Секуні Старовижівського району). Була дуже працьовитою. І ми трудилися поруч з нею з самого малечку. Обробляли поле, заготовляли дрова, різали вручну солому на січку.
Дуже запам'ятався мені такий випадок. Коли мама йшла на роботу, то давала нам цілу купу роботи: нарвати гички бурякової і нарізати, нагодувати свиней, курей, прибрати в хаті. Ми якось загралися і нічого не зробили. Ненька не кричала тоді на нас, а тільки плакала. Ті сльози болять мені й досі.
Уже 15 років немає її на цьому світі. До останнього подиху мала світлу пам'ять, допомагала і мені по господарству. Якось перебирала вона картоплю, присіла відпочити і заснула Вічним сном!
Хай святиться ім'я твоє, Мамо!
Віра ЛИСЮК, ветеран педагогічної праці, с. Скулин.
Залишити коментар