Повідомлення в номер / Місто під знаком кохання

Скільки-то історичних літописів кануло у небуття! Ще більше матеріальних свідків заховалося в надрах землі. Та невмирущими залишаються легенди і перекази, які, прихорошені сучасниками, розказують, що було колись. І близьким стає життя-буття далеких предків.

Повільно несе води Турія. Шелестить сумні пісні лепеха пахуча. Висвистує мажорні мелодії у верболозах очеретянка. Хтозна – можливо, в тих звуках теж криється таїна народження міста під знаком  коваля?

Знаменитий дослідник минувшини Волині Олександр  Цинкаловський вважав, що поселення на річці Турії виникло 2-3 тисячі літ тому. Легенда, яку пропонуємо читачу, лише підтверджує версію вченого.

l

В ті древні часи територія Волині сягала далеко від сучасних кордонів. Саме на тому неблизькому  прикордонні існувало поселення із маєтком князівським. Володар краю мав загін кінноти для захисту кордонів, а разом з тим – і власного маєтку. Вправно данину збирав із підданих. Закон такий неписаний існує: правитель багатіє, а трудящий люд бідніє. Та це до слова, бо і в багатих бувають проблеми.

Була у князя донька-красуня на виданні. Хто бачив, заворожений був Божим творінням: коси золотаві, очі – неба голубінь. Стан стрункий, ніби у берізки запозичила. А до того ж, розумна, дотепна і весела. Скажіть, хто в таку красуню не закохається? Князь давно "приміряв" до доньки женихів із довколишніх поселень, та рівного своєму стану не знаходив.

Тим часом чи то на щастя, чи на біду в князівну  коваль місцевий закохався. Куди  не йде, а ноги до палацу панського повертають. Погляне – серце в'яне, а словом перекинуться – як дитя щасливіє. Ради справедливості мусимо сказати, що юнак був нівроку.

Не знаю, чи то сила, чи то душа добра, чи то енергія кипуча полонили князівну  (назвемо її Лілеєю), бо вона стріли спокуси випускала в серце коваля. Не зчулася пташка, як потрапила у сіті птахолова. Можливо, легковажила, адже добре знала, що батько не допустить єднання сердець князівни і  простолюдина. Чи була надія?

Безперечно. Кохання – це той еліксир, який зрівнює багатих і бідних, високопоставлених і звичайних. Та найбільшим ворогом кохання є заздрощі. Донесли злі язики князю про залицяння коваля до Лілеї.

Спалахнув вогнем пекельним князь.

– Покличте обох до палацу! Якщо це правда, порішу обох, – наказав він.

Опустила голову донька і слова не може мовити. Переляк оволодів нею.

– Признавайся, ковалю, як ти посмів залицятися до князівни?! – суворо запитав батько, сподіваючись, що юнак усе спростує і заперечить. Та раптом наче грім з ясного неба вдарив князя, блискавка в мільйон вольт пронизала розум.

– Я кохаю Лілею і прошу її руки, – приречено промовив коваль.

Громи Перуна зірвалися з вуст князя. Зловісно блиснув меч у руках розлюченого володаря землі ковельської. Із вигуком: "Зарубаю обох! Немає в мене доньки!"  князь кинувся до юнака. Намагалася зупинити чоловіка дружина, та була відкинута вбік.

– Не бути по-твоєму, князю! – раптом вигукнув юнак і тигром стрибнув на нападника. Сильним ударом вибив меч із рук князя. В одну мить скочив на коня князя, підхопив, мов пір'їнку, свою Лілею і помчався в світ за очі.

Довго метушився розгніваний правитель на майдані, вигукуючи лайливі слова, та, нарешті, схаменувся, зрозумівши, що емоції – ворог розуму. Прийшовши до тями, зібрав служак і помчав доганяти закохану пару. Та втікачі були далеко – шукай вітра в полі.

Відірвавшись від погоні, стишили біг, адже коня-рятівника поберегти треба. І коли вже Сонце покотилося за небокрай, вони опинилися біля широкоплинної ріки. За плесом острів виднівся. Вирішили, що найбезпечніше буде відпочити там. Знайшли брід і опинилися на просторому острові.

На узвишші, посеред дерев наспіх змайстували з очерету та верболозу ложе. За роботою і страх вивітрився. Темна нічка заховала пару в своїх обіймах. Зірки тішились першим поцілунком, незбагненним і найсолодшим, та єднанням тіл і сердець закоханих молодят. Вони ніби благословляли цей шлюб.

О, як ми хочемо знайти відповідь на запитання: "Що воно таке щастя?".

А щастя – це кохання,

І кохання – це щастя.

У цьому замкненому ланцюгу пристрастей, емоцій і самопожертви народжується істина буття, а з нею –  великі історичні звершення.

Перші промені Сонця розбудили закоханих. Перед ними відкрилась картина чарівної первозданної природи.

– Лілеєчко, та тут райське місце. Давай залишимось на цьому острові.

– Тепер ти – мій володар! То ж вирішуй.

Швидко і вправно змайстрували  курінь із гілок дерев. Так з'явилося перше житло. Воно дало початок поселенню, яке ми сьогодні називаємо Ковель і з любов'ю співаємо:

Ковель – рідне місто моє.

Ти – мов квітка у центрі

 Волині...

Ви запитаєте, яка доля закоханої пари? На князівну та коваля чекала нелегка боротьба за виживання. Полювали, ловили рибу, житло для зимівлі будували. Згодом глиняна піч з'явилася, в якій коваль болотяну руду плавив. Її тут було вдосталь. Він майстерно виготовляв наконечники для стріл, кінську збрую і зброю.

Не забарилися і дітки. Вони дали початок роду ковальсько-князівському, тобто нашому - ковельському. Про вправного коваля і поселення на Тур'євому острові звістка швидко розлетілась по всій Волині.

Чи примирився князь із молодятами - історія мовчить. Попереду на рід ковельський чекало багато випробувань. Та це вже інша історія.

Завдячуймо Богу, що ми маємо таку жертовну, позначену коханням, історію.

По праву, дорогі ковельчани, сьогодні це квітуче, древнє поселення називають  містом Щастя.

Любомир ФІАЛКО.

Скільки-то історичних літописів кануло у небуття! Ще більше матеріальних свідків заховалося в надрах землі. Та невмирущими залишаються легенди і перекази, які, прихорошені сучасниками, розказують, що було колись. І близьким стає життя-буття далеких предків.

Повільно несе води Турія. Шелестить сумні пісні лепеха пахуча. Висвистує мажорні мелодії у верболозах очеретянка. Хтозна – можливо, в тих звуках теж криється таїна народження міста під знаком  коваля?

Знаменитий дослідник минувшини Волині Олександр  Цинкаловський вважав, що поселення на річці Турії виникло 2-3 тисячі літ тому. Легенда, яку пропонуємо читачу, лише підтверджує версію вченого.

ххх

В ті древні часи територія Волині сягала далеко від сучасних кордонів. Саме на тому неблизькому  прикордонні існувало поселення із маєтком князівським. Володар краю мав загін кінноти для захисту кордонів, а разом з тим – і власного маєтку. Вправно данину збирав із підданих. Закон такий неписаний існує: правитель багатіє, а трудящий люд бідніє. Та це до слова, бо і в багатих бувають проблеми.

Була у князя донька-красуня на виданні. Хто бачив, заворожений був Божим творінням: коси золотаві, очі – неба голубінь. Стан стрункий, ніби у берізки запозичила. А до того ж, розумна, дотепна і весела. Скажіть, хто в таку красуню не закохається? Князь давно "приміряв" до доньки женихів із довколишніх поселень, та рівного своєму стану не знаходив.

Тим часом чи то на щастя, чи на біду в князівну  коваль місцевий закохався. Куди  не йде, а ноги до палацу панського повертають. Погляне – серце в'яне, а словом перекинуться – як дитя щасливіє. Ради справедливості мусимо сказати, що юнак був нівроку.

Не знаю, чи то сила, чи то душа добра, чи то енергія кипуча полонили князівну  (назвемо її Лілеєю), бо вона стріли спокуси випускала в серце коваля. Не зчулася пташка, як потрапила у сіті птахолова. Можливо, легковажила, адже добре знала, що батько не допустить єднання сердець князівни і  простолюдина. Чи була надія?

Безперечно. Кохання – це той еліксир, який зрівнює багатих і бідних, високопоставлених і звичайних. Та найбільшим ворогом кохання є заздрощі. Донесли злі язики князю про залицяння коваля до Лілеї.

Спалахнув вогнем пекельним князь.

– Покличте обох до палацу! Якщо це правда, порішу обох, – наказав він.

Опустила голову донька і слова не може мовити. Переляк оволодів нею.

– Признавайся, ковалю, як ти посмів залицятися до князівни?! – суворо запитав батько, сподіваючись, що юнак усе спростує і заперечить. Та раптом наче грім з ясного неба вдарив князя, блискавка в мільйон вольт пронизала розум.

– Я кохаю Лілею і прошу її руки, – приречено промовив коваль.

Громи Перуна зірвалися з вуст князя. Зловісно блиснув меч у руках розлюченого володаря землі ковельської. Із вигуком: "Зарубаю обох! Немає в мене доньки!"  князь кинувся до юнака. Намагалася зупинити чоловіка дружина, та була відкинута вбік.

– Не бути по-твоєму, князю! – раптом вигукнув юнак і тигром стрибнув на нападника. Сильним ударом вибив меч із рук князя. В одну мить скочив на коня князя, підхопив, мов пір'їнку, свою Лілею і помчався в світ за очі.

Довго метушився розгніваний правитель на майдані, вигукуючи лайливі слова, та, нарешті, схаменувся, зрозумівши, що емоції – ворог розуму. Прийшовши до тями, зібрав служак і помчав доганяти закохану пару. Та втікачі були далеко – шукай вітра в полі.

Відірвавшись від погоні, стишили біг, адже коня-рятівника поберегти треба. І коли вже Сонце покотилося за небокрай, вони опинилися біля широкоплинної ріки. За плесом острів виднівся. Вирішили, що найбезпечніше буде відпочити там. Знайшли брід і опинилися на просторому острові.

На узвишші, посеред дерев наспіх змайстували з очерету та верболозу ложе. За роботою і страх вивітрився. Темна нічка заховала пару в своїх обіймах. Зірки тішились першим поцілунком, незбагненним і найсолодшим, та єднанням тіл і сердець закоханих молодят. Вони ніби благословляли цей шлюб.

О, як ми хочемо знайти відповідь на запитання: "Що воно таке щастя?".

А щастя – це кохання,

І кохання – це щастя.

У цьому замкненому ланцюгу пристрастей, емоцій і самопожертви народжується істина буття, а з нею –  великі історичні звершення.

Перші промені Сонця розбудили закоханих. Перед ними відкрилась картина чарівної первозданної природи.

– Лілеєчко, та тут райське місце. Давай залишимось на цьому острові.

– Тепер ти – мій володар! То ж вирішуй.

Швидко і вправно змайстрували  курінь із гілок дерев. Так з'явилося перше житло. Воно дало початок поселенню, яке ми сьогодні називаємо Ковель і з любов'ю співаємо:

Ковель – рідне місто моє.

Ти – мов квітка у центрі

 Волині...

Ви запитаєте, яка доля закоханої пари? На князівну та коваля чекала нелегка боротьба за виживання. Полювали, ловили рибу, житло для зимівлі будували. Згодом глиняна піч з'явилася, в якій коваль болотяну руду плавив. Її тут було вдосталь. Він майстерно виготовляв наконечники для стріл, кінську збрую і зброю.

Не забарилися і дітки. Вони дали початок роду ковальсько-князівському, тобто нашому - ковельському. Про вправного коваля і поселення на Тур'євому острові звістка швидко розлетілась по всій Волині.

Чи примирився князь із молодятами - історія мовчить. Попереду на рід ковельський чекало багато випробувань. Та це вже інша історія.

Завдячуймо Богу, що ми маємо таку жертовну, позначену коханням, історію.

По праву, дорогі ковельчани, сьогодні це квітуче, древнє поселення називають  містом Щастя.