Де беруться сепаратисти?
«Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови, – дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу».
(Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ).
Нещодавно в газеті «Вісті Ковельщини» була цікава стаття О. Романчука, засновника журналу «Універсум», з передмовою М. Г. Вельми. Я думаю, небайдужим українцям є над чим подумати і по змісту статті, і по коментарях редактора у зв’язку з нашим дуже непростим сьогоденням.
І от я хотіла б познайомити наших читачів теж і з напрочуд реальними проблемами мовного питання, яке в нашому суспільстві є дуже актуальним і в той же час болючим і неоднозначним. І на цю тему в журналі «Універсум» є стаття «Про український освітньо-інформаційний простір». Автор – А. Кондратенко, доктор фізико-математичних наук, Заслужений професор Харківського національного університету.
Звичайно, тут порушено питання про те, що ми чуємо на кожному кроці і від кого завгодно: не має значення, якою мовою людина говорить. Є багато захисників російської мови на всіх рівнях. Адже половина українців спілкується російською. З військової точки зору, це — катастрофа, бо саме російською мовою Москва здійснює свою інформаційну агресію, а це 90% сучасної тотальної війни.
Виходить, що двомовність робить Україну беззахисною проти технології «руського міра», основаної на агресивному просуванні російської мови і наступному «захисті» російськомовних. Мова – це не лише засіб спілкування та отримання інформації, але й спосіб мислення та виховання. Отримуємо знання українською мовою – отже, мислимо і перебуваємо у межах українського культурного світу. Отримуємо знання мовою ворога – перебуваємо в його культурному і духовному полоні. То ж не дивно, що саме з цих людей постає «п’ята колона».
26 років тому Україна проголосила свій суверенітет, але позитивних змін в освітньому просторі на Півдні і Сході України катма.
А ось як автор згаданої статті пояснює, до чого може призвести ситуація, коли молода людина опиняється в російському інформаційному просторі.
«Уявімо собі юнака, який закінчив українську школу в україномовному районі й вступив до Харківського вишу. Тут його вже навчають мовою сусідньої держави, хоча в школі запевняли, що державною мовою є мова українська. Юнак (уже студент) звертає увагу на те, що державні службовці чомусь не розмовляють українською, а «вещают язиком». У голові молодої, ще не сформованої людини виникає хаос. Пояснення надходить з Москви, де черговий «знаток» рече, що ніякої української мови насправді немає, а Україна як держава неповноцінна.
Якщо згадати, що більшість телепередач транслюється чужинською мовою, то скільки б тому парубкові не казали, що українська мова — «калинова й солов’їна», у нього є значно більше підстав вважати її неповноцінною. Адже в країні нею вищу науку не можна опанувати, столичні й обласні чиновники нею не послуговуються (наприклад, колишній керівник Харківської ОДА Ігор Балута, українець, який добре знає державну мову, але її від нього ніколи не чули). Оголошення та реклама у Харкові — виключно іноземною. Загалом, складається враження, що без знання української мови в Україні можна прожити, а от без знання мови одвічного ворога – ніяк. Ось і новопризначений голова Харківської ОДА державною мовою не послуговується, здається, навіть її не знає, принаймні, харків’яни від нього української ніколи не чули. І це в області, де понад 70 відсотків українців!
Чому ми змирилися з тим, що керівництво держави призначає очільниками областей людей, які мало чим відрізняються від окупантів? Ті, хто це робить, не поважає українців, Конституцію і Українську державу. Якщо з того парубка українська освіта та українська дійсність не виховає сепаратиста, то байдужого до української справи – точно! І тут перше запитання: чому Харківський університет, де викладання, окрім філологічного, ведеться не мовою державною, а «язиком», як і багато інших вишів на Півдні та Сході України, називаються національними? Цікаво, якої національності!?
Стосовно молодої генерації, то вона української мови не чує ні вдома, ні в садочку, ні в школі (не йдеться про уроки української мови – вона викладається як іноземна), ні у виші, ні у засобах масової інформації. Це трагедія. Вони ніби живуть не в Україні, а в якомусь абстрактному «русском мире», де безкарно можна паплюжити все українське. Українська державна освітня система готує з них вбивць – сепаратистів і зрадників. А державні мужі, які зобов’язані дбати про зміцнення української держави, але які свідомо чи через невігластво її методично нищать.
Та обставина, що багато москомовних українців виявилися патріотами України і пішли на Схід воювати за нашу незалежність, свідчить, що насправді їх примусово змосковщили за часів совєтської окупації та нашої вже формальної суверенності. За 26 років незалежності державної програми деколонізації укладу українського життя по суті не було”.
Автор статті навів приклади реальних подій в Харкові. А хіба в інших регіонах, крім Заходу, діється не те саме? Хіба Київ в переважній більшості не російськомовний? Подивімось на наших сусідів. Наприклад Прага (Чехія) до 1918 року була на 90 відсотків німецькомовна, а за 5-6 років незалежності повністю стала чеськомовна. А після Другої світової війни Бенеш посадив всіх німецькомовних в поїзд і сказав: “Шуруйте в свою Німецію, і не колотіть, і не бунтуйте чеський народ”. А ми занадто толерантні, боїмось когось образити. Придумали: не доведи, Господи, насильної українізації! Це нечуване блюзнірство! В Україні може бути насильна русифікація, колонізація – це зрозуміло! А вимагати від державних чиновників, депутатів, діячів науки, культури, освіти та й всіх інших громадян знання єдиної державної мови — то це ж нормальне явище. Адже без цього держава не зможе належно виконувати свої функції.
А то в Україні все якось навиворіт. Діячі науки, культури (держава понадавала їм почесних звань – Заслужених, Народних і навіть Героїв), в першу чергу, повинні пропагувати, поширювати, захищати державну мову, а вони у всіх публічних виступах послуговуються чужою. І це не чиясь примха чи забаганка, щоб, нарешті, Україна стала україномовною. Це необхідність існування нашої незалежності.
Адже всім відомо, що, починаючи від Катерини ІІ, всі російські царі – вожді заявляли і зараз Путін заявляє, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова! То чому для багатьох наших громадян війна з Росією таке велике диво? Адже вони вірили, що це — дружній народ, а тут така агресія?
Пора позбутися ілюзій щодо Росії, поцікавитись справжньою історією і діяти адекватно. Бо наша байдужість, відсутність критичного мислення, поклоніння перед «старшим братом», незнання своєї історії, культури, мови дорого нам коштує – кожен день йде війна. Всім відомі її наслідки.
Звичайно, війну розв’язала Росія, бо вона була і є агресором у ставленні до України і не тільки. Але будьмо щирі. Наші громадяни (звичайно, не всі, а лише сепаратисти) теж воюють проти братів-українців. Ми всі повинні глибоко задуматись і проаналізувати, чому так сталось? Що нам всім потрібно зробити, кожному на своєму місці: від президента і до всіх інших, причетних до влади. А прості громадяни також повинні відповідати за те, яку ми владу обираємо. Думаймо і діймо! Бо Україна в нас одна! Її потрібно зберегти, бо іншого шансу в нас не буде. Недаремно Берг сказав: «Для тріумфу зла потрібно, щоб добрі люди нічого не робили».
Антоніна ГЛАДУН,
член ГО «Союз Українок».
«Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови, – дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу».
(Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ).
Нещодавно в газеті «Вісті Ковельщини» була цікава стаття О. Романчука, засновника журналу «Універсум», з передмовою М. Г. Вельми. Я думаю, небайдужим українцям є над чим подумати і по змісту статті, і по коментарях редактора у зв’язку з нашим дуже непростим сьогоденням.
І от я хотіла б познайомити наших читачів теж і з напрочуд реальними проблемами мовного питання, яке в нашому суспільстві є дуже актуальним і в той же час болючим і неоднозначним. І на цю тему в журналі «Універсум» є стаття «Про український освітньо-інформаційний простір». Автор – А. Кондратенко, доктор фізико-математичних наук, Заслужений професор Харківського національного університету.
Звичайно, тут порушено питання про те, що ми чуємо на кожному кроці і від кого завгодно: не має значення, якою мовою людина говорить. Є багато захисників російської мови на всіх рівнях. Адже половина українців спілкується російською. З військової точки зору, це — катастрофа, бо саме російською мовою Москва здійснює свою інформаційну агресію, а це 90% сучасної тотальної війни.
Виходить, що двомовність робить Україну беззахисною проти технології «руського міра», основаної на агресивному просуванні російської мови і наступному «захисті» російськомовних. Мова – це не лише засіб спілкування та отримання інформації, але й спосіб мислення та виховання. Отримуємо знання українською мовою – отже, мислимо і перебуваємо у межах українського культурного світу. Отримуємо знання мовою ворога – перебуваємо в його культурному і духовному полоні. То ж не дивно, що саме з цих людей постає «п’ята колона».
26 років тому Україна проголосила свій суверенітет, але позитивних змін в освітньому просторі на Півдні і Сході України катма.
А ось як автор згаданої статті пояснює, до чого може призвести ситуація, коли молода людина опиняється в російському інформаційному просторі.
«Уявімо собі юнака, який закінчив українську школу в україномовному районі й вступив до Харківського вишу. Тут його вже навчають мовою сусідньої держави, хоча в школі запевняли, що державною мовою є мова українська. Юнак (уже студент) звертає увагу на те, що державні службовці чомусь не розмовляють українською, а «вещают язиком». У голові молодої, ще не сформованої людини виникає хаос. Пояснення надходить з Москви, де черговий «знаток» рече, що ніякої української мови насправді немає, а Україна як держава неповноцінна.
Якщо згадати, що більшість телепередач транслюється чужинською мовою, то скільки б тому парубкові не казали, що українська мова — «калинова й солов’їна», у нього є значно більше підстав вважати її неповноцінною. Адже в країні нею вищу науку не можна опанувати, столичні й обласні чиновники нею не послуговуються (наприклад, колишній керівник Харківської ОДА Ігор Балута, українець, який добре знає державну мову, але її від нього ніколи не чули). Оголошення та реклама у Харкові — виключно іноземною. Загалом, складається враження, що без знання української мови в Україні можна прожити, а от без знання мови одвічного ворога – ніяк. Ось і новопризначений голова Харківської ОДА державною мовою не послуговується, здається, навіть її не знає, принаймні, харків’яни від нього української ніколи не чули. І це в області, де понад 70 відсотків українців!
Чому ми змирилися з тим, що керівництво держави призначає очільниками областей людей, які мало чим відрізняються від окупантів? Ті, хто це робить, не поважає українців, Конституцію і Українську державу. Якщо з того парубка українська освіта та українська дійсність не виховає сепаратиста, то байдужого до української справи – точно! І тут перше запитання: чому Харківський університет, де викладання, окрім філологічного, ведеться не мовою державною, а «язиком», як і багато інших вишів на Півдні та Сході України, називаються національними? Цікаво, якої національності!?
Стосовно молодої генерації, то вона української мови не чує ні вдома, ні в садочку, ні в школі (не йдеться про уроки української мови – вона викладається як іноземна), ні у виші, ні у засобах масової інформації. Це трагедія. Вони ніби живуть не в Україні, а в якомусь абстрактному «русском мире», де безкарно можна паплюжити все українське. Українська державна освітня система готує з них вбивць – сепаратистів і зрадників. А державні мужі, які зобов’язані дбати про зміцнення української держави, але які свідомо чи через невігластво її методично нищать.
Та обставина, що багато москомовних українців виявилися патріотами України і пішли на Схід воювати за нашу незалежність, свідчить, що насправді їх примусово змосковщили за часів совєтської окупації та нашої вже формальної суверенності. За 26 років незалежності державної програми деколонізації укладу українського життя по суті не було”.
Автор статті навів приклади реальних подій в Харкові. А хіба в інших регіонах, крім Заходу, діється не те саме? Хіба Київ в переважній більшості не російськомовний? Подивімось на наших сусідів. Наприклад Прага (Чехія) до 1918 року була на 90 відсотків німецькомовна, а за 5-6 років незалежності повністю стала чеськомовна. А після Другої світової війни Бенеш посадив всіх німецькомовних в поїзд і сказав: “Шуруйте в свою Німецію, і не колотіть, і не бунтуйте чеський народ”. А ми занадто толерантні, боїмось когось образити. Придумали: не доведи, Господи, насильної українізації! Це нечуване блюзнірство! В Україні може бути насильна русифікація, колонізація – це зрозуміло! А вимагати від державних чиновників, депутатів, діячів науки, культури, освіти та й всіх інших громадян знання єдиної державної мови — то це ж нормальне явище. Адже без цього держава не зможе належно виконувати свої функції.
А то в Україні все якось навиворіт. Діячі науки, культури (держава понадавала їм почесних звань – Заслужених, Народних і навіть Героїв), в першу чергу, повинні пропагувати, поширювати, захищати державну мову, а вони у всіх публічних виступах послуговуються чужою. І це не чиясь примха чи забаганка, щоб, нарешті, Україна стала україномовною. Це необхідність існування нашої незалежності.
Адже всім відомо, що, починаючи від Катерини ІІ, всі російські царі – вожді заявляли і зараз Путін заявляє, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова! То чому для багатьох наших громадян війна з Росією таке велике диво? Адже вони вірили, що це — дружній народ, а тут така агресія?
Пора позбутися ілюзій щодо Росії, поцікавитись справжньою історією і діяти адекватно. Бо наша байдужість, відсутність критичного мислення, поклоніння перед «старшим братом», незнання своєї історії, культури, мови дорого нам коштує – кожен день йде війна. Всім відомі її наслідки.
Звичайно, війну розв’язала Росія, бо вона була і є агресором у ставленні до України і не тільки. Але будьмо щирі. Наші громадяни (звичайно, не всі, а лише сепаратисти) теж воюють проти братів-українців. Ми всі повинні глибоко задуматись і проаналізувати, чому так сталось? Що нам всім потрібно зробити, кожному на своєму місці: від президента і до всіх інших, причетних до влади. А прості громадяни також повинні відповідати за те, яку ми владу обираємо. Думаймо і діймо! Бо Україна в нас одна! Її потрібно зберегти, бо іншого шансу в нас не буде. Недаремно Берг сказав: «Для тріумфу зла потрібно, щоб добрі люди нічого не робили».
Антоніна ГЛАДУН, член ГО «Союз Українок».
Де беруться сепаратисти?
Залишити коментар