Повідомлення в номер / Секрет її довголіття

У Катерини Іванівни Бородюк, що живе на Волі-Ковельській не раз  оживають  у пам'яті страшні роки  каторги в  далекому Магадані.  Її, 20-літню дівчину, запроторили в "берлаг" ("береговой режимный лагерь") за те, що не захотіла співпрацювати з КДБ, аж на цілих 10 років.

– Було дуже важко, – пригадує Катерина Іванівна.  – Працювали без вихідних. А робота була не з легких – валили ліс.  Погане харчування позначилось на здоров'ї каторжан: давали баланду з ячмінної крупи – це найгірша з усіх круп. 

– Кожну десяту неділю була лазня, – продовжує старенька.  – Гнали шеренгою.  Півдня був банний день.  Кожен день – перевірка. Рахували кожного дня, чи хто не втік. Перемацували весь одяг – чи немає чогось зайвого.  І так день у день,  аж цілих 7 літ. 

На 3 роки зменшили Катерині строк.  А допомогла в цьому звичайнісінька записка, яку колись написав російський парашутист.

…Рано-вранці мама Каті встала і побачила в садку радянського парашутиста, що приземлився. 

– Мамаша, помоги, дай нож, чтоб освободиться от парашута, – попросив солдат.

Хазяйка послушно принесла ніж, допомогла звільнитися і заховала його  в хліві, дала їсти. А в хаті у неї був німець, який квартирувався під час війни.  Та мудра жінка нікому не сказала ні про одного, ні про іншого. Парашутист на знак вдячності написав якусь  записку і сказав: "Якщо вам доведеться зустрітися з військовими, то покажіть цю записку".  Мама Каті, звичайно, не читала тої записки, бо не вірила, що це зможе допомогти. Та завдяки саме тій записці Катю реабілітували, бо вважали, що її мама врятувала радянського солдата.

– Видно, той парашутист був високою "птицею", – каже бабуся.

…Катерина Бородюк народилася на Львівщині в с. Велика Вільшаниця, де було 5 дітей. Діти дуже любили музику – тож грали на всіх інструментах.  В селі не було музичної школи, там навчали грати, не маючи музичної освіти.  Батько Каті працював у Львові в пана Зегарлінського.  Пан батька поважав, бо той мав вищу освіту (мав бути юристом).  Але оскільки він був українець,   то його не взяли на роботу.  Йому казали: "Переходь на римо-католика,  і будеш мати велику зарплатню…".

– Але тато був свідомий українець,  і не захотів перейти в іншу віру, – розповідає тепер жінка.  

Під час війни німці квартирувалися у школі, де навчалася Катя. Вони добре ставилися до дітей, оберігаючи від тих солдатів, які служили в німецькій армії, але були росіянами ("власовці").  Німці казали: "Ніколи навіть не наближайтесь    до них, бо вас заріжуть і викинуть…".  "Швайне русіш", – називали німці таких людей. А українців  вони поважали і оберігали, щоб не потрапили в руки "власовців".

…Йшла війна.  На квартирі батьків Катерини жив німецький  обер-лейтенант, який керував воєнними діями, давав людям, що копали окопи, награбоване в Росії добро.

– Він був дуже порядний, справедливий, – каже співрозмовниця. – Навіть і мені дав червону кофту.  А одного разу  німецький  офіцер ліг у садку відпочивати, а мій брат Петро вкрав у нього пістолет. Та німець не кричав, а попросив, щоб повернули йому зброю, бо вимушений буде заявити вищому начальству.  Брат підкинув пістолет – ніби німець сам загубив. І сварки не було.

Закінчилась війна.  Сусідка Катерини Анна переховувала свої речі у батьків Каті, бо її хотіли вивезти на Сибір за те, що чоловік був у бандерівцях.  Хтось написав донос на Анну і на тих, з ким вона дружила.

– В доносі йшлося про те, що я шила бандерівцям  шинелі, але цього не було, – каже Катерина Бородюк. – Я навіть ніде не підписувалась ні під яким документом.  

Анну і Катю заарештували і повезли у тюрму до Львова.  Їй тоді було 20 літ. Йшов  1948 рік. Дивно те, що Катю не били в тюрмі – слідчий був порядний.  Він казав: "Підпиши цей документ, що будеш працювати на нас, і ми тебе випустимо. Я тобі вірю, що ти не винна…". 

Але дівчина не схотіла цього робити, хоча насправді бандерівцям допомагала: носила ліки, одяг, харчі, чистий папір.  Вони були в криївках у лісах або під хатами в схронах.  Їх  на той час вважали ворогами радянської влади.   Півтора роки тривало слідство. 

Будучи  у Львівській тюрмі,  Катя познайомилась з Орисею Матяшук-Грициною, такою ж, як і сама, котра  видала книжку  спогадів в'язнів. Катерину відправили в Магадан, а Орисю – в Інту. Одна про одну нічого не знали.  Лише в 1954 році, вийшовши на волю, зустрілися  і розповіли про своє життя.  

Відбувши покарання, Катя вийшла заміж за Федора Бородюка, який був родом з Рудки-Козинської.  Тож вирішили оселитись на Волині.  Чоловік у Ковелі отримав квартиру. Працював у будуправлінні.  

Народилось в подружжя  двоє синів  –  Вася і Богдан.  Катя пішла працювати у швейне ательє.  Цій справі вона навчилася у Магадані, коли після ув'язнення в 1954 році всім дали "вольную". Вона з чоловіком залишилася там на деякий час, щоб заробити грошей – дуже добре платили за роботу.  Ніби друга влада там була.  З Магадана Катерина привезла багато ситцю на плаття.  Будучи там, українки організували гурток художньої самодіяльності, завжди пам'ятали про свій край. 

25 грудня Катерині Іванівні виповнилось 89 років.  Бабуся має хорошу пам'ять, ще шиє на швейній машинці і  без окулярів вправляє нитку у голку (!).  Жінка тішиться 3 онуками і 2 правнуками, живе на Волі-Ковельській біля сина Богдана. 

– А знаєте,  чого я так довго живу? – на завершення розмови запитала Катерина Іванівна. – Бо маю добру невістку, яка мене глядить і шанує. Ось у чому секрет довголіття.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

У Катерини Іванівни Бородюк, що живе на Волі-Ковельській не раз  оживають  у пам'яті страшні роки  каторги в  далекому Магадані.  Її, 20-літню дівчину, запроторили в "берлаг" ("береговой режимный лагерь") за те, що не захотіла співпрацювати з КДБ, аж на цілих 10 років.

– Було дуже важко, – пригадує Катерина Іванівна.  – Працювали без вихідних. А робота була не з легких – валили ліс.  Погане харчування позначилось на здоров'ї каторжан: давали баланду з ячмінної крупи – це найгірша з усіх круп. 

– Кожну десяту неділю була лазня, – продовжує старенька.  – Гнали шеренгою.  Півдня був банний день.  Кожен день – перевірка. Рахували кожного дня, чи хто не втік. Перемацували весь одяг – чи немає чогось зайвого.  І так день у день,  аж цілих 7 літ. 

На 3 роки зменшили Катерині строк.  А допомогла в цьому звичайнісінька записка, яку колись написав російський парашутист.

…Рано-вранці мама Каті встала і побачила в садку радянського парашутиста, що приземлився. 

– Мамаша, помоги, дай нож, чтоб освободиться от парашута, – попросив солдат.

Хазяйка послушно принесла ніж, допомогла звільнитися і заховала його  в хліві, дала їсти. А в хаті у неї був німець, який квартирувався під час війни.  Та мудра жінка нікому не сказала ні про одного, ні про іншого. Парашутист на знак вдячності написав якусь  записку і сказав: "Якщо вам доведеться зустрітися з військовими, то покажіть цю записку".  Мама Каті, звичайно, не читала тої записки, бо не вірила, що це зможе допомогти. Та завдяки саме тій записці Катю реабілітували, бо вважали, що її мама врятувала радянського солдата.

– Видно, той парашутист був високою "птицею", – каже бабуся.

…Катерина Бородюк народилася на Львівщині в с. Велика Вільшаниця, де було 5 дітей. Діти дуже любили музику – тож грали на всіх інструментах.  В селі не було музичної школи, там навчали грати, не маючи музичної освіти.  Батько Каті працював у Львові в пана Зегарлінського.  Пан батька поважав, бо той мав вищу освіту (мав бути юристом).  Але оскільки він був українець,   то його не взяли на роботу.  Йому казали: "Переходь на римо-католика,  і будеш мати велику зарплатню…".

– Але тато був свідомий українець,  і не захотів перейти в іншу віру, – розповідає тепер жінка.  

Під час війни німці квартирувалися у школі, де навчалася Катя. Вони добре ставилися до дітей, оберігаючи від тих солдатів, які служили в німецькій армії, але були росіянами ("власовці").  Німці казали: "Ніколи навіть не наближайтесь    до них, бо вас заріжуть і викинуть…".  "Швайне русіш", – називали німці таких людей. А українців  вони поважали і оберігали, щоб не потрапили в руки "власовців".

…Йшла війна.  На квартирі батьків Катерини жив німецький  обер-лейтенант, який керував воєнними діями, давав людям, що копали окопи, награбоване в Росії добро.

– Він був дуже порядний, справедливий, – каже співрозмовниця. – Навіть і мені дав червону кофту.  А одного разу  німецький  офіцер ліг у садку відпочивати, а мій брат Петро вкрав у нього пістолет. Та німець не кричав, а попросив, щоб повернули йому зброю, бо вимушений буде заявити вищому начальству.  Брат підкинув пістолет – ніби німець сам загубив. І сварки не було.

Закінчилась війна.  Сусідка Катерини Анна переховувала свої речі у батьків Каті, бо її хотіли вивезти на Сибір за те, що чоловік був у бандерівцях.  Хтось написав донос на Анну і на тих, з ким вона дружила.

– В доносі йшлося про те, що я шила бандерівцям  шинелі, але цього не було, – каже Катерина Бородюк. – Я навіть ніде не підписувалась ні під яким документом.  

Анну і Катю заарештували і повезли у тюрму до Львова.  Їй тоді було 20 літ. Йшов  1948 рік. Дивно те, що Катю не били в тюрмі – слідчий був порядний.  Він казав: "Підпиши цей документ, що будеш працювати на нас, і ми тебе випустимо. Я тобі вірю, що ти не винна…". 

Але дівчина не схотіла цього робити, хоча насправді бандерівцям допомагала: носила ліки, одяг, харчі, чистий папір.  Вони були в криївках у лісах або під хатами в схронах.  Їх  на той час вважали ворогами радянської влади.   Півтора роки тривало слідство. 

Будучи  у Львівській тюрмі,  Катя познайомилась з Орисею Матяшук-Грициною, такою ж, як і сама, котра  видала книжку  спогадів в'язнів. Катерину відправили в Магадан, а Орисю – в Інту. Одна про одну нічого не знали.  Лише в 1954 році, вийшовши на волю, зустрілися  і розповіли про своє життя.  

Відбувши покарання, Катя вийшла заміж за Федора Бородюка, який був родом з Рудки-Козинської.  Тож вирішили оселитись на Волині.  Чоловік у Ковелі отримав квартиру. Працював у будуправлінні.  

Народилось в подружжя  двоє синів  –  Вася і Богдан.  Катя пішла працювати у швейне ательє.  Цій справі вона навчилася у Магадані, коли після ув'язнення в 1954 році всім дали "вольную". Вона з чоловіком залишилася там на деякий час, щоб заробити грошей – дуже добре платили за роботу.  Ніби друга влада там була.  З Магадана Катерина привезла багато ситцю на плаття.  Будучи там, українки організували гурток художньої самодіяльності, завжди пам'ятали про свій край. 

25 грудня Катерині Іванівні виповнилось 89 років.  Бабуся має хорошу пам'ять, ще шиє на швейній машинці і  без окулярів вправляє нитку у голку (!).  Жінка тішиться 3 онуками і 2 правнуками, живе на Волі-Ковельській біля сина Богдана. 

– А знаєте,  чого я так довго живу? – на завершення розмови запитала Катерина Іванівна. – Бо маю добру невістку, яка мене глядить і шанує. Ось у чому секрет довголіття.