До життя бабусю повернула маленька онучка
Страшна хвороба застала Надію зненацька. Спочатку жінка навіть не йняла віри в те, що все це жахливе коїться саме з нею. Мовляв, хворіти можуть інші, але тільки не вона. Та щоденна правдива реальність через пару тижнів таки повернула її до дійсності, в яку до цього не хотіла вірити…
Раніше красива, енергійна і бадьора жінка стала такою, що її не могли впізнати навіть далекі знайомі. Ще б пак! Вона схудла майже на 20 кілограмів, змарніла на обличчі, а головне, втратила вогник молодечого запалу, який ще нещодавно світився в її очах.
Сім'ю найбільше лякало те, що кохана дружина, мама й бабуся не хотіла жити і боротися із недугою. Їх найрідніша в світі людина просто опустила руки, стала пливти за течією.
Що ще може бути гіршим? А гіршим було те, що неприхильна доля послала Надії нові страждання, на які і до цього змучена жінка зовсім не очікувала. Через декілька днів після того, як їй зробили операцію, помер батько, а через місяць всіх ошелешила нова звістка – наклав на себе руки рідний брат.
Все це зламало Надію остаточно. Вона замкнулась в собі, не хотіла нікого бачити і чути. Навіть в магазин не наважувалась вийти, бо, як їй тоді здавалось, люди будуть "не так" дивитись. Її все дратувало, навіть рідний чоловік і син, які з тих чи інших причин час від часу мусили зоставатись вдома.
Найбільше жінці було комфортно після опівночі, коли скрізь було темно й тихо, ніхто не чув зойків від її фізичних та душевних мук, які "атакували" без кінця.
Тож, не впоравшись із своїми емоціями та переживаннями, вона потрапила в психіатричну лікарню. Варто додати, що жінка була у вкрай депресивному стані, тому навіть не пам'ятає деякий час свого перебування там.
Як розповідає тепер, тих два місяці були для неї суцільним "чорним" сном, від якого, думала, ніколи не прокинеться.
Про те, як навідували рідні, жінка не пригадує. Пам'ятає лише, як потайки були змушені красти один в одного їжу, якої так не вистачало там. "Мабуть, на підсвідомому рівні так хотілось всього домашнього", – розмірковує тепер та, якій довелось багато чого побачити і пережити.
Останні дні, проведені в лікарні, найбільш виразні серед тих сірих страхітливих днів. "Тоді я, нарешті, почала розуміти, де я і чому саме тут", – ділиться своїми переживаннями героїня не дуже приємної розповіді про одну із людських доль.
"Зі мною в одній палаті знаходилась молоденька мама, яка потрапила в той злощасний заклад у жахливому стані – з діагнозом післяпологової депресії. Ми з нею особливо потоваришували. До Ірини я ставилась, як до дитини. А серце водночас боліло й щеміло за своїх", – не приховуючи емоцій, пригадує Надія.
Пам'ятає вона, як ночами до неї приходила бабуся і просила хоч трішки поговорити з нею. Мабуть, старенькій так хотілося відчути душевне тепло і ласку, людську увагу, якими, на жаль, була обділена.
Повернення додому стало для кволої тілом, але вже не душею жінки найбільшим щастям за останній час. Вона стала відчувати в собі силу, наснагу до життя. Їй хотілось з гарним настроєм щось робити (навіть елементарну хатню роботу), цікавитись родинними справами, чепуритись перед дзеркалом, як і раніше, слухати улюблену музику, яку так любила.
Та найбільш переломною на той період стала ситуація, коли до бабусі за довгий час вперше зателефонувала онучка Марійка. Батьки говорили дитині перед цим лише одне: "Бабуся хвора", а їй так хотілося приїхати в гості, скуштувати улюблених пиріжків.
"Ну, коли ти вже будеш здорова і я приїду до тебе?", – прощебетала по той бік слухавки маленька білявка. Бабуся говорила з онучкою і раз за разом витирала терпкі солоні сльози.
Тільки після цього Надія твердо зрозуміла, що мусить йти вперед, не зупиняючись ні перед чим, задля блага своїх рідних і заради себе.
Тож тепер онуки навідують бабусю щовихідних, а та сповна тішиться життям, де завжди поруч найрідніші, без підтримки яких вона б не змогла бути такою сильною, аби протистояти хворобі, котра мало не затьмарила їх сімейне щастя.
Орися ФІЛІПЧУК.
Страшна хвороба застала Надію зненацька. Спочатку жінка навіть не йняла віри в те, що все це жахливе коїться саме з нею. Мовляв, хворіти можуть інші, але тільки не вона. Та щоденна правдива реальність через пару тижнів таки повернула її до дійсності, в яку до цього не хотіла вірити…
Раніше красива, енергійна і бадьора жінка стала такою, що її не могли впізнати навіть далекі знайомі. Ще б пак! Вона схудла майже на 20 кілограмів, змарніла на обличчі, а головне, втратила вогник молодечого запалу, який ще нещодавно світився в її очах.
Сім'ю найбільше лякало те, що кохана дружина, мама й бабуся не хотіла жити і боротися із недугою. Їх найрідніша в світі людина просто опустила руки, стала пливти за течією.
Що ще може бути гіршим? А гіршим було те, що неприхильна доля послала Надії нові страждання, на які і до цього змучена жінка зовсім не очікувала. Через декілька днів після того, як їй зробили операцію, помер батько, а через місяць всіх ошелешила нова звістка – наклав на себе руки рідний брат.
Все це зламало Надію остаточно. Вона замкнулась в собі, не хотіла нікого бачити і чути. Навіть в магазин не наважувалась вийти, бо, як їй тоді здавалось, люди будуть "не так" дивитись. Її все дратувало, навіть рідний чоловік і син, які з тих чи інших причин час від часу мусили зоставатись вдома.
Найбільше жінці було комфортно після опівночі, коли скрізь було темно й тихо, ніхто не чув зойків від її фізичних та душевних мук, які "атакували" без кінця.
Тож, не впоравшись із своїми емоціями та переживаннями, вона потрапила в психіатричну лікарню. Варто додати, що жінка була у вкрай депресивному стані, тому навіть не пам'ятає деякий час свого перебування там.
Як розповідає тепер, тих два місяці були для неї суцільним "чорним" сном, від якого, думала, ніколи не прокинеться.
Про те, як навідували рідні, жінка не пригадує. Пам'ятає лише, як потайки були змушені красти один в одного їжу, якої так не вистачало там. "Мабуть, на підсвідомому рівні так хотілось всього домашнього", – розмірковує тепер та, якій довелось багато чого побачити і пережити.
Останні дні, проведені в лікарні, найбільш виразні серед тих сірих страхітливих днів. "Тоді я, нарешті, почала розуміти, де я і чому саме тут", – ділиться своїми переживаннями героїня не дуже приємної розповіді про одну із людських доль.
"Зі мною в одній палаті знаходилась молоденька мама, яка потрапила в той злощасний заклад у жахливому стані – з діагнозом післяпологової депресії. Ми з нею особливо потоваришували. До Ірини я ставилась, як до дитини. А серце водночас боліло й щеміло за своїх", – не приховуючи емоцій, пригадує Надія.
Пам'ятає вона, як ночами до неї приходила бабуся і просила хоч трішки поговорити з нею. Мабуть, старенькій так хотілося відчути душевне тепло і ласку, людську увагу, якими, на жаль, була обділена.
Повернення додому стало для кволої тілом, але вже не душею жінки найбільшим щастям за останній час. Вона стала відчувати в собі силу, наснагу до життя. Їй хотілось з гарним настроєм щось робити (навіть елементарну хатню роботу), цікавитись родинними справами, чепуритись перед дзеркалом, як і раніше, слухати улюблену музику, яку так любила.
Та найбільш переломною на той період стала ситуація, коли до бабусі за довгий час вперше зателефонувала онучка Марійка. Батьки говорили дитині перед цим лише одне: "Бабуся хвора", а їй так хотілося приїхати в гості, скуштувати улюблених пиріжків.
"Ну, коли ти вже будеш здорова і я приїду до тебе?", – прощебетала по той бік слухавки маленька білявка. Бабуся говорила з онучкою і раз за разом витирала терпкі солоні сльози.
Тільки після цього Надія твердо зрозуміла, що мусить йти вперед, не зупиняючись ні перед чим, задля блага своїх рідних і заради себе.
Тож тепер онуки навідують бабусю щовихідних, а та сповна тішиться життям, де завжди поруч найрідніші, без підтримки яких вона б не змогла бути такою сильною, аби протистояти хворобі, котра мало не затьмарила їх сімейне щастя.
Орися ФІЛІПЧУК.
Залишити коментар