Повідомлення в номер / Ісюки – династія лікарів

Ісюк Марія Павлівна нещодавно відсвяткувала свій день народження. Їй виповнилося 93 роки. Народилась вона в с. Сереховичах Старовижівського району. Доля не була прихильною до неї. Рано залишилась сиротою – помер батько. Тож мати сама годувала двох дочок. Марія Павлівна, хоч і була малою, та добре пам’ятає похорон свого батька Павла. 

– Чого ж то так люди плачуть? – питала в сльозах вона у людей.

Як сказали, що батько помер, покотилась на стіл і гірко плакала –  усвідомила, що залишилась сиротою. 

Тяжко в сім’ї було без батька-годувальника. Згодом мати Марії Агафія вийшла заміж удруге. Дівчина годувалась при вітчимі. Ходила в постолах, що дід сплів. Школу не відвідувала зовсім – тож грамоти не навчилась ніякої. Тяжко працювала в селі, як і усі люди. Дуже рано вийшла заміж – у 15 років. 

Жених теж був дуже молодий – всього 18 років. Іван Корнилович Ісюк дуже любив Марію, тож пристав до неї у прийми, щоб була сім’ї поміч, бо вітчим дівчини потрапив у тюрму "за політику", там він і помер. Марія з Іваном дуже любили одне одного: хоч бідні були обоє, та чоловік шанував дружину – дуже добрий був. У 17 років Марія народила первістка – синочка Володю. 

Почалась війна. Івана забрали на фронт. Зосталася сама Марія з малим синочком Володею в колисці – добре, що з батьками. Німці зайшли до хати і побачили дитину Марії, стали питати, чиї ж вони. А баба Гапка (мати Марії) каже: "То мій онучок". – Гарний у вас "кляйнер", – відповів німецький солдат. Певне, у самого були вдома маленькі діти. 

– Щоб зостатися живими, стали втікати у ліс, що неподалік Грабово, – пригадує Марія Павлівна. – Запрягли свої коні, взяли з собою постіль, їжу, корову – і гайда до лісу. Кінчаться харчі – вночі їдемо до хати, щоб взяти їсти. Видоїмо корову, наваримо бульби – і так рятувалися від голоду. Цілий місяць були в лісі, добре, що то літо було.

Німці не раз навідувались до їхньої хати, щоб набрати харчів, тож брали, що хотіли. Пройшов фронт – повернулися додому. Стали відкопувати те, що закопали у себе на городі. Зерно і одяг не знайшли люди, то й не забрали, а рушники хтось відкопав і забрав. Згодом Марія впізнала своє в людей, але боялась казати, щоб не забили. Закінчилася війна, додому повернувся Іван – живий, здоровий – коханий чоловік Марії. 

Народилась дочка Віра, а ще через 15 років – Рита. Троє дітей годували Ісюки. Важко було, жили бідно. Добре, що мати Марії Павлівни була – то допомагала глядіти онуків. Після війни Марія з чоловіком материну хату з села перевезли у Ковель і зліпили "врем'янку". Іван мав “золоті” руки – все сам робив. За що не візьметься – все до кінця доведе. Згодом побудували хату. 

Марія Павлівна працювала на різних роботах, а чоловік – шофером в центральній райлікарні. Батьки хотіли, щоб діти були грамотні, тож приклали всі зусилля, аби вони вийшли в люди. Син Ісюк Володимир Іванович (нині покійний) став лікарем, працював у Ковелі. Згодом очолив центральну райлікарню. Його всі добре знають і пам'ятають, як хорошу людину. Дочки Віра і Рита закінчили медучилище.

Ісюки – династія лікарів. Бабуся Марія гордиться онуком і правнуком, які теж працюють лікарями. Онук Володя – лікар-гінеколог живе і працює в Москві. Правнук Іван закінчує медінститут в Запоріжжі. А взагалі-то у неї – 4 онуки і 3 правнуки. Всі вдячні Марії Павлівні за те, що вона у них є – проста сільська неграмотна жінка, яка зуміла дати життя і освіту своїм дітям, якими вона завжди гордиться.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

НА ЗНІМКАХ: Марія Павлівна Ісюк та члени її сім'ї у різні роки життя.

Фото з домашнього архіву.

Ісюк Марія Павлівна нещодавно відсвяткувала свій день народження. Їй виповнилося 93 роки. Народилась вона в с. Сереховичах Старовижівського району. Доля не була прихильною до неї. Рано залишилась сиротою – помер батько. Тож мати сама годувала двох дочок. Марія Павлівна, хоч і була малою, та добре пам’ятає похорон свого батька Павла. 

– Чого ж то так люди плачуть? – питала в сльозах вона у людей.

Як сказали, що батько помер, покотилась на стіл і гірко плакала –  усвідомила, що залишилась сиротою. 

Тяжко в сім’ї було без батька-годувальника. Згодом мати Марії Агафія вийшла заміж удруге. Дівчина годувалась при вітчимі. Ходила в постолах, що дід сплів. Школу не відвідувала зовсім – тож грамоти не навчилась ніякої. Тяжко працювала в селі, як і усі люди. Дуже рано вийшла заміж – у 15 років. 

Жених теж був дуже молодий – всього 18 років. Іван Корнилович Ісюк дуже любив Марію, тож пристав до неї у прийми, щоб була сім’ї поміч, бо вітчим дівчини потрапив у тюрму "за політику", там він і помер. Марія з Іваном дуже любили одне одного: хоч бідні були обоє, та чоловік шанував дружину – дуже добрий був. У 17 років Марія народила первістка – синочка Володю. 

Почалась війна. Івана забрали на фронт. Зосталася сама Марія з малим синочком Володею в колисці – добре, що з батьками. Німці зайшли до хати і побачили дитину Марії, стали питати, чиї ж вони. А баба Гапка (мати Марії) каже: "То мій онучок". – Гарний у вас "кляйнер", – відповів німецький солдат. Певне, у самого були вдома маленькі діти. 

– Щоб зостатися живими, стали втікати у ліс, що неподалік Грабово, – пригадує Марія Павлівна. – Запрягли свої коні, взяли з собою постіль, їжу, корову – і гайда до лісу. Кінчаться харчі – вночі їдемо до хати, щоб взяти їсти. Видоїмо корову, наваримо бульби – і так рятувалися від голоду. Цілий місяць були в лісі, добре, що то літо було.

Німці не раз навідувались до їхньої хати, щоб набрати харчів, тож брали, що хотіли. Пройшов фронт – повернулися додому. Стали відкопувати те, що закопали у себе на городі. Зерно і одяг не знайшли люди, то й не забрали, а рушники хтось відкопав і забрав.Згодом Марія впізнала своє в людей, але боялась казати, щоб не забили. Закінчилася війна, додому повернувся Іван – живий, здоровий – коханий чоловік Марії. 

Народилась дочка Віра, а ще через 15 років – Рита. Троє дітей годували Ісюки. Важко було, жили бідно. Добре, що мати Марії Павлівни була – то допомагала глядіти онуків. Після війни Марія з чоловіком материну хату з села перевезли у Ковель і зліпили "врем'янку". Іван мав “золоті” руки – все сам робив. За що не візьметься – все до кінця доведе. Згодом побудували хату. 

Марія Павлівна працювала на різних роботах, а чоловік – шофером в центральній райлікарні. Батьки хотіли, щоб діти були грамотні, тож приклали всі зусилля, аби вони вийшли в люди. Син Ісюк Володимир Іванович (нині покійний) став лікарем, працював у Ковелі. Згодом очолив центральну райлікарню. Його всі добре знають і пам'ятають, як хорошу людину. Дочки Віра і Рита закінчили медучилище.

Ісюки – династія лікарів. Бабуся Марія гордиться онуком і правнуком, які теж працюють лікарями. Онук Володя – лікар-гінеколог живе і працює в Москві. Правнук Іван закінчує медінститут в Запоріжжі. А взагалі-то у неї – 4 онуки і 3 правнуки. Всі вдячні Марії Павлівні за те, що вона у них є – проста сільська неграмотна жінка, яка зуміла дати життя і освіту своїм дітям, якими вона завжди гордиться.

НА ЗНІМКАХ: Марія Павлівна Ісюк та члени її сім'ї у різні роки життя.

Фото з домашнього архіву.