Славний ювілей хлібороба-фронтовика
Щось, певно, не так пішло у світі, коли на такій хорошій землі, у працьовитому, миролюбному краї знову спалахнула війна. Адже українці чи не найбільше зазнали горя у Другій світовій. Вже й ніби призабулось, маємо свою незалежну Україну, то чому рани землі кровоточать нині, чому гинуть люди, діти, онуки, чому плаче наша земелька?
Всього цього не може збагнути хлібороб-фронтовик, житель с. Поворська Никанор Себестьянович Никончук. Доля вмістила в його життя стільки подій, переживань, тривог, що вистачило б на багатьох. А він ніс сам отой тягар, пройшов через всі випробування, але вижив, не нарікає на свою долю.
"Знаєте, – каже нині Никанор Себестьянович, – у кожного із нас свій хрест, який він сам обрав і який повинен нести. А ще треба жити з Богом у серці, вірити в Нього не просто на словах, а на ділі. Тоді все пережити можна".
Народився Никанор Себестьянович в багатодітній сім'ї. Доводилося багато працювати, допомагати батькам по господарству. Від його дитячої цікавості не могло сховатись нічого, хотілось вчитись, багато знати.
Але війна чорним вихором ввірвалась у мирне життя людей, перекресливши всі юнацькі плани, надії, сподівання. Нелегкий той час, незабутній. Тривожні дні й донині відлунюють в серці ветерана пекучим болем, скупі сльози туманять старечі очі.
"Як відступали радянські війська, не дуже пам'ятаю. А коли німці стояли в селі, того повік не забуду", – зауважує ветеран.
Никанору вручив повістку військкомат, коли йому не виповнилось й сімнадцяти. Це був останній воєнний призов. Що таке війна, фронтове життя, наш герой пізнав там, на Далекому Сході. А перед тим була військова підготовка в Саратові, були незабутні татіщевські табори з нелюдськими умовами життя. Незабутнім став день Перемоги.
"Ми так зраділи тоді, – згадує Никанор Себестьянович. – Думали, їдемо додому, війна ж закінчилась. Але ні: одягнули нас в нову, правда, англійську форму, і відправили на Схід. Зустріла там чужа земля вибухами бомб, пожежами. Війна є війна, а зблизька вона дуже страшна. Кожен той день перед очима поранені, вбиті, муки, біль. А як я вижив, донині дивуюсь.
Але вірю: спасла мене велика віра в Бога й іконка Матері Божої, яку мені подарувала тьотя, проводжаючи на фронт. З нею я не розлучався, пройшовши всю війну.
Пам'ятаю, в Манджурії під час бою мене присипало землею. Нагодилися солдати, котрі відкопали. Довкола вбиті, а я навіть не поранений. Кажуть: "В сорочці народився", а я притискаю до грудей руку, тулю до себе іконку Богоматері і щиро дякую за спасіння".
Пройшло багато часу після вогненних років війни, але пам'ять солдата жива. І нині, дивлячись телепередачі про події на Сході України, здригається серце солдата. Бо війна і тоді, і нині несе смерть, горе, страждання.
Війна для Никанора Себестьяновича закінчилась 2 вересня 1945 року. Але довго ще солдат заліковував рани, дослужував в Читі. Через 6 років повела його дорога додому. Тут сина чекала згорьована сім'я, бо уже отримали похоронку. На фронтових дорогах його брати зіткнулись з фашистською кулею. Один – в Ростові, другий – в Прибалтиці.
Чекала молодого солдата і його зранена земля, розкинувши свої чорні гони. Чекала його молодої сили, міцних рук, знань. Як згадує фронтовик, військовий гарт допоміг. І не було коли думати про навчання – робочим рукам місце знайшлося на тракторній бригаді. Став працювати трактористом. А яка була техніка в повоєнний час? Все старе, розбите, розвалене, але якось докупи складали, бо треба було орати, сіяти, заготовляти корми для худоби.
"Мої ровесники пам'ятають, якою тяжкою була робота на селі. Майже все робили вручну. Праця в полі, на фермі важка й виснажлива, але техніка згодом заміняла ручну працю", – продовжує далі свою розповідь ветеран.
Колишній солдат жив життям села, весь час проводив біля техніки, разом з сівачами, орачами турбувався про кращі часи, легше життя. Невдовзі очолив тракторну бригаду. Неспокій подвоївся. Де взяти техніку, запчастини? Але з бігом часу збільшилась кількість техніки, вона стала якіснішою. Згодом бригада мала 12 комбайнів різних марок, понад 50 тракторів, достатню кількість допоміжних механізмів.
В бригаді працювали 120 механізаторів. Господарство було багатогалузеве, тож роботи вистачало цілий рік. Часто Сонце зустрічав на роботі, і зоряною була дорога додому.
А чи була в бригадира відпустка? Не пам'ятає, завжди в роботі, клопотах, турботах. Зате знає: колись один з пророків сказав: "Якщо працювати без любові, то краще просити милостиню". А він працював, не шкодуючи ні себе, ні часу свого.
Тож недаремно С. В. Семенюк, голова об'єднаної Поворської територіальної громади, наголошує, що в селі знають ветерана як відданого працелюба, людину щирої вдачі, невтомного, порядного працівника і доброго сім'янина.
Колись в юності доля звела його з гарною поворчанкою Ганною. Весняна круговерть дала початок щасливому сімейному життю на довгі роки. Які кольори воно увібрало? Було всього.
Самим довелось ставати на ноги. Треба було збудувати дім, засіяти ниву, посадити сад – то суть хліборобського життя. Тож будували хату, свою, добротну. Бог подарував щасливим батькам дві донечки і синочка. Виросли діти, розлетілись від батьківського порога, створивши свої сімейні гніздечка, стали хорошими людьми.
Вже давно пішла у Вічність людина, з якою крокували довгою дорогою життя, ділили радість і смуток. Никанор Себестьянович і досі топче ряст, опорою його є четверо онуків і п'ятеро правнучат – його радість, його надія, його багатство. І хоч не живуть поряд, але батьківська хата не буває без рідних: то один заїде, то другий заскочить. А у святкові дні всі злітаються допомогти, вклонитись главі сім'ї, поцілувати натруджені руки.
Ветеран не завжди чекає на допомогу – сам порядок біля хати наводить, в городі клопочеться. Ще й дах на хаті пофарбував.
Напередодні Нового року до ветерана завітали заступник голови районної ради Олександр Пасенковський, директор територіального центру Аркадій Степанюк, голова ветеранської організації Поворська Ганна Шворак, аби привітати ювіляра із гарною датою – 90-річчям від дня народження (на знімках).
Вони засвідчили свою глибоку шану до ювіляра за пройдені роки війни, працьовитість, мудрість, велику любов до життя.
Міцного здоров'я Вам, Никаноре Себестьяновичу, довголіття, спокою, любові, уваги від оточуючих!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
Фото з архіву райдержадміністрації.
Щось, певно, не так пішло у світі, коли на такій хорошій землі, у працьовитому, миролюбному краї знову спалахнула війна. Адже українці чи не найбільше зазнали горя у Другій світовій. Вже й ніби призабулось, маємо свою незалежну Україну, то чому рани землі кровоточать нині, чому гинуть люди, діти, онуки, чому плаче наша земелька?
Всього цього не може збагнути хлібороб-фронтовик, житель с. Поворська Никанор Себестьянович Никончук. Доля вмістила в його життя стільки подій, переживань, тривог, що вистачило б на багатьох. А він ніс сам отой тягар, пройшов через всі випробування, але вижив, не нарікає на свою долю.
"Знаєте, – каже нині Никанор Себестьянович, – у кожного із нас свій хрест, який він сам обрав і який повинен нести. А ще треба жити з Богом у серці, вірити в Нього не просто на словах, а на ділі. Тоді все пережити можна".
Народився Никанор Себестьянович в багатодітній сім'ї. Доводилося багато працювати, допомагати батькам по господарству. Від його дитячої цікавості не могло сховатись нічого, хотілось вчитись, багато знати.
Але війна чорним вихором ввірвалась у мирне життя людей, перекресливши всі юнацькі плани, надії, сподівання. Нелегкий той час, незабутній. Тривожні дні й донині відлунюють в серці ветерана пекучим болем, скупі сльози туманять старечі очі.
"Як відступали радянські війська, не дуже пам'ятаю. А коли німці стояли в селі, того повік не забуду", – зауважує ветеран.
Никанору вручив повістку військкомат, коли йому не виповнилось й сімнадцяти. Це був останній воєнний призов. Що таке війна, фронтове життя, наш герой пізнав там, на Далекому Сході. А перед тим була військова підготовка в Саратові, були незабутні татіщевські табори з нелюдськими умовами життя. Незабутнім став день Перемоги.
"Ми так зраділи тоді, – згадує Никанор Себестьянович. – Думали, їдемо додому, війна ж закінчилась. Але ні: одягнули нас в нову, правда, англійську форму, і відправили на Схід. Зустріла там чужа земля вибухами бомб, пожежами. Війна є війна, а зблизька вона дуже страшна. Кожен той день перед очима поранені, вбиті, муки, біль. А як я вижив, донині дивуюсь.
Але вірю: спасла мене велика віра в Бога й іконка Матері Божої, яку мені подарувала тьотя, проводжаючи на фронт. З нею я не розлучався, пройшовши всю війну.
Пам'ятаю, в Манджурії під час бою мене присипало землею. Нагодилися солдати, котрі відкопали. Довкола вбиті, а я навіть не поранений. Кажуть: "В сорочці народився", а я притискаю до грудей руку, тулю до себе іконку Богоматері і щиро дякую за спасіння".
Пройшло багато часу після вогненних років війни, але пам'ять солдата жива. І нині, дивлячись телепередачі про події на Сході України, здригається серце солдата. Бо війна і тоді, і нині несе смерть, горе, страждання.
Війна для Никанора Себестьяновича закінчилась 2 вересня 1945 року. Але довго ще солдат заліковував рани, дослужував в Читі. Через 6 років повела його дорога додому. Тут сина чекала згорьована сім'я, бо уже отримали похоронку. На фронтових дорогах його брати зіткнулись з фашистською кулею. Один – в Ростові, другий – в Прибалтиці.
Чекала молодого солдата і його зранена земля, розкинувши свої чорні гони. Чекала його молодої сили, міцних рук, знань. Як згадує фронтовик, військовий гарт допоміг. І не було коли думати про навчання – робочим рукам місце знайшлося на тракторній бригаді. Став працювати трактористом. А яка була техніка в повоєнний час? Все старе, розбите, розвалене, але якось докупи складали, бо треба було орати, сіяти, заготовляти корми для худоби.
"Мої ровесники пам'ятають, якою тяжкою була робота на селі. Майже все робили вручну. Праця в полі, на фермі важка й виснажлива, але техніка згодом заміняла ручну працю", – продовжує далі свою розповідь ветеран.
Колишній солдат жив життям села, весь час проводив біля техніки, разом з сівачами, орачами турбувався про кращі часи, легше життя. Невдовзі очолив тракторну бригаду. Неспокій подвоївся. Де взяти техніку, запчастини? Але з бігом часу збільшилась кількість техніки, вона стала якіснішою. Згодом бригада мала 12 комбайнів різних марок, понад 50 тракторів, достатню кількість допоміжних механізмів.
В бригаді працювали 120 механізаторів. Господарство було багатогалузеве, тож роботи вистачало цілий рік. Часто Сонце зустрічав на роботі, і зоряною була дорога додому.
А чи була в бригадира відпустка? Не пам'ятає, завжди в роботі, клопотах, турботах. Зате знає: колись один з пророків сказав: "Якщо працювати без любові, то краще просити милостиню". А він працював, не шкодуючи ні себе, ні часу свого.
Тож недаремно С. В. Семенюк, голова об'єднаної Поворської територіальної громади, наголошує, що в селі знають ветерана як відданого працелюба, людину щирої вдачі, невтомного, порядного працівника і доброго сім'янина.
Колись в юності доля звела його з гарною поворчанкою Ганною. Весняна круговерть дала початок щасливому сімейному життю на довгі роки. Які кольори воно увібрало? Було всього.
Самим довелось ставати на ноги. Треба було збудувати дім, засіяти ниву, посадити сад – то суть хліборобського життя. Тож будували хату, свою, добротну. Бог подарував щасливим батькам дві донечки і синочка. Виросли діти, розлетілись від батьківського порога, створивши свої сімейні гніздечка, стали хорошими людьми.
Вже давно пішла у Вічність людина, з якою крокували довгою дорогою життя, ділили радість і смуток. Никанор Себестьянович і досі топче ряст, опорою його є четверо онуків і п'ятеро правнучат – його радість, його надія, його багатство. І хоч не живуть поряд, але батьківська хата не буває без рідних: то один заїде, то другий заскочить. А у святкові дні всі злітаються допомогти, вклонитись главі сім'ї, поцілувати натруджені руки.
Ветеран не завжди чекає на допомогу – сам порядок біля хати наводить, в городі клопочеться. Ще й дах на хаті пофарбував.
Напередодні Нового року до ветерана завітали заступник голови районної ради Олександр Пасенковський, директор територіального центру Аркадій Степанюк, голова ветеранської організації Поворська Ганна Шворак, аби привітати ювіляра із гарною датою – 90-річчям від дня народження (на знімках).
Вони засвідчили свою глибоку шану до ювіляра за пройдені роки війни, працьовитість, мудрість, велику любов до життя.
Міцного здоров'я Вам, Никаноре Себестьяновичу, довголіття, спокою, любові, уваги від оточуючих!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
Фото з архіву райдержадміністрації.
Славний ювілей хлібороба-фронтовика
Пам'ятаю, в Манджурії під час бою мене присипало землею. Нагодилися солдати, котрі відкопали. Довкола вбиті, а я навіть не поранений. Кажуть: "В сорочці народився", а я притискаю до грудей руку, тулю до себе іконку Богоматері і щиро дякую за спасіння".
Залишити коментар