Сестра милосердя
У селі секретів немає. Щодень якась новина. Хтось одружується, і чуєш: «Бог у поміч, хай живуть щасливо». Народилося дитя – хай росте здорове і духом, і тілом. Відійшла людина у Вічність – Царство Небесне і земля пухом.
І соціальний працівник все повинен знати. Бо спочатку, коли заходить у хату, старенькі хочуть почути лагідне слово, а також знати про те, що робиться в Голобах, бо хто ж їм, одиноким, розкаже? Це, крім ліків і продуктів, – духовний світ кожної людини, цим вона живе.
З цього й починається робочий день і відведений час для кожної із 6 жіночок у Тетяни Кочубей, яка ось уже 25 років на цій службі, а раніше була перукарем (це також часто стає в пригоді). Весною допомагає посадити город, восени – зібрати врожай, зробити на зиму заготовки. А взимку прибирає в хаті, їсти зварить, продукти, ліки закупить. А напече дома пирогів – занесе гостинця.
Слідкує, щоб тепленько було і не мерзли її підопічні, бо в кого немає газу – й грубку затопити, води принести. Переважно всі – це інваліди І і ІІ груп. Марія Сліщук, наприклад, уже весною відзначатиме 90-річний ювілей. Під час аварії втратила руку. Таня (так лагідно жінка називає Тетяну Сергіївну) для неї – друга рука. Без неї вона не знала б, як і жити. Чоловік вже давно помер, дітей немає, племінники далеко. Навідуються, але рідше, як соцпрацівниця. Від Тані в жінки секретів немає, вона – як член сім’ї.
Онисія Ількевич – інвалід по зору. Тож тут – як другі очі. Вона теж одинока, як і Марія Сліщук, соцпрацівниця їй – найближча людина. Зіна Пахолюк не може без допомоги її, бо милиці – мала підпора. Всі її чекають з нетерпінням. А дома виглядає її ще й матуся старенька.
А сама Тетяна Сергіївна весною нажне копу літ. Отож, за плечима теж великий досвід життя – і сумний, і веселий. Бо доля жіноча не завжди складається так, як хочеш.
Доводиться по-різному. В 45 літ стала вдовою. Тож тепер біль і радість 15 років несе на могилу чоловіка – і вже ніби полегшає на душі, що відвідала і все йому розказала. А розказувати є що. Доглянула батьків його. Спочатку свекруху поховала – не витримало серце смерті сина. А нещодавно – і свекра. Уже сама на ноги ставила двох дітей.
Старший син Сергій ще за життя батька закінчив виш, одружився. Але онука дідусеві не довелось побачити, бо народився вже після його смерті. Донька Юлія, як батько і старший брат, здобула професію ветеринара. Вийшла заміж, і мешкають з чоловіком і синочком у Луцьку. Часто приїжджають й допомагають обом матерям, які живуть на одній вулиці і ділять разом радість і горе, бо та теж недавно стала вдовою.
Тішиться Тетяна Сергіївна онуками. Найменший син Микола ще неодружений, живе і працює в Голобах. Любить господарювати. Мають коника й іншу живність.
Родом із села Дрозднів, але голобчанкою вважала себе ще до заміжжя, бо тут закінчувала школу. Разом з чоловіком і його батьками побудували будинок.
Щодня за графіком поспішає жінка у кожну домівку, де її чекають, ніби до родичів. Допомагає, підтримує, радить, а вони звіряють їй усе, що турбує. І вже наперед хвилюються, бо коли Тетяна Сергіївна піде на заслужений відпочинок, хто ж замінить її? Хочеться, щоб такою була б й інша соцпрацівниця, аби прихистити біля неї свою старість.
А своїй рятівниці, як дехто її так називає, вдячні за все і бажають материнського щастя, здоров’я і довгих років життя.
Валентина ОСТАПЧУК.
НА ЗНІМКУ: Тетяна КОЧУБЕЙ серед колег і друзів (вона з квітами).
У селі секретів немає. Щодень якась новина. Хтось одружується, і чуєш: «Бог у поміч, хай живуть щасливо». Народилося дитя – хай росте здорове і духом, і тілом. Відійшла людина у Вічність – Царство Небесне і земля пухом.
І соціальний працівник все повинен знати. Бо спочатку, коли заходить у хату, старенькі хочуть почути лагідне слово, а також знати про те, що робиться в Голобах, бо хто ж їм, одиноким, розкаже? Це, крім ліків і продуктів, – духовний світ кожної людини, цим вона живе.
З цього й починається робочий день і відведений час для кожної із 6 жіночок у Тетяни Кочубей, яка ось уже 25 років на цій службі, а раніше була перукарем (це також часто стає в пригоді). Весною допомагає посадити город, восени – зібрати врожай, зробити на зиму заготовки. А взимку прибирає в хаті, їсти зварить, продукти, ліки закупить. А напече дома пирогів – занесе гостинця.
Слідкує, щоб тепленько було і не мерзли її підопічні, бо в кого немає газу – й грубку затопити, води принести. Переважно всі – це інваліди І і ІІ груп. Марія Сліщук, наприклад, уже весною відзначатиме 90-річний ювілей. Під час аварії втратила руку. Таня (так лагідно жінка називає Тетяну Сергіївну) для неї – друга рука. Без неї вона не знала б, як і жити. Чоловік вже давно помер, дітей немає, племінники далеко. Навідуються, але рідше, як соцпрацівниця. Від Тані в жінки секретів немає, вона – як член сім’ї.
Онисія Ількевич – інвалід по зору. Тож тут – як другі очі. Вона теж одинока, як і Марія Сліщук, соцпрацівниця їй – найближча людина. Зіна Пахолюк не може без допомоги її, бо милиці – мала підпора. Всі її чекають з нетерпінням. А дома виглядає її ще й матуся старенька.
А сама Тетяна Сергіївна весною нажне копу літ. Отож, за плечима теж великий досвід життя – і сумний, і веселий. Бо доля жіноча не завжди складається так, як хочеш.
Доводиться по-різному. В 45 літ стала вдовою. Тож тепер біль і радість 15 років несе на могилу чоловіка – і вже ніби полегшає на душі, що відвідала і все йому розказала. А розказувати є що. Доглянула батьків його. Спочатку свекруху поховала – не витримало серце смерті сина. А нещодавно – і свекра. Уже сама на ноги ставила двох дітей.
Старший син Сергій ще за життя батька закінчив виш, одружився. Але онука дідусеві не довелось побачити, бо народився вже після його смерті. Донька Юлія, як батько і старший брат, здобула професію ветеринара. Вийшла заміж, і мешкають з чоловіком і синочком у Луцьку. Часто приїжджають й допомагають обом матерям, які живуть на одній вулиці і ділять разом радість і горе, бо та теж недавно стала вдовою.
Тішиться Тетяна Сергіївна онуками. Найменший син Микола ще неодружений, живе і працює в Голобах. Любить господарювати. Мають коника й іншу живність.
Родом із села Дрозднів, але голобчанкою вважала себе ще до заміжжя, бо тут закінчувала школу. Разом з чоловіком і його батьками побудували будинок.
Щодня за графіком поспішає жінка у кожну домівку, де її чекають, ніби до родичів. Допомагає, підтримує, радить, а вони звіряють їй усе, що турбує. І вже наперед хвилюються, бо коли Тетяна Сергіївна піде на заслужений відпочинок, хто ж замінить її? Хочеться, щоб такою була б й інша соцпрацівниця, аби прихистити біля неї свою старість.
А своїй рятівниці, як дехто її так називає, вдячні за все і бажають материнського щастя, здоров’я і довгих років життя.
Валентина ОСТАПЧУК.
НА ЗНІМКУ: Тетяна КОЧУБЕЙ серед колег і друзів (вона з квітами).
Залишити коментар