Проба пера
Пропонуємо увазі читачів першу пробу пера учениці 9-го класу ЗОШ І-ІІ ступенів с. Доротища Юлії Луцюк.
Дівчина дуже шанує свою сім’ю, родину та село, де народилася та зростає. А ще вона дуже любить тварин, а тому в майбутньому мріє працювати ветеринарним лікарем, чого ми їй щиро й бажаємо!
Моєму татусеві
Настала ніч...
А мама у подушку плаче,
Бо знов забрали тата на війну.
Той плач і стогін крізь двері чути у кімнаті,
Він серце моє крає на шматки.
Колись питала: “Що таке війна?
Чому всі люди кажуть,
Що страшне це слово?”.
А мама з татом мені відповідали:
“Краще, доню, тобі цього не знати”.
Тепер я знаю, що таке війна.
Це — страх і голод, смерть і сльози,
Це — горе, біль і ріки крові,
Це — морок і темнота...
Минув вже рік, як татуся нема, —
Ми думали, що вже загинув,
Бо звісточки нема й нема...
Невже, татусю, нас покинув?
Невже не побачу тебе я?
Невже не візьмеш ти мене на руки,
Не приголубиш, як завжди було?
О, скільки в серці моїм муки!
О, як же боляче мені було!
І линув час, йшли дні за днями,
А мама сльози все лила.
Та віра в серці все жевріла,
Що він живий, й побачу його я!
І мить настала: чути кроки у кімнату,
І мій татусь до нас прийшов.
“Не плачте, любі ви мої, я — живий!”.
Ми всі одразу кинулись до тата
І обіймати його почали.
“Як довго ми тебе чекали!
Та, слава Богу, з нами ти!”.
Мій любий, добрий, ніжний тату,
Я дякую, що ти у мене є!
Я дякую
тобі, солдате!
Я дякую тобі, солдате,
За те, що Україну бережеш,
За те, що можеш ти життя своє віддати,
Рятуючи всіх нас від ворогів.
Хай ворог знає,
Як на Україну нападати,
Що тут залишить може і життя.
А ти, солдате, не здумай помирати,
Бо ми за тебе молимось щодня.
Ти в нас в серцях завжди відважний —
Завжди попереду в боях.
Я вірю, що зумієш все здолати —
Крізь біль і сльози, горе і печаль
Ти з гідністю дійдеш до перемоги,
Живий і здоровий повернешся
До рідної оселі, до рідного села.
Я вірю, що ви героями вернетесь,
І наша Україна знову оживе.
Дебальцеве
І знов Дебальцеве горить...
Земля в вогні і люди плачуть.
Це москалі війну ведуть,
Щоб нашу землю розірвати.
Свистять снаряди, бушують “гради” —
В злобі своїй вони не знають меж.
Для них ніщо, що стогнуть, гинуть люди
І кров’ю омивається земля.
О, зупиніться, бузовіри!
Чи вам сиріт отих не жаль?
Чи плач дітей сердець не ранить?
Чи сліз пролито мало вам?
Зупиніться! Досить Україну шматувати!
Все ділите поміж собою ласі ті шматки!
Бо за те зло вам звіт доведеться всім давати
Перед Богом — не тільки перед людьми!
Юлія ЛУЦЮК.
Пропонуємо увазі читачів першу пробу пера учениці 9-го класу ЗОШ І-ІІ ступенів с. Доротища Юлії Луцюк.
Дівчина дуже шанує свою сім’ю, родину та село, де народилася та зростає. А ще вона дуже любить тварин, а тому в майбутньому мріє працювати ветеринарним лікарем, чого ми їй щиро й бажаємо!
Моєму татусеві
Настала ніч...
А мама у подушку плаче,
Бо знов забрали тата на війну.
Той плач і стогін крізь двері чути у кімнаті,
Він серце моє крає на шматки.
Колись питала: “Що таке війна?
Чому всі люди кажуть,
Що страшне це слово?”.
А мама з татом мені відповідали:
“Краще, доню, тобі цього не знати”.
Тепер я знаю, що таке війна.
Це — страх і голод, смерть і сльози,
Це — горе, біль і ріки крові,
Це — морок і темнота...
Минув вже рік, як татуся нема, —
Ми думали, що вже загинув,
Бо звісточки нема й нема...
Невже, татусю, нас покинув?
Невже не побачу тебе я?
Невже не візьмеш ти мене на руки,
Не приголубиш, як завжди було?
О, скільки в серці моїм муки!
О, як же боляче мені було!
І линув час, йшли дні за днями,
А мама сльози все лила.
Та віра в серці все жевріла,
Що він живий, й побачу його я!
І мить настала: чути кроки у кімнату,
І мій татусь до нас прийшов.
“Не плачте, любі ви мої, я — живий!”.
Ми всі одразу кинулись до тата
І обіймати його почали.
“Як довго ми тебе чекали!
Та, слава Богу, з нами ти!”.
Мій любий, добрий, ніжний тату,
Я дякую, що ти у мене є!
Я дякую тобі, солдате!
Я дякую тобі, солдате,
За те, що Україну бережеш,
За те, що можеш ти життя своє віддати,
Рятуючи всіх нас від ворогів.
Хай ворог знає,
Як на Україну нападати,
Що тут залишить може і життя.
А ти, солдате, не здумай помирати,
Бо ми за тебе молимось щодня.
Ти в нас в серцях завжди відважний —
Завжди попереду в боях.
Я вірю, що зумієш все здолати —
Крізь біль і сльози, горе і печаль
Ти з гідністю дійдеш до перемоги,
Живий і здоровий повернешся
До рідної оселі, до рідного села.
Я вірю, що ви героями вернетесь,
І наша Україна знову оживе.
Дебальцеве
І знов Дебальцеве горить...
Земля в вогні і люди плачуть.
Це москалі війну ведуть,
Щоб нашу землю розірвати.
Свистять снаряди, бушують “гради” —
В злобі своїй вони не знають меж.
Для них ніщо, що стогнуть, гинуть люди
І кров’ю омивається земля.
О, зупиніться, бузовіри!
Чи вам сиріт отих не жаль?
Чи плач дітей сердець не ранить?
Чи сліз пролито мало вам?
Зупиніться! Досить Україну шматувати!
Все ділите поміж собою ласі ті шматки!
Бо за те зло вам звіт доведеться всім давати
Перед Богом — не тільки перед людьми!
Юлія ЛУЦЮК.
Залишити коментар