Краще пізно, ніж ніколи
Найвище творіння на землі – людина. І найблагородніша і найвідповідальніша її місія – бути потрібною іншим. Бо нічого на світі немає вищого, ніж людське вміння робити добре, майстерно, досконало. А тим більше на землі, яку обманути не вдається, бо кожен розуміє, що життя триває завдяки зусиллям хлібороба.
Цю святу істину добре знає шанований голобчанин Віктор Михайлович Банжа. Усе своє свідоме життя він працював механізатором. Землю любить синівською любов'ю і переконаний, що з нею жартувати не можна. Треба чесно і вчасно виорати, інколи недоспати і недоїсти. Щоб від неї взяти, потрібно і їй дати. Вірність землі і праці на ній цей трудівник зберіг назавжди.
Народившись у сім'ї, яка складалася із семи дітей, до праці призвичаївся змалку, особливо після смерті батька у 1951 році.
За свою самовіддану працю був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Такий він і в сім'ї: уважний і добрий чоловік, турботливий і люблячий батько й дідусь. Взаємністю йому відповідає дружина Віра Миронівна, на долю якої випало нелегке життя. Народилася у 1944 році, а батько загинув у 1945-му.
У сім'ї було п'ятеро дітей, із них четверо – дівчат. Мати працювала дояркою – все вручну. А ще ж домашнє господарство!
Допомагали діти. Дві сестри працювали трактористками. Віра після закінчення десятирічки у рідному селі Семиреньки Локачинського району трудилась обліковцем молока. У 1963 році поїхала в гості до сестри в Казахстан.
Попрацювала продавцем, але дуже хотілося здобути якусь професію. Тоді дівчина поступила у Павлоградський технікум молочної промисловості. Переживала, чи справиться, бо викладання велося російською мовою, проте завдяки наполегливості закінчила з "відзнакою". Жаль було матері, і попросилася на практику в Луцьк. На щастя, в Ковелі відкрився маслозавод, тому після практики у 1966 році працювала там майстром.
У 1967 році доля подарувала їй чудового чоловіка. У 1969 році переїхали в Голоби. Працювала продавцем, завскладом, обліковцем. І скрізь – успішно. Коли перейшли у свою новозбудовану хату, радості не було меж. Думалось, тут поселилося щастя назавжди. Мали землю, яку обробляли своїми силами, вирощували зернові, цукрові буряки, городину, доки вистачало здоров'я.
Подружжя наділив Бог чудовими голосами, особливо Віктора. Співають обоє у церковному хорі УПЦ КП і в "Червоній калині". Доводиться, як і в кожній сім'ї, переживати і хвороби, і негаразди, які посилає життя. Але навчилися підтримувати одне одного, виручати.
Будучи на пенсії, мають більше вільного часу на роздуми, осмислення прожитого і пережитого. І ось обоє прийшли до думки, що треба подружню вірність і усі чесноти спільного життя закріпити вперше і востаннє вінчанням. Діти таке рішення підтримали.
Нарешті довгоочікуваний день настав. Дбайливі донечки підготували і передбачили все. Коли "молоді" підходили до церкви св. Петра і Павла, то зупинилися, здивовані. Вони не сподівались, що буде така красива оздоблена доріжка, арка.
А всередині все потопало у квітах і білих стрічках. "Хотілося плакати від такої несподіваної уваги", – говорить "молода". Обоє – у красивих вишиванках.
Вінці над головами тримали зять Володимир Яковлев і Анатолій Кліпінський. Ікони – дочки Світлана і Леся. Обручки купив "молодий", зять зробив світлину колишнього одруження, який стоїть у кімнаті на почесному місці.
Не забули і про свідків. Ними стали племінниця Галина Лєвощенко з чоловіком Миколою. Замість фати на "молодій" – біла ажурна хустинка. Присутні в церкві затамували дихання, коли слухали слова присяги: "До кінця життя – разом!".
Наостанок звучить пісня:
Де злагода в сімействі,
Де мир, де тишина.
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.
Подружнє життя уже склало 50 щасливих літ. У цю мить вклонилися діти і онуки, подякували за безцінні скарби на землі: любов і ласку, рідну хату, яка потопає у трояндах. А для них – найбільше щастя бути потрібними для дітей, у які вклали душу. Світлана живе з батьками. Леся – учитель музики у школі і музичний керівник у дитсадку. Вона – мама трьох дітей.
Із теплими зиченнями щастя і довголіття звернувся до "молодих" отець Андрій.
Хочеться щиро побажати, щоб спокій і мир панували в родині при доброму здоров'ї. Довгих Вам років, радості й добра!
За Ваш рішучий крок – шана і хвала, бо краще пізно, ніж ніколи.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: вінчання "молодят".
Фото з домашнього архіву.
Найвище творіння на землі – людина. І найблагородніша і найвідповідальніша її місія – бути потрібною іншим. Бо нічого на світі немає вищого, ніж людське вміння робити добре, майстерно, досконало. А тим більше на землі, яку обманути не вдається, бо кожен розуміє, що життя триває завдяки зусиллям хлібороба.
Цю святу істину добре знає шанований голобчанин Віктор Михайлович Банжа. Усе своє свідоме життя він працював механізатором. Землю любить синівською любов'ю і переконаний, що з нею жартувати не можна. Треба чесно і вчасно виорати, інколи недоспати і недоїсти. Щоб від неї взяти, потрібно і їй дати. Вірність землі і праці на ній цей трудівник зберіг назавжди.
Народившись у сім'ї, яка складалася із семи дітей, до праці призвичаївся змалку, особливо після смерті батька у 1951 році.
За свою самовіддану працю був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Такий він і в сім'ї: уважний і добрий чоловік, турботливий і люблячий батько й дідусь. Взаємністю йому відповідає дружина Віра Миронівна, на долю якої випало нелегке життя. Народилася у 1944 році, а батько загинув у 1945-му.
У сім'ї було п'ятеро дітей, із них четверо – дівчат. Мати праНайвище творіння на землі – людина. І найблагородніша і найвідповідальніша її місія – бути потрібною іншим. Бо нічого на світі немає вищого, ніж людське вміння робити добре, майстерно, досконало. А тим більше на землі, яку обманути не вдається, бо кожен розуміє, що життя триває завдяки зусиллям хлібороба.
Цю святу істину добре знає шанований голобчанин Віктор Михайлович Банжа. Усе своє свідоме життя він працював механізатором. Землю любить синівською любов'ю і переконаний, що з нею жартувати не можна. Треба чесно і вчасно виорати, інколи недоспати і недоїсти. Щоб від неї взяти, потрібно і їй дати. Вірність землі і праці на ній цей трудівник зберіг назавжди.
Народившись у сім'ї, яка складалася із семи дітей, до праці призвичаївся змалку, особливо після смерті батька у 1951 році.
За свою самовіддану працю був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Такий він і в сім'ї: уважний і добрий чоловік, турботливий і люблячий батько й дідусь. Взаємністю йому відповідає дружина Віра Миронівна, на долю якої випало нелегке життя. Народилася у 1944 році, а батько загинув у 1945-му.
У сім'ї було п'ятеро дітей, із них четверо – дівчат. Мати працювала дояркою – все вручну. А ще ж домашнє господарство!
Допомагали діти. Дві сестри працювали трактористками. Віра після закінчення десятирічки у рідному селі Семиреньки Локачинського району трудилась обліковцем молока. У 1963 році поїхала в гості до сестри в Казахстан.
Попрацювала продавцем, але дуже хотілося здобути якусь професію. Тоді дівчина поступила у Павлоградський технікум молочної промисловості. Переживала, чи справиться, бо викладання велося російською мовою, проте завдяки наполегливості закінчила з "відзнакою". Жаль було матері, і попросилася на практику в Луцьк. На щастя, в Ковелі відкрився маслозавод, тому після практики у 1966 році працювала там майстром.
У 1967 році доля подарувала їй чудового чоловіка. У 1969 році переїхали в Голоби. Працювала продавцем, завскладом, обліковцем. І скрізь – успішно. Коли перейшли у свою новозбудовану хату, радості не було меж. Думалось, тут поселилося щастя назавжди. Мали землю, яку обробляли своїми силами, вирощували зернові, цукрові буряки, городину, доки вистачало здоров'я.
Подружжя наділив Бог чудовими голосами, особливо Віктора. Співають обоє у церковному хорі УПЦ КП і в "Червоній калині". Доводиться, як і в кожній сім'ї, переживати і хвороби, і негаразди, які посилає життя. Але навчилися підтримувати одне одного, виручати.
Будучи на пенсії, мають більше вільного часу на роздуми, осмислення прожитого і пережитого. І ось обоє прийшли до думки, що треба подружню вірність і усі чесноти спільного життя закріпити вперше і востаннє вінчанням. Діти таке рішення підтримали.
Нарешті довгоочікуваний день настав. Дбайливі донечки підготували і передбачили все. Коли "молоді" підходили до церкви св. Петра і Павла, то зупинилися, здивовані. Вони не сподівались, що буде така красива оздоблена доріжка, арка.
А всередині все потопало у квітах і білих стрічках. "Хотілося плакати від такої несподіваної уваги", – говорить "молода". Обоє – у красивих вишиванках.
Вінці над головами тримали зять Володимир Яковлев і Анатолій Кліпінський. Ікони – дочки Світлана і Леся. Обручки купив "молодий", зять зробив світлину колишнього одруження, який стоїть у кімнаті на почесному місці.
Не забули і про свідків. Ними стали племінниця Галина Лєвощенко з чоловіком Миколою. Замість фати на "молодій" – біла ажурна хустинка. Присутні в церкві затамували дихання, коли слухали слова присяги: "До кінця життя – разом!".
Наостанок звучить пісня:
Де злагода в сімействі,
Де мир, де тишина.
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.
Подружнє життя уже склало 50 щасливих літ. У цю мить вклонилися діти і онуки, подякували за безцінні скарби на землі: любов і ласку, рідну хату, яка потопає у трояндах. А для них – найбільше щастя бути потрібними для дітей, у які вклали душу. Світлана живе з батьками. Леся – учитель музики у школі і музичний керівник у дитсадку. Вона – мама трьох дітей.
Із теплими зиченнями щастя і довголіття звернувся до "молодих" отець Андрій.
Хочеться щиро побажати, щоб спокій і мир панували в родині при доброму здоров'ї. Довгих Вам років, радості й добра!
За Ваш рішучий крок – шана і хвала, бо краще пізно, ніж ніколи.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: вінчання "молодят".
Фото з домашнього архіву.
цювала дояркою – все вручну. А ще ж домашнє господарство!
Допомагали діти. Дві сестри працювали трактористками. Віра після закінчення десятирічки у рідному селі Семиреньки Локачинського району трудилась обліковцем молока. У 1963 році поїхала в гості до сестри в Казахстан.
Попрацювала продавцем, але дуже хотілося здобути якусь професію. Тоді дівчина поступила у Павлоградський технікум молочної промисловості. Переживала, чи справиться, бо викладання велося російською мовою, проте завдяки наполегливості закінчила з "відзнакою". Жаль було матері, і попросилася на практику в Луцьк. На щастя, в Ковелі відкрився маслозавод, тому після практики у 1966 році працювала там майстром.
У 1967 році доля подарувала їй чудового чоловіка. У 1969 році переїхали в Голоби. Працювала продавцем, завскладом, обліковцем. І скрізь – успішно. Коли перейшли у свою новозбудовану хату, радості не було меж. Думалось, тут поселилося щастя назавжди. Мали землю, яку обробляли своїми силами, вирощували зернові, цукрові буряки, городину, доки вистачало здоров'я.
Подружжя наділив Бог чудовими голосами, особливо Віктора. Співають обоє у церковному хорі УПЦ КП і в "Червоній калині". Доводиться, як і в кожній сім'ї, переживати і хвороби, і негаразди, які посилає життя. Але навчилися підтримувати одне одного, виручати.
Будучи на пенсії, мають більше вільного часу на роздуми, осмислення прожитого і пережитого. І ось обоє прийшли до думки, що треба подружню вірність і усі чесноти спільного життя закріпити вперше і востаннє вінчанням. Діти таке рішення підтримали.
Нарешті довгоочікуваний день настав. Дбайливі донечки підготували і передбачили все. Коли "молоді" підходили до церкви св. Петра і Павла, то зупинилися, здивовані. Вони не сподівались, що буде така красива оздоблена доріжка, арка.
А всередині все потопало у квітах і білих стрічках. "Хотілося плакати від такої несподіваної уваги", – говорить "молода". Обоє – у красивих вишиванках.
Вінці над головами тримали зять Володимир Яковлев і Анатолій Кліпінський. Ікони – дочки Світлана і Леся. Обручки купив "молодий", зять зробив світлину колишнього одруження, який стоїть у кімнаті на почесному місці.
Не забули і про свідків. Ними стали племінниця Галина Лєвощенко з чоловіком Миколою. Замість фати на "молодій" – біла ажурна хустинка. Присутні в церкві затамували дихання, коли слухали слова присяги: "До кінця життя – разом!".
Наостанок звучить пісня:
Де злагода в сімействі,
Де мир, де тишина.
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.
Подружнє життя уже склало 50 щасливих літ. У цю мить вклонилися діти і онуки, подякували за безцінні скарби на землі: любов і ласку, рідну хату, яка потопає у трояндах. А для них – найбільше щастя бути потрібними для дітей, у які вклали душу. Світлана живе з батьками. Леся – учитель музики у школі і музичний керівник у дитсадку. Вона – мама трьох дітей.
Із теплими зиченнями щастя і довголіття звернувся до "молодих" отець Андрій.
Хочеться щиро побажати, щоб спокій і мир панували в родині при доброму здоров'ї. Довгих Вам років, радості й добра!
За Ваш рішучий крок – шана і хвала, бо краще пізно, ніж ніколи.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: вінчання "молодят".
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар