Повідомлення в номер / Микола Герес: "Вдячний Богу за дар бути музикантом й художником"

Музикант, художник, диригент, Заслужений працівник культури України – це все Микола Дмитрович Герес. І хоча в його роду зовсім не було музикантів, музика вабила хлопця, любов до неї виникла ще у шкільні роки. 

У Цумані, де він народився, не було музичної школи,  то ж хлопець став відвідувати Будинок піонерів, де почав вчитися грі на баяні. Після 8-го класу вступив до Луцького музичного училища  (клас  баяна). Він мріяв стати професійним музикантом. І мрія його здійснилася. Після навчання Миколу направляють в Рожище у музичну школу, де, попрацювавши два роки, молодий вчитель зумів організувати народний оркестр.  

Згодом запросили   працювати в Луцьке культосвітнє училище, де написав музику до п'єси Михайла Стельмаха "На Івана Купала". Вчився в консерваторії м. Харкова. Тому  в армію пішов "переростком". 

Микола Герес займався інструментальною музикою, але найбільше був схильний до диригування. Навчаючись у Військово-повітряній академії,  теж займався з оркестром, де його, як талановитого диригента і музиканта, всі поважали й хвалили. Він був знайомий з космонавтами  Береговим, Поповичем, їздив на гастролі в Болгарію. 

Навчаючись в Луцькому музучилищі,  познайомився з Галею, яка згодом  стала його дружиною. Їхня любов була настільки сильною, що дружили аж 8 років. На день народження коханої  Микола написав  пісеньку і намалював картину. Це був для Галі найкращий подарунок, бо у нього  вкладена любов і душа. 

Крім музичного захоплення,  у Гереса живе ще й дар талановитого художника-самоука. Сам Бог подарував цьому чоловікові такі таланти. Дуже любить малювати природу, краєвиди. Тож Галина згодилася вийти заміж за хлопця, про якого можна лишень мріяти.

Весілля  їхнє святкували 3-4 дні. А грали на ньому студенти з культосвітнього училища – учні Миколи Гереса. Після весілля, взявши один чемоданчик і більше нічого, молодята пішли в готель у Луцьку, де можна було мешкати  лише 3 дні. І так, переходячи з готелю в готель, жили три тижні. Потім начальство культосвітнього училища, де обоє працювали, виділило кімнатку в гуртожитку в Луцьку – Гереси там прожили 10 років. 

А потім доля сім'ю привела  назавжди у Ковель. Отримали квартиру, обоє до виходу на пенсію працювали в міській музичній  школі. 

Мають двох доньок: Олену і Еліну, які закінчили Харківський інститут мистецтв. Обидві працюють диригентами в Ковельській школі мистецтв, грають на декількох музичних інструментах. Онуки Дмитрик, Діана і Домініка – теж музиканти, продовжують династію музикантів. А найменша Домініка займається ще й у художньому гуртку – мріє стати, як дідусь,  і музикантом, і художником. Можливо,  ці таланти перейдуть й правнучці Тіночці? 

Микола Герес у 2001 році отримав звання "Заслужений працівник культури України". На дозвіллі любить вийти на природу порибалити – він затятий рибалка, а ще помилуватися  природою, щоб потім ту красу перенести на полотно. Особливо любить писати етюди на озері Світязь, де сама природа надихає на створення нових картин. Його роботи знаходяться у приватних колекціонерів Німеччини, Югославії, Польщі і Америки. 

ххх

А ще Микола Дмитрович  згадує  цікавий випадок. У роки свого холостяцького життя разом з товаришем режисером-постановником Олегом Когутом вирішили поставити нову п'єсу Михайла Стельмаха, яку  ще не ставили  в жодному театрі. Це був 1967 рік. М. Стельмах на той час уже був лауреатом Ленінської премії – велика особистість. 

Хлопці вирішили на постановку спектакля запросити самого автора твору (!), але де і як його  розшукати? Пішли на пошту, щоб взнати номер телефона Стельмаха. Знайома телефоністка якимось чином (це нелегко було зробити в той час) взнала квартирний номер телефону Михайла Стельмаха у Києві. 

Подзвонили  письменнику. Трубку підняв син і сказав, що батько у Сумах на запрошення місцевого драмтеатру. Син подзвонив у Суми до батька і дізнався  його готельний номер телефону. Телефоністка знову набрала  Суми, і хлопці особисто мали розмову з письменником. 

Відрекомендувались, хто такі і чого  хочуть. На що Михайло Стельмах відповів: "Килима-літака  у  мене нема, але постараюся бути". Невдовзі після розмови  Микола з Олегом отримали телеграму: "Зустрічайте. Поїзд Київ –Луцьк, вагон номер 9. Якщо буде можливість порибалити – буду дуже вдячний". 

Наступного дня Гереса з товаришем викликали у райкомпартії на "килимок". 

– Хлопці! Що ви наробили? – "пропікши" сердитим пронизливим поглядом обох, спитав високопоставлений начальник. 

– А що ми наробили? – переглянувшись між собою, спитали хлопці. – Ми запросили письменника на його виставу і все.   

– Ні! Ви не знаєте, що ви наробили?!! 

… За ніч весь Рожищенський  будинок культури був застелений персидськими килимами, прилавки в магазинах Рожища вигиналися   від югославських цукерок, закордонних наїдків і напоїв. 

–  Де їх і можна було в той час  взяти за одну ніч? – дивується Микола Герес. – Аж очі розбігалися від усього того. А якби ви бачили, як зустрічало начальство Стельмаха! А це ж була зима. Всі у "пижикових" шапках і під рукою в кожного (!) книжка письменника "Кров людська – не водиця". 

Це виглядало   смішно, некультурно і безглуздо. Справжнісінька дешева помпезність! 

"Винуватців" Миколу Гереса і його товариша вигнали з перону геть, бо райкомівські і обкомівські чиновники у державних "Волгах"   окупували вокзал Луцька і не дали хлопцям доступитися до автора, п'єсу якого вони мали ставити. 

– Я з Олегом, – згадує Микола Дмитрович, – пішли на перон аж до туалетів. І саме вагон №9, у якому їхав М. Стельмах, зупинився,  як на замовлення, навпроти нас. Хіба ж це не диво? 

Хлопці переживали, що отримають "по шапці", але ніхто до них не мав справи, тільки  пишалися, що така високоповажна  особа приїхала в Рожище. Начальство все допитувалось, що ж Стельмах їм говорив? На що Микола відповів: "Ми говорили про мистецтво,  і більше нічого."

Згодом високе начальство виділило гроші, щоб цей спектакль був поставлений у Києві, щоб все було на найвищому рівні. Талановитий музикант і диригент Микола  Герес диригував в оперному залі Київської консерваторії. Виступ пройшов на найвищому рівні. Після спектаклю Михайло  Стельмах запитав у Миколи: "Де ти взяв таких  чудових  музикантів, які  грають  в оркестрі?". Він не знав, що Герес "підсадив" 12 чоловік з оперного оркестру  театру (це ж столиця!). Як радів тоді молодий маестро! Йому, сільському хлопцеві в простому дешевому костюмі,  пощастило бути там, де не кожен може. 

ххх

…Микола Герес нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради. Нагород багато, у творчу працю вкладене все життя, а пенсія маленька. Прикро. Та найбільшою нагородою, вважає Микола Дмитрович, є Божа милість, хороша сім'я і багато учнів, яким він віддав своє вміння і любов до музики. 

НА ЗНІМКАХ: миті життя Миколи ГЕРЕСА і його  сім'ї.

Фото з домашнього архіву.