Сироти при живій матері
Олена рано вийшла заміж. Народивши доньку і сина, невдовзі розлучилась, бо пляшка і чарка стала сенсом життя її чоловіка.
Син Олег привів матері невістку і сказав, що одружується. Олена Вікторівна бачила, що дівчина якась несерйозна, і була проти їхнього шлюбу. Та Руслана заявила, що вагітна від Олега.
Змирилася Олена Вікторівна, повірила, зробила дітям весілля. Та брехлива невістка обдурила свекруху, бо мала намір якнайшвидше стати хазяйкою в хаті.
Першого онука вона народила через 13 місяців після весілля. Руслана одразу взялася "хазяйнувати" у свекрушиній хаті: стала красти і виносити з хати все, що можна. Обмінювала на горілку навіть порожні банки. Одним словом, “пустилася берега”. Олена просила невістку, щоб та отямилася – вона й слухати не хотіла. Спочатку пила потайки, аж поки свекруха не викрила її.
– Руслана йшла з дому надовго, і ночувала будь-де і де ніч застане, – розповідає жінка. Згодом народилися онучок Віталик, а там і онучка Світланка. Здавалося, молода жінка мала отямитись – та де там! Бралася знову за своє. Страшний безлад не раз заставала свекруха у своїй хаті. Перекинута, увімкнута в розетку пральна машина валялася посеред хати – кругом вода розлита. А якби ж замкнуло проводку? Могла б біда бути! Підшукала синові і невістці інше житло.
– Хай ідуть на квартиру і живуть собі самі, – думала жінка.
Та й там толку не було.
– Того дня, – пригадує Олена Вікторівна, – я поїхала до сина, який лежав у лікарні. А сусіди інформують: нетвереза Руслана залишила новонароджену Світланку і однорічного Віталика на цілий день самих у хаті(!) Сама сіла на велосипед і подалася по селу. Діти голодні і сплакані аж увечері дочекались матері. Взута і одягнута, п'яна лягла спати, навіть не глянувши на дітей.
– Як таке можна витримати? – витираючи сльозу, каже жінка. – Стала вона ще більше пити і гуляти. А як приїде її сестра, то удвох на гульки йдуть, бо і та така сама.
– Не раз сварила я її, але Руслана мене не слухала, – продовжує Олена Вікторівна. – Бачу, що толку не буде, кажу їй: "Їдьте до своєї матері в село, і хай вона з тобою розбирається". Дала подушки, ковдру, синові купила новий одяг, взуття. Та недовго він там був – через два місяці приїхав додому у тестевій старій футболці і капцях, бо його нову одежу забрав сват собі. А слідом за ним приїхала горе-невістка. Залишила матері однорічного Віталика, а з малюсінькою Світланкою повернулася назад до свекрухи. Прийшов з лікарні Олег, і Руслана знову завагітніла. Та свою вагітність вона ретельно приховувала.
– Живота у неї не видно було, – пригадує Олена – вона ховалася. Лише їжа їй не вся подобалася. Ну, думаю, може, не любить чогось? Лише бабуся-сусідка якось сказала: "Твоя Руслана, Олено, мабуть, вагітна"…
– Той день запам'ятала назавжди, – згадує Олена Вікторівна. – Я зайшла до хати і побачила на підлозі щось мокре. Думаю, хтось воду розлив. Не надала цьому значення. Руслана миттю вибігла надвір і побігла кудись. А мені захотілося в туалет – то ж я пішла на вулицю. Шарпнула за ручку – з середини зачинено.
– Руслано, то ти тут?
– Я.
– Довго ще будеш?
– Ні.
І відчинивши двері, швиденько вискочила у двір й побігла до саджавки, що неподалік їхнього городу. Присіла на краю берега над самісінькою водою, підперла кулаками голову і сидить. А Олена, вийшовши з туалету, побачила цю "картину" і зрозуміла, що може бути біда.
– Ти чого тут сидиш? Мерщій додому, щоб я тебе тут не бачила! – насварила свекруха. А сама пішла подивитися, чи не заплутався кінь, що пасся на лузі. Йдучи назад, жінка зігнала зі свого городу чужі індики і поспішила додому, ніби щось відчуваючи. Коли жінка підійшла ближче до двору, її вже чекав син.
– Йдіть-но, мамо, хутчіш до хати, – сказав Олег.
– Що сталося, сину?
– Зайдіть – і все.
Олена зайшла в хату і від побаченого мало не зомліла. Перед нею стояла Руслана, немов з хреста знята. А на старому дивані лежав новонароджений хлопчик.
– Що ж то вже робиться?!! Га?!!
– А, во… Родила, – байдуже сказала Руслана. У свекрухи земля кудись втекла з-під ніг. Тремтячими руками швидко стала набирати "03". Пальці не слухались, плутались цифри на дискові телефона (тоді мобілок ще не було), а в грудях серце калаталося, немов маятник.
Вона на мить уявила, де міг би бути її онучок, невинне крихітне створіння: у вигрібній ямі вуличного туалету або ж у саджавці.
Олена швидко нагріла невістці води, щоб та помилась, доки приїдуть лікарі. "Швидка" приїхала одразу – забрали і дитя, і породіллю.
– В неї, напевне, уже був досвід, як діяти в подібному випадку, коли наважилась таке зробити! Я була настільки спантеличена, що навіть не бачила, як і коли Руслана відрізала пуповину дитині, – каже Олена Вікторівна.
Після пологів Руслана з двома маленькими дітьми поїхала до своїх батьків у сусіднє село. Там охрестили немовля. Назвали Максимком.
Та дітей вона не доглядала, взялася знову за своє. У батьків довго не затрималася. Переїхала жити в інше село у дідівську хату, де мешкали брат із сестрою, такі ж, як і вона. Олег захворів і з нею не поїхав, бо ліг знову в обласну лікарню. Тож Руслані була повна воля і свобода. Тільки та "свобода" довела до того, що жителі села стали бити на сполох, бо бачили, що діти не цікавили горе-матір, яка залишала їх, вела аморальний спосіб життя. Аби врятувати дітей, звернулись у сільську раду.
Представники сільради поїхали в село. Трирічну Світланку відправили в дитбудинок, де вона перебувала три місяці, а Руслану з Максимком поклали в лікарню на обстеження. Жінка жодного разу не відвідала донечку.
Душа Олени Вікторівни розривалася: поїхала в дитбудинок і забрала додому Світланку. Дівчинка розказала бабусі, як дядьо бив її. Дитина не знала, що таке горщик, бо мати не навчила проситися – от за те дитина і отримувала ляпаси. А ще ж і за Максимком серце болить…
Син Олег казав матері: "Не привозь її додому, бо вона щось вчверить". Та любляча бабуся все одно поїхала в лікарню, щоб забрати невістку й онука. Руслана не змінювалась – стала частіше заглядати в чарку, про дітей зовсім забула. Максимко не розмовляв зовсім. Де тільки бабуся його не возила, щоб він заговорив – по різних лікарях і лікарнях. В п'ять з половиною років хлопчик вимовив перше слово "баба". Не "мама", бо він її не знав. Адже йому було всього два рочки, як горе-матір покинула дітей, вкравши у бабусі свого чоловіка гроші. Жила з тим, хто трапиться і де ніч застане.
Вже 10 років, як діти стали сиротами, бо помер їхній тато, син Олени Вікторівни, а мати вештається – зовсім “пустилася берега”. Вже після смерті Олега Руслана встигла невідомо від кого народити дівчинку, яку принесла в пологовий будинок. Дитя було замотане в лахміття і виваляне в соломі. І при тому гордо заявила: "Бачте, я ж не викинула дитину, як моя сестра, що закопала…". Хто знає, скільки дітей осиротила ця "зозуля"? А може, ще й викинула, як непотріб? А матір'ю її назвати – язик не повертається.
Чи схаменеться Руслана колись, невідомо? Чи повернеться до дітей? Мабуть, що ні, бо вони ж їй зовсім непотрібні…
Та й діти не знають її…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Олена рано вийшла заміж. Народивши доньку і сина, невдовзі розлучилась, бо пляшка і чарка стала сенсом життя її чоловіка.
Син Олег привів матері невістку і сказав, що одружується. Олена Вікторівна бачила, що дівчина якась несерйозна, і була проти їхнього шлюбу. Та Руслана заявила, що вагітна від Олега.
Змирилася Олена Вікторівна, повірила, зробила дітям весілля. Та брехлива невістка обдурила свекруху, бо мала намір якнайшвидше стати хазяйкою в хаті.
Першого онука вона народила через 13 місяців після весілля. Руслана одразу взялася "хазяйнувати" у свекрушиній хаті: стала красти і виносити з хати все, що можна. Обмінювала на горілку навіть порожні банки. Одним словом, “пустилася берега”. Олена просила невістку, щоб та отямилася – вона й слухати не хотіла. Спочатку пила потайки, аж поки свекруха не викрила її.
– Руслана йшла з дому надовго, і ночувала будь-де і де ніч застане, – розповідає жінка. Згодом народилися онучок Віталик, а там і онучка Світланка. Здавалося, молода жінка мала отямитись – та де там! Бралася знову за своє. Страшний безлад не раз заставала свекруха у своїй хаті. Перекинута, увімкнута в розетку пральна машина валялася посеред хати – кругом вода розлита. А якби ж замкнуло проводку? Могла б біда бути! Підшукала синові і невістці інше житло.
– Хай ідуть на квартиру і живуть собі самі, – думала жінка.
Та й там толку не було.
– Того дня, – пригадує Олена Вікторівна, – я поїхала до сина, який лежав у лікарні. А сусіди інформують: нетвереза Руслана залишила новонароджену Світланку і однорічного Віталика на цілий день самих у хаті(!) Сама сіла на велосипед і подалася по селу. Діти голодні і сплакані аж увечері дочекались матері. Взута і одягнута, п'яна лягла спати, навіть не глянувши на дітей.
– Як таке можна витримати? – витираючи сльозу, каже жінка. – Стала вона ще більше пити і гуляти. А як приїде її сестра, то удвох на гульки йдуть, бо і та така сама.
– Не раз сварила я її, але Руслана мене не слухала, – продовжує Олена Вікторівна. – Бачу, що толку не буде, кажу їй: "Їдьте до своєї матері в село, і хай вона з тобою розбирається". Дала подушки, ковдру, синові купила новий одяг, взуття. Та недовго він там був – через два місяці приїхав додому у тестевій старій футболці і капцях, бо його нову одежу забрав сват собі. А слідом за ним приїхала горе-невістка. Залишила матері однорічного Віталика, а з малюсінькою Світланкою повернулася назад до свекрухи. Прийшов з лікарні Олег, і Руслана знову завагітніла. Та свою вагітність вона ретельно приховувала.
– Живота у неї не видно було, – пригадує Олена – вона ховалася. Лише їжа їй не вся подобалася. Ну, думаю, може, не любить чогось? Лише бабуся-сусідка якось сказала: "Твоя Руслана, Олено, мабуть, вагітна"…
– Той день запам'ятала назавжди, – згадує Олена Вікторівна. – Я зайшла до хати і побачила на підлозі щось мокре. Думаю, хтось воду розлив. Не надала цьому значення. Руслана миттю вибігла надвір і побігла кудись. А мені захотілося в туалет – то ж я пішла на вулицю. Шарпнула за ручку – з середини зачинено.
– Руслано, то ти тут?
– Я.
– Довго ще будеш?
– Ні.
І відчинивши двері, швиденько вискочила у двір й побігла до саджавки, що неподалік їхнього городу. Присіла на краю берега над самісінькою водою, підперла кулаками голову і сидить. А Олена, вийшовши з туалету, побачила цю "картину" і зрозуміла, що може бути біда.
– Ти чого тут сидиш? Мерщій додому, щоб я тебе тут не бачила! – насварила свекруха. А сама пішла подивитися, чи не заплутався кінь, що пасся на лузі. Йдучи назад, жінка зігнала зі свого городу чужі індики і поспішила додому, ніби щось відчуваючи. Коли жінка підійшла ближче до двору, її вже чекав син.
– Йдіть-но, мамо, хутчіш до хати, – сказав Олег.
– Що сталося, сину?
– Зайдіть – і все.
Олена зайшла в хату і від побаченого мало не зомліла. Перед нею стояла Руслана, немов з хреста знята. А на старому дивані лежав новонароджений хлопчик.
– Що ж то вже робиться?!! Га?!!
– А, во… Родила, – байдуже сказала Руслана. У свекрухи земля кудись втекла з-під ніг. Тремтячими руками швидко стала набирати "03". Пальці не слухались, плутались цифри на дискові телефона (тоді мобілок ще не було), а в грудях серце калаталося, немов маятник.
Вона на мить уявила, де міг би бути її онучок, невинне крихітне створіння: у вигрібній ямі вуличного туалету або ж у саджавці.
Олена швидко нагріла невістці води, щоб та помилась, доки приїдуть лікарі. "Швидка" приїхала одразу – забрали і дитя, і породіллю.
– В неї, напевне, уже був досвід, як діяти в подібному випадку, коли наважилась таке зробити! Я була настільки спантеличена, що навіть не бачила, як і коли Руслана відрізала пуповину дитині, – каже Олена Вікторівна.
Після пологів Руслана з двома маленькими дітьми поїхала до своїх батьків у сусіднє село. Там охрестили немовля. Назвали Максимком.
Та дітей вона не доглядала, взялася знову за своє. У батьків довго не затрималася. Переїхала жити в інше село у дідівську хату, де мешкали брат із сестрою, такі ж, як і вона. Олег захворів і з нею не поїхав, бо ліг знову в обласну лікарню. Тож Руслані була повна воля і свобода. Тільки та "свобода" довела до того, що жителі села стали бити на сполох, бо бачили, що діти не цікавили горе-матір, яка залишала їх, вела аморальний спосіб життя. Аби врятувати дітей, звернулись у сільську раду.
Представники сільради поїхали в село. Трирічну Світланку відправили в дитбудинок, де вона перебувала три місяці, а Руслану з Максимком поклали в лікарню на обстеження. Жінка жодного разу не відвідала донечку.
Душа Олени Вікторівни розривалася: поїхала в дитбудинок і забрала додому Світланку. Дівчинка розказала бабусі, як дядьо бив її. Дитина не знала, що таке горщик, бо мати не навчила проситися – от за те дитина і отримувала ляпаси. А ще ж і за Максимком серце болить…
Син Олег казав матері: "Не привозь її додому, бо вона щось вчверить". Та любляча бабуся все одно поїхала в лікарню, щоб забрати невістку й онука. Руслана не змінювалась – стала частіше заглядати в чарку, про дітей зовсім забула. Максимко не розмовляв зовсім. Де тільки бабуся його не возила, щоб він заговорив – по різних лікарях і лікарнях. В п'ять з половиною років хлопчик вимовив перше слово "баба". Не "мама", бо він її не знав. Адже йому було всього два рочки, як горе-матір покинула дітей, вкравши у бабусі свого чоловіка гроші. Жила з тим, хто трапиться і де ніч застане.
Вже 10 років, як діти стали сиротами, бо помер їхній тато, син Олени Вікторівни, а мати вештається – зовсім “пустилася берега”. Вже після смерті Олега Руслана встигла невідомо від кого народити дівчинку, яку принесла в пологовий будинок. Дитя було замотане в лахміття і виваляне в соломі. І при тому гордо заявила: "Бачте, я ж не викинула дитину, як моя сестра, що закопала…". Хто знає, скільки дітей осиротила ця "зозуля"? А може, ще й викинула, як непотріб? А матір'ю її назвати – язик не повертається.
Чи схаменеться Руслана колись, невідомо? Чи повернеться до дітей? Мабуть, що ні, бо вони ж їй зовсім непотрібні…
Та й діти не знають її…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Сироти при живій матері
Залишити коментар