Повідомлення в номер / «…Я писатиму в порозумінні з моїм мужем»

Під такою назвою пройде літературно-музичний вечір в актовій залі літературно-меморіального музею Лесі Українки в Колодяжному 24 лютого о 12-й годині.

25 лютого – 147 років від дня народження Лесі Українки. Цього року минає 120 років з часу знайомства письменниці з її майбутнім чоловіком Климентом Квіткою. Познайомилися вони на засіданні Київського літературно-артистичного товариства 19 листопада (1 грудня за н. ст.) 1898 р. Климент Васильович у одній із своїх статей пізніше писав: «Довідавшись, що я збираю і вивчаю народну музику і вже записав кількадесят українських народних мелодій, Леся Українка запропонувала мені записати всі пісні, які вона зберігає в своїй пам’яті». Климент Квітка, маючи музичну освіту і велику любов до української народної творчості ще з 1896 року, маючи 16 років, вперше приступив до записів народних мелодій та написав наукове дослідження.  

Наслідком спільної з Лесею праці став невеликий збірничок «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка» (Київ, 1903). У 1904 році Леся Українка планувала видати збірник «Пісень до танцю», та Климент Квітка задумав «прилучити їх до більшого збірника». Вже після смерті письменниці він видав працю «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки».

Цей рік ювілейний ще й тим, що 1908 року, 110 років тому, подружжя організовує і субсидує наукову поїздку Ф. Колесси на Полтавщину для запису народних дум, спільно записують у Ялті на фонограф репертуар кобзаря Гната Гончаренка, потративши на це силу, час, власні гроші. І “ спільно турбуються про збереження записів. У листі від 16 листопада 1909 року до Михайла Кривинюка, просячи зберегти пісенні матеріали, Леся Українка пише: «…боїмось, щоб наші «народні скарби» де-небудь не затратились у шарварку вибирання, а се буде шкода, бо там є більш півтисячі мелодій, і їх, може, не всі вдалось би відновити, якби згинули...».

Розвиток відносин молодих людей був нелегкий. Різниця у віці у 9 років, хвороба легень у Климента, висока планка вимог до обранців дітей зі сторони Олени Пчілки… Все це кидало якусь тінь на ці стосунки. Леся Українка захищала свого обранця перед рідними, знайомими. З листа письменниці до подруги Ольги Кобилянської: «Мій хтосічок [Ольга Кобилянська] знає, що хтось [Леся Українка] завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю».

Майже до дня вінчання мати не змирилася з вибором доньки. Мали повінчатися тут, у Волошківській Свято-Миколаївській церкві. Леся взимку 1907 року приїхала до Колодяжного, мав приїхати і Климент Васильович. Та не приїхав, бо стався рецидив хвороби. 

Переборовши всі труднощі, у серпні 1907 р. вони стали подружжям. Не нам, теперішнім, тепер судити, що їх поєднало: кохання чи прив’язаність, жалість чи необхідність. Мабуть, було у їх стосунках щось таке, яке описала Леся Українка у діалозі «Айша та Мохаммед». 

Подружжя ділило навпіл суворий побут, тугу за Батьківщиною, роботу. Непростими були відносини з Квітчиними батьками, які потребували великих фінансових видатків. Та між дружиною та чоловіком була злагода і взаємовиручка. Леся переписувала чоловікові чиновницькі папери, його наукові роботи. Він, у свою чергу, знав кожний творчий задум дружини.

Чимдалі у листах Лесі Українки стали звучати займенники «МИ», «НАМ», «НАШІ», «ОБОЄ». І коронна фраза: «…Я ПИСАТИМУ В ПОРОЗУМІННІ З  МОЇМ МУЖЕМ». Порозуміння – ось що насправді їх єднало!

Дуже дошкуляла нестача коштів на лікування, повноцінне харчування. Часті переїзди: Кутаїсі, Телаві, Хоні, Цулукідзе потребували видатків. Для Лесі потрібні були гроші на Єгипет. «Як напишу оповідання, то й зарібок буде […], а то ще за свого «Мартіана» щось «дополучу», як видрукують, тим часом же, може, якось продамо буфета та ще дещо та й обійдемось […]. Я все-таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня не мав тенденції вдаватись до лихварів, то я б ще й не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрої, ні на наших відносинах не відбиваються […]». 

Розгадку стосунків Лесі Українки та Климента Квітки, здається, можна знайти й у вірші письменниці «Жіночий портрет»

Любов Мержвинська,  провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею  Лесі Українки.

“Краєвиди Волині” – відкриття виставки з такою назвою відбудеться у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки 24 лютого об 11.00 годині. Присвячена пам’яті самодіяльного художника Гаврила Остапенка (1892-1971 р.р.). 

Ім’я цього художника є маловідомим широкому загалу. Але його твори є свідками життя міст Ковеля і Луцька, у яких проживав. Деякі місця та будинки, відтворені ним, змінилися до невпізнання.

Народився Гаврило Остапенко на Дону 26 березня 1892 року. Трирічним хлопчиком разом із сім’єю приїхав на Волинь, ставши назавжди її мешканцем. Після Першої світової війни, учасником якої був, він працював учителем графічних мистецтв у чоловічомута жіночому вищих училищах, чоловічій гімназії, що у Ковелі.

Під час проживання у м. Ковелі художник створює ряд архітектурних пейзажів, серед яких: «Ковель. Двір міської лікарні взимку 1923р.»; «Ковель. Околиця міста влітку 1923 р.»; «Ковель.[Стара хата під зеленим дахом] 1928р.»;  «Ковель. Старе кладовище по вулиці Володимирській. Капличка». Робота не датована (прибл.1920-і рр.).

Творив Гаврило Никифорович за покликом серця, керуючись любов’ю до мистецтва та милуючись красою рідних місць. Ковельщина надихала самодіяльного художника на творчість, адже на улюбленій Турії він відпочивав душею. Сюди часто приїздив для занять пленерним живописом. Про це свідчать його роботи: «Ковель. р. Турія. Етюд 1923р.»; «Ковель. На річці Турія. 1925 р.»; «Ковель. На р. Турія. 1925 р.»; «Ковель. Самодіяльний художник. 1925 р.».

Магія вишуканої живописної палітри вирує на його полотнах. Потужна енергетика картин митця, який вміє цінувати життя, наповнювати навколишній світ радістю та красою.

Є відомості, що Гаврило Остапенко був знайомий з молодшим братом Лесі Українки – Миколою Косачем, і неодноразово відвідував його у Колодяжному.

Напевно, під час відвідин Миколи Косача художникові припала до серця досить оригінальна архітектура «білого» будиночка поетеси, і він зобразив його в своєму графічному малюнку з натури (техніка – кольоровий олівець). Сьогодні це цікава та історично цінна графічна робота. До кольорового малюнка є ескіз, виконаний простим олівцем, під ескізом – план будинку (дата виконання роботи – 26 серпня 1945 р.). Малюнок є документальним свідченням про зміни в зовнішньому вигляді будинку Лесі Українки після Другої світової війни. 

У 1930-х роках Гаврило Остапенко переїхав до Луцька. Працював креслярем, землеміром в Окружному земельному управлінні (до 1939 року), викладав у Луцькій гімназії ім. Костюшка, Володимир-Волинській ім. Коперника, пізніше – в середніх школах № 1 та № 3 м. Луцька, Луцькому педагогічному училищі та педінституті. Працював багато і наполегливо. Вгамовував свою духовну спрагу виходом на пленер. Малював річку Стир у різних районах міста і околицях. Милують око мальовничі пейзажі не тільки природні, але й міські та архітектурні, завдяки яким ми можемо прослідкувати, як змінювалося, розбудовувалось, росло і ставало все гарнішим наше обласне місто.

У 1971 році в картинній галереї Луцька відбулася перша персональна виставка, яку митець пережив лише на кілька місяців. Фонд його робіт у Волинському краєзнавчому музеї становить 57 графічних та 164 живописних роботи.

Запрошуємо всіх бажаючих відвідати виставку «Краєвиди Волині».