Тут народилась я
У плесах голубих озер,
В вінках червоної калини,
У розмаїтті трав, дерев –
Волинь куточок України.
Шумить, співає очерет,
Русалки хороводи водять,
Мелодії, мов оперет...
Живуть тут люди, щастя творять.
Тут під вікном цвіте бузок,
Дурманить пахощами літо.
Цвіркун впліта, як у вінок,
Мелодію, добром сповиту.
Ступає осінь по землі,
В садах, в лісах у позолоті.
В гучних весіллях у селі,
В щоденній кропіткій роботі.
А взимку, ой, яка краса!
У кучугурах зорі сяють,
І самоцвіти розцвітають,
Немов розстелена коса.
Тут доля, тут земля моя,
Найкраща, наймиліша в світі
Волинь…Тут народилась я,
Щоб жити, вірити, любити.
Ти – просто жінка
Така слабка й водночас дуже сильна,
То говірка, то зовсім мовчазна.
Ти просто жінка – мати чи дружина,
Сестра, подруга мила й чарівна.
Ти неповторна і така жагуча,
І незбагненна для чоловіків.
Ти наче пісня тиха й милозвучна,
І вабить всіх нас твій чудовий спів.
Умієш ти і плакати, й сміятись,
І за собою спалювать мости,
І лихо, і біду на плечі взяти,
І цілий світ збираєшся нести.
Ти нам потрібна кожен день, щомиті,
Ти твориш одним поглядом дива.
Ти – жінка, королева в цьому світі,
Прийми в дарунок щирі ці слова.
Вже тане сніг. Вже слабшають морози.
Промінчик Сонця... Усмішка ясна...
Хай обійдуть тебе всі бурі й грози,
В душі завжди квітує хай весна!
Чекала щастя
Весна міняє зиму, осінь літо.
На все в природі є своя пора.
Чекала, що постука щастя цвітом,
Пройшло воно мимо мого двора.
І знов зима. Повіяли морози,
Завмерла в самоті сніжинка на вікні.
Чекала я на диво, та не гоже
Серед зими прибитися весні.
Горить вогонь, виблискує в каміні,
Вертає літо в ту щасливу мить.
Враз заголосить вітер в хуртовині,
І щось надривно в серці защемить.
Грай, скрипалю!
Не тривож, чуєш душу, самотній скрипалю,
Нащо рвеш ти її на дрібненькі шматки?
Я прошу: перестань завдавать
серцю жалю,
Грай веселу, послухаю я залюбки.
Грай, як Сонце купається в плесі озернім,
Як співа соловей в тиху ніч за вікном.
Грай, як тіні вечірні у танці химернім
Хороводи ведуть у житах за селом.
Грай, як вітер у травах зелених блукає,
Як цілує ромашку у ніжні вуста.
Грай веселу свою – може, душу зігріє,
І піде десь далеко моя самота.
Щоб в минуле уже не вернутись
З перебитим крилом, на колючій стерні
Помирало самотнє кохання.
Десь сміялось життя і лунали пісні
Ну, а тут, кровоточила рана.
І мовчали уста... Лиш кричала душа.
Розривалась від болю й розлуки.
І ніхто не зумів підібрати слова,
Розділити страждання і муки,
Бо тут зайві слова… І зболіла душа
Має все пережити й забути,
Відродитися знов для нового життя,
Щоб в минуле уже не вернутись.
Ступила заздрість на поріг,
Прогнала щастя з дому.
Скажи, з яких прийшла доріг,
Чи вередуєш знову?
У чім, скажи, моя вина,
Що він один і я одна?
ххх
Іще одна осінь, іще один рік.
Ось так, крок за кроком проходить весь вік.
Якось так нечутно крадуться роки:
Учора – ще діти, сьогодні – батьки.
Проходять з роками і радість, і жаль,
З дощами-вітрами надходить печаль.
В чомусь не судилося, щось не збулось,
Вже щось призабулось, а зимонька… ось…
Заблукало в житах моє літо
Відгула вже зима, віддзвеніла весна,
Заблукало в житах тепле літо,
А у серце крадеться осіння струна...
Відігнати? Чи, може, впустити?
Жовтий лист застелив ту стежину давно,
Стоголосить в полях панна Осінь...
Наче, все, як було... Білий сніг за вікном...
Завірюха... Захмарена просинь...
Не вернути шаленого танцю вітрів,
Дощ весняний нагадує сльози.
Заблукала в житах, де мене ти зустрів...
Обірвалась струна в півдорозі.
Олена МІСЮРА.
Жорстокість
Кошенятко маленьке у сніг і мороз,
Йому, може, лиш місяць – малятко.
З хати, наче сміття, його викинув хтось,
В мами киці забрав це дитятко.
І сиділо воно – цей клубочок малий,
Так благально у очі дивилось:
"Пошкодуйте мене, бо іще я живий,
Я не винне, що теж народилось".
Ну, а люди повз нього ішли, і ніхто
Навіть поглядом не зупинився.
У очах голубих запитання було:
"Перед вами я в чім провинився?".
Ну, чому ти, народе, жорстокий такий,
Чом же душі безжальні й донині?
І цей погляд котячий – як докір німий
Всьому світу і кожній людині.
Леся ЧЕТВЕРТОУСОВА.
Грай, сопілко
Грай, сопілочко чарівна,
Спів неси до Бога,
Попроси для України
Щастя й перемоги.
Щоб життю раділи люди,
І душа співала,
Білим цвітом весни рясно
Завжди квітували.
Грай, сопілочко співуча,
Вигравай весело,
Щоби пісня ця летіла
У міста і села.
І не стали б на заваді
Ні віра, ні мови,
Щоб серця переплелися
В істинній любові.
Грай, сопілочко співуча,
Вигравай весело,
Щоби пісня ця летіла
У міста і села.
Віра СЕМЕНІЙ.
Свята любов
Не зрадить сина лиш матуся-ненька,
Її любов свята на все життя.
Вона притулить до свого серденька –
І враз забудеш, що в тебе біда.
Скільки терпіння, ласки і любові
в її очах, що світяться добром.
Вона дарує сни нам кольорові,
В її обіймах ми маленькі знов.
Коли всі діти вдома поруч з нею,
Вона для них веселкою стає.
І рідні очі світяться зорею,
Частинку серця дітям віддає.
Любов висока, сонячна і світла,
Свята і чиста ранішня роса.
Коли є мама – душа неначе квітне,
І серце наше радує краса.
Вона – лебідка білокрила мила,
Її душа – скарбниця золота,
Вона для всіх нас підставляє крила,
І ця любов матусеньки – свята.
Світлана САНДАР.
Подаруй ніжне сяйво вогнів
Подаруй ніжне сяйво вогнів,
Тихий вечір у місті далекому.
Прошепчи кілька лагідних слів,
І чекай – злину в гості лелекою!
Принесу на пір'їнах тобі
Грони ягід калини червоної,
Та привіт від ставка і верби…
Пам'ятаєш це все за кордонами?
Залечу в твій сполоханий сон,
Притулюся до щічки колючої –
Ніби поле в стерні, я ж бо – льон…
Карі очі по синьому скучили?
Подаруй ніч та зорі ясні,
Блідноликого в білій сорочечці.
Та чому все мовчиш, поясни?
Може відьма-спекота зурочила?
То на крилах дощі принесу,
Ти ж бо гратися любиш краплинами.
Розженемо докучливий сум!
Лиш чекай, і тебе не покину я!
Олена КАМІНСЬКА.
Матусине тепло
Із скрині я дістану вишиванку,
Хрещатий візерунок сипле жаль.
Мережила ночами до світанку
Її для мене мамина печаль.
Іскринки неймовірної любові
Ще бережуть матусине тепло.
І візерунки ніжно-кольорові
Пливуть думками у моє село.
У той щасливий і далекий ранок,
Коли плелась моя лляна коса,
Топилась піч і пломенів світанок,
Світилась ясна мамина краса.
Тепер літа в мої вплітають коси
Не стрічки, а шляхетну сивину.
І серце живлять не сріблясті роси,
А дикий мед гіркого полину.
Валентина КЛЮНТЕР.
Яка Ти прекрасна – моя Україно
Тим, хто має і очі, і вуха, й уста –
Для них моя мова є зовсім проста.
Бо тільки незрячі, глухі та німі
Не можуть збагнути всю велич самі.
Яка Ти прекрасна – моя Україно!
Вклонюсь Тобі щиро… стаю на коліно,
І прошу Небесного Бога Отця:
Щоб вклав нам до Тебе любов у серця!
Народ Твій знов змушений взятись до зброї,
І в землю лягають новітні герої,
А душі, мов янголи линуть до неба…
Так боляче, звісно, але то так треба.
Щоб вільно дітей матерям народити,
Щоб сіяти хліб, і дерева садити.
Прокладати дороги … будувати мости…
Вже стільки віків мусиш біль цей нести.
Дай, Бог, тобі миру, любові й добра,
І, мабуть, таки всім сказати пора:
Що душу так часто розгублено б'є –
Пора вже навчитись любити своє!
Іоанн ОРИНЧАК.
Черешні знову перезріли
Черешні першого кохання
Ми смакували двох в саду,
В полоні спільного бажання
Тебе я ніжив молоду.
Черешня душі зчарувала,
Серця потрапили в полон,
Зозуля долю нам кувала,
А ми подумали – це сон.
Черешні знову перезріли,
Пора збирати їх в саду,
Та губи серцю шепотіли:
Без тебе, мила, не піду.
Нехай попадають додолу,
Нехай загинуть на біду,
Сьогодні ти не підеш в школу,
Бо я чекатиму в саду.
Черешня знову отруїла,
Мою ласкає сивину,
Мені ти повернула крила
Та мить кохання не одну.
І кожен рік, коли черешня
Квітує в нашому садку,
Тебе я бачу ту, колишню,
Струнку в весільному вінку.
І хоч минуло стільки років,
Що по житті з тобою йду –
Твоїх завжди чекаю кроків
Разом з черешнею в саду.
Нехай черешня нам щороку
Плоди приносить та внучат,
Бери, кохана, мою руку,
Тебе запрошую я в сад.
Микола КУРИЛЮК.
Балада про щастя
Присвячую переселенцям зі Сходу
До Сонця руки гнівно простягла
І закричала, аж земля здригнулась:
"Якою я щасливою була
У сні. Навіщо я тоді проснулась?
Там у палаці чорнім я жила,
Там бігали, сміялись дзвінко діти:
Двоє хлоп'ят, як два моїх крила
В гнізді ще довго їм рости і жити.
З'явився Принц на білому коні,
Мій чоловік – кохання зустрічаю.
Слова і поцілунки – все мені,
Його за шию міцно обнімаю.
І ось у милого я на руках,
Несе так обережно, як тростину,
Стрункий, міцний, вродливий, блиск в очах –
Все розцвіта навкруг у ту хвилину.
Синів в дитячій милий обніма,
Цілує їх в рожеві, ніжні ручки.
Підходить до мене: "Скажи сама,
Ти подаруєш братикам сестричку?".
В моїй кімнаті на стіні висять
Картини різні: і яскраві, й світлі,
А на столі три свічечки горять,
І аура моя пливе в повітрі.
Мир, злагода, Господня благодать
Заповнює в палаці всі куточки.
Я мала все, що можна побажать:
Мистецтво, чоловіка, ще й синочків.
Пройшли роки. Зайшла в Палац війна,
Забрала двох синів й мого Миколу.
Згорів Палац. Лишилась я одна.
Вже щастя не повернеться ніколи.
Хто винуватий? У кого спитать?
Немилий чужий край. Як далі жити?
Самій на світі? Краще знову спать.
“Ти, Сонце, можеш мене обігріти?".
Зігріло Сонце бідну сироту,
На променях своїх заколисало.
Заснула жінка. І в ту ніч святу
Щасливою у сні вона знов стала…
Марія БАТРАЧЕНКО.
Чарівний світ поезії літературно-мистецька сторінка товариства “Творчий світ”
Залишити коментар