Повідомлення в номер / Їх шлюб благословили на небесах

В прекрасну сніжну зиму до подружжя Козачків Віктора Тимофійовича та Марії Володимирівни прийшла радісна подія – 65 років спільного життя.

Цю родину, котра все життя живе в злагоді і любові, знають, і поважають в Голобах. Тож не дивно, що першими вітати ювілярів прийшли представники влади – селищний голова С. Гарбарук та його заступник – Н. І. Борисюк. Очільники  місцевої  влади разом із щирими словами  вітань  висловили велику шану й повагу цій працелюбній родині, подякували за змістовно прожиті літа.

Не забарились із поздоровленнями волонтери Свято-Георгіївського храму. Разом із священиком Ніфонтом церковні хористи побажали ювілярам многих і благих літ.

Що ж,  справді заслужило подружжя Козачків за своє життя уваги й поваги, бо завжди було на видноті, не цуралося ніякої роботи. Віктор Тимофійович – фронтовик. В роки Другої світової війни ішов її тяжкими фронтовими дорогами. Хоч минуло багато років, зажили рани війни, але серце солдата і нині здригається від болю. Свій солдатський обов'язок Віктор Тимофійович виконав з честю. Про це свідчать його бойові  нагороди.

"Тоді кожен воював мужньо і сміливо, бо захищав свою землю", – каже фронтовик. За тими скупими словами ветерана – бої, смерті і важке поранення. Але, слава  Богу, вижив. Про це не раз розповідав на зустрічах з учнями місцевої школи. Тут,  у шкільному музеї,  – його портрет, його знають і люблять. Не випадково, що в хаті ювілярів і в цей день дзвенів дитячий голос.  Щирі слова дитячих вітань викликали в сивочолих ювілярів сльози радості.

"Думалось, свій сімейний ювілей відзначатимуть в колі сім'ї, з дітьми, – мовить Марія Володимирівна, – бо жили наодинці  та й роки вже не ті, обом – за 90. Та й жили ми, як усі, працювали, хоча життєва стежина не завжди мала райдужні кольори.

"Матері я не пам'ятаю. В 9 років її замінила  мачуха. Батько не повернувся з війни, – продовжує Марія Володимирівна.  – В повоєнні голодні, холодні роки доводилося надзвичайно важно. Мусила працювати "по людях". Допомагала їм по господарству, в полі, пасла корови. Не завжди то була дитяча робота. А плата? Хто погодує, хто одежину якусь дасть. Але старалася".

Невідомо, як життя склалось би далі, але почула, що  в Голобах відкривають лікарню. На роздуми не було часу, пішла санітаркою в родильне відділення. На ті  часи робота була не з легких. Ремонти робили своїми силами, топили грубки. Носили воду, дрова і підтримували ідеальний порядок й чистоту. Отак працювала до виходу на пенсію. За старанність, працелюбність, відповідальність її завжди хвалили. Портрет Марії Володимирівни красувався на Дошці пошани.

А що згадає Віктор Тимофійович? "Хтось колись у давнину сказав: "Людина щаслива, коли має три друга: матір, батька і вірну дружину,  – ділиться потаємним ювіляр. – Мені дісталось останнє. Зі своєю дружиною ми прожили, як кажуть, душа в душу".  

Сльоза  споминів скочується по обличчю Віктора Тимофійовича. Важким було його сирітське життя. Батько помер, залишивши дружину з чотирма малими дітьми. Робили на польських панів, важко було, але якось виживали. Підросли діти, а тут чорною віхолою увірвалась війна, яка забрала його юність. В перші роки окупації німці стали вивозити молодь на роботу. Не оминули хати й Козачків, котрі проживали на "паньківщині".

 Забрали трьох дітей, мама кинулась рятувати своїх кровинок, але сама потрапила в німецьке  концтабірне пекло. Були свідки того, що її і ще багатьох спалили. На щастя, Віктор втік по дорозі з товарного вагона. Довелось переховуватися по  хуторах. Коли звільнили Голоби, його покликав польовий  військкомат, і пішов солдат на Захід визволяти знедолені землі від фашистської чуми.

Тільки  по війні діти з'їхалися в селище на згарище рідної хати. Сестри – з Німеччини, Віктор, поранений, виснажений госпіталями, – з фронту. Але життя є життя. Треба було жити. Відбудовувати свою хату, зруйноване війною селище. Здорових рук не вистачало. Не думаючи, пішов на залізницю монтером. У трудовій книзі – один запис, а далі – подяки, відзнаки. Як би не було, мої співрозмовники не шукали легшої роботи, розуміли: важко чи не важко, а треба працювати.

– "А як же ви поєднали свої долі, де перетнулася ваша стежина?",  – цікавлюсь.

Помовчавши, Марія Володимирівна повідала: 

…Повоєнні роки  швидко минали у важкій праці. Не зчулася, як дорослою стала. Вийти заміж для  кожної дівчини – найщасливіша подія. А я - сирота. Нічого не мала, пошита сумка-торба, в якій дещо з одежини. З тим і пішла на квартири в Голоби, бо в сніжні суворі зими не можна було добратись з Брухович. Квартирувала в знайомих по сусідству з Козачками. Ось і приглянулись одне одному. 

Одним словом, доля змилостивилась над сирітським, злиденим життям, поєднала в одну сім'ю. Не в ЗАГСІ, а там, на небесах, Бог благословив на довгі й щасливі роки спільного життя.

Наче в тумані, пливли у спогадах роки їх життєвої долі, відтворюючи все, що оточувало, все, чим жили. Ні, ювіляри не нарікають на свою долю. За роки їх спільного життя було всього: злети, падіння, радощі і тривоги. Але не втратили з роками того, що колись народилося в їх молодих серцях – почуття любові, поваги і взаєморозуміння. Вони вистояли, мудро виходячи з усіляких ситуацій. Нині багаті добром і життєвою мудрістю.

"Спочатку жили в чоловіковій хаті, – згадує Марія Володимирівна, – хоч місця було мало, хата маленька, а тут Бог подарував нам донечку Валечку. Задумали будуватися. Але ж біднота, грошей не вистачало. Допомоги не було   звідки чекати, та й не було кому підказати, порадити. Дуже бракувало материнського тепла й любові. Коли почали жити в новій хаті, не мали дверей, підлоги, про меблі навіть не думали. Все прийшло з роками. Але ми дякували  Богу за те, що уже мали. Раділи, коли народився син Анатолій". 

Звичайно, в житті – як на довгій ниві. Із розсудливістю, виваженістю чоловіка поєднувалося мудре жіноче терпіння, поступливість, розуміння, доброта. У домі Марії Василівни панували затишок, спокій, лад, чистота, а доброю опорою і надією був господар Віктор Тимофійович – люблячий  батько і хороший сім'янин.

Деякий час в господарстві тримали корівку, годували свиней, мали багато птиці. Самі робили, дітей привчали до роботи, а ще учили поважати і любити людей. 

"Не раз нам говорять:  "Добре вам – у вас хороші, доброзичливі, виховані діти, – з глибини материнського серця рвуться слова радості. – Ось і сьогодні директор Наталія Вікторівна Хом'як запросила радо  й дітей  до школи. Бо не тільки в батьків, а  й в школі є колишні випускники. Портрет Анатолія Вікторовича - на Дошці пошани в школі. Після закінчення Київського інституту народного господарства працює заступником генерального директора Національної академії медичних наук України, Валентина Вікторівна - золота медалістка,   закінчила Київський харчовий інститут, працює інженером в Мукачеві.

Хоч далеко проживають від батьківської домівки, та рідна хата часто зустрічає дорогих гостей. Ось і нині  діти приїхали, щоб привітати дорогих серцю маму й тата, вклонитись низенько їхнім рокам, заглянути в теплі,  люблячі очі, поцілувати натруджені руки, подякувати за мамине любляче серце, мудру батьківську науку.

"Ми гордимося своїми батьками, зворушені увагою до них з боку влади, церкви, друзів. Повсякчас дякуємо Богу, що, маючи своїх дорослих дітей, онуків, залишились дітьми. Бо батьківська турбота, любов, мудре слово завжди потрібні нам, дітям", – зі сльозами радості на очах сказала донька. 

Я знаю цю чудову родину давно. Побувала в них, аби привітати з гарним ювілеєм. Як і колись, в  сім'ї панують любов, повага, взаєморозуміння. Приємно було відчувати, як вони дорожать один одним, підтримують, шанують і як теплом світяться люблячі очі. Хоч роки уже на осінь повернули, але вони турбуються всім.  Марія Володимирівна й нині добра порадниця, знає, які квіти садити, як  і що добре спекти. Віктору  Тимофійовичу  болить   завтрашній день, бо здоров'я іноді підводить, а Сонечко тим часом уже піднімається все вище й вище. Незабаром весна покличе в город. Звичайно, роки не ті, щоб, як колись, завзято працювати, та діти  приїдуть, посадять. Але підказати, порадити, одним словом, покерувати треба.

Віктора Тимофійовича, солдата війни, непокоїть непросте, нинішнє життя. Він дуже хоче, щоб усім   добре було, щоб завжди  в кожного на столі був хліб і до хліба, ніхто не плакав від біди і горя. Шкода, що там, на Сході гримлять громи війни. 

Так, родина Козачків  зуміли зберегти свої найкращі почуття, пронести їх впродовж важких 65 років.

…Гортає Марія Володимирівна натрудженими руками сімейний альбом, вдивляється в старі світлини. "Ніби вчора, – лагідно розгладжує пожовтіле фото, – Валечка пішла в перший клас, а син Анатолій – випускник уже.   А це – онуки, їх у нас четверо, вже й правнуків 5 є. Це – наша радість, наша надія, все наше багатство".

Я слухала розповідь ветеранів-ювілярів, ішла разом з ними їх дорогою життя. Подумала: дійсно, людське життя схоже  на криницю. Чим довше живе людина, тим глибшою стає її криниця. А вода в ній – чиста, джерельна. Хочеться заглянути туди, побачити відблиск Сонця, неба. Так само хочеться найпильніше зазирнути в душі старших людей, збагачених життєвим досвідом і здобутою мудрістю.  Бо вони пройшли найвищу, найпрекраснішу школу, що зветься одним яскравим словом – життя.

То ж хай воно буде довгим  і затишним, щасливим, дорогі ветерани!

НА ЗНІМКАХ: подружжя КОЗАЧКІВ; разом із Голобським селищним головою Сергієм ГАРБАРУКОМ.

Фото з домашнього архіву.