Не ламай калину!
Присвячую дружині Марії
Мудреці стверджують, що на земній тверді немає подібності чи повторення у чому б то не було.
Кожен листочок дерева не схожий на інший.
Кожна рослина неповторна. А про людину годі й говорити.
Переступаю через аксіоми мудрих і наважусь заперечити: є в природі подібності. Вслухаймося у Шевченкове слово:
Зацвіла у лузі
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина...
Калина і жіноцтво – мов рідні сестри із схожою долею й душею.
Побутує древня легенда, в якій предки наші стверджують, що калина-дерево виросла із долі людської.
Було це в ті часи, коли татари на наш край нападали. Одного разу, захопивши багатий ясир-жінок, чужинці заблукали. Вони наказали бранкам-українкам вивести їх на шлях широкий.
Та не знали бусурмани вдачі української жіночої. Без роздумів наші дівчата завели нападників у непрохідне болото. Багато ворогів тоді знайшли кінець на нескоримій і дорогій нашому серцю землі.
Але й вороги помстилися. Шаблями рубали наших патріоток-красунь. Бризки червоної крові падали навколо.
Та не вмирає воля, не зникає подвиг людський. Вони відроджуються в інших іпостасях. Там, де краплі крові падали, – калина виростала. Так і стала калина неопалимою купиною, священним деревом українців, символом краси, віри і любові.
«Україна – калина» – це не просто синоніми, а провісники нашої долі.
Вслухаймося у гімн-пісню:
Ой, у лузі червона калина
похилилася,
Чого ж наша славна Україна зажурилася?
Хилиться калина – журиться Україна. І як пробудження:
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми наше славну Україну гей, гей розвеселимо!
Після вищесказаного хто заперечить ідентичність та спорідненість доль і душ людських й природних?
х х х
Погляньмо на витоки народження.
Сяйнуло Сонечко весною. Теплий промінчик стрибнув на гілочку калини – затанцював, залоскотав, зігрів і… о, диво – листочок пробудився. Розгорнувся, закучерявився, до Сонця тягнеться.
А як він схожий на мале дівчатко, таке ж тендітне, миле, ніжне і кучеряве! Воно весело щебече від материнського тепла і до веснянки рученята протягає. У того Божого створіння є своя нерозгадана таїна. Аура у нього цілісна і забарвлена у світло-зелений колір – як у листочка калинового, весняного.
Летить крилатий час, а схожість не зникає. Розквітають грона калини білосніжні, і дивною красою кущ зачаровує нас. А пахощі! Божественні! Гарнішого творіння у цілому світі не знайдеш.
Дивишся, милуєшся, а перед очима – інше диво квітуче постає: дівчина-наречена у білосніжній фаті. Незбагненна магія Творця! А зазирніть під вінець богині земної – там душа чиста, калинова. У ній закоханість веселкою виграє. А ще там вірність і душею омріяний рай.
А над тим усім, немов келих наповнений іскристим вином, інстинкт материнства у кожній клітині виграє.
Вкотре віриш класику: там, де в природі і в людини краса розквітає, – там і світ спасенний на віки буде.
І це істинна правда, бо наяву перед нами – спорідненість тілесної і духовної краси калини й жінки.
Хочу не згадувати сумне, та не вдається. Мов із тихого плеса річки, русалка застережливо промовляє: «Не ламай калини, не руйнуй кохання».
Було це в нашому краї? Коли? Може, 100 літ тому. Хтось каже, що вчора.
Покохали один одного хлопець, легінь-красень, і дівчина, королева. Бачили своє омріяне щастя на весільному рушнику. Мережили його у мріях, як голуб із голубкою. Та ба – за багатством родина родині не рівня. «Не буде весілля і край!» - пролунало вироком. І збурилася хвиля, розійшлася вода на Турії і заховала те кохання навічно.
Плакали рідні і знайомі. А там, де материнські сльози впали, калина квітуча виросла. Зацвіте весною, а потім про щось порозмовляє з водою і червоною кров’ю обіллється…
Хто знає цю легенду, теж посумує і заплаче.
х х х
Червоні грона – це незгасиме полум’я любові жіночої. І літом, і осінню, і зимою дарує священний кущ свою чарівність, свою незбагненну життєдайність. Буває, і не раз, коли грози і сніговії надламають віття, а вона непохитна, не плаче, перемагає біль, терпить негоду і на зло холодам і вітровіям виколихує свою одвічну пісню земного буття.
Пишу про калину, а здається мені, що сказане стосується душі жіночої. Бо ж вона так само розквітає у вічній материнській любові.
Буває, горе падає на плечі, негаразди і незлагоди хитають, як билину в полі, пекучі болі свої і дітей лякають тіло. Та перемагає душа, в якій – океан терпіння, море доброти і бездонна скарбниця любові.
Ця жертовність ллється чистим, цілющим струмком від непорочного серця Пресвятої Богородиці. По тернистій дорозі страждань на Голгофу життя піднятись може тільки жінка.
Божественна значимість жіночої душі для чоловічого буття беззаперечна: це – крила воїна, поета, друга, коханого. Душа жіноча – це обличчя чоловіка. Вона несе для нього мудрість, розсудливість і рішучість. А, разом з тим, дарує похмурому світу радість, сердечне тепло і хмільну весну.
Та раптом, мов із чорної безодні, каркання єхидне:
«А де беруться відьми, ворожки, злі тещі та свекрухи і навіть дружини? Хіба ти осліп, що не бачиш повій, стерв та зрадниць?».
На жаль, із часу створення світу лукавий, підступний сатана чатує на слабкодухих, спокушає і затягує жіночі душі у сіті гріховності. Той, хто потрапив у полон до лихого, життя наближають до пекла, вік свій земний вкорочують. А, в результаті, і щастя втрачають.
Так буває у повсякденному житті, що хтось сум навіє, на чисте полотно душі мазок бруду кине або зерно недовіри посіє. Та хай собі там каркають.
Щоб зрозуміти незбагненну цілісну душу жіночу, мусиш піднятися до істин Христових і тільки тоді пізнаєш її у всій красі. Згадайте зцілення святої Марії Магдалини.
Незгасимий вогонь червоної калини так само вічний, як вічний животворний пломінь душевної жіночої любові, доброти і жертовності. Так було, є і буде завжди.
Тому, якщо ти пізнав цю сутність буття, то встань раненько, усміхнись і цілунок коханій подаруй, опівдні серцем пригорнись, а ввечері, наче молитву сповідальну, промов: «Я кохаю тебе».
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар