Повідомлення в номер / Світ «бачить» душею

Чи можна покохати людину, яку не бачиш? Виявляється, можна. Віктор Буткевич з села Берестя  Рівенської області у свою кохану закохався не з першого погляду, а з першого слова, як тільки почув її голос.

Ще звечора Вітя бачив, як усі люди, а на ранок – суцільна темрява в очах. Одного разу ранок в нього не настав. За одну ніч хлопець втратив зір (настала атрофія зорового нерва), висока температура мучила тіло. Йому тоді було лише 22 роки. Це був 1993 рік. Чекав допомоги від медицини – не дочекався. З розвалом Союзу – все пішло шкереберть. 

Батьки повезли сина в лікарню. Та лікарі, поставивши неправильний діагноз, сказали, що Вітя скоро помре. Йому лишилося жити якихось три місяці. 

Мама з татом вже й готувалися до найстрашнішого. Вітя приїхав додому, а в шафі лежить одяг, приготований йому «на смерть». Хлопець, звичайно, не повірив, що помре. Він не здавався. Сам собі хотів довести, що він не буде собі і комусь тягарем. Якось, взявши голку і нитку в руки, сорок разів попадав ниткою у вушко голки. І все-таки попав! Тоді Віктор зрозумів, що може дати собі раду. 

У Віті розпочалося нове життя. В минулому залишились друзі по чарці і цигарці. Він став по-новому переосмислювати своє життя. Вчився ходити напомацки, обслуговувати себе в побуті і пристосовуватися до навколишнього.

– Я щасливий, що я незрячий, бо я не знаю, де б я був, якби був зрячий, - каже Віктор Володимирович.

Сліпота чоловіка обмежила його в роботі. Часу у нього було вдосталь, аби зайнятися чимось цікавим і корисним. Став вчитися грати на гітарі, складати вірші і музику до своїх пісень. Має гарний голос – став співати.

– У моєму домі був старенький поламаний радіоприймач, який можна було налаштувати лише на одну хвилю. Це була християнська хвиля, – ділиться розповіддю Віктор Буткевич. — Тоді я став ближче і краще пізнавати Бога. Я зрозумів: сліпота – це мій ковчег спасіння. Певно, у Бога є Свій план щодо мого життя. 

Хлопець втратив всяку надію на лікарів і став більше надіятися на Господа. По радіо він чув, що можна служити Богу, будучи незрячим.

– Боже, використай мої можливості, –   молився Віктор.

Пізнавши глибше Бога, хлопець прийняв хрещення і став членом ЦАСД (Церква Адвентистів Сьомого Дня). Закінчив Львівський теологічний інститут. Згодом поїхав в Нові Обиходи вчитися в медико-місійну школу для людей з обмеженими можливостями. Але там не вистачило таких людей, як він, щоб наповнити групу – то добрали повноцінних людей, серед яких була киянка Ліля.

– В перший же день навчання у Лілі був день народження, – згадує Віктор Буткевич. – Це було 10 вересня. 

А через шість років у той же день 2013 року відбулося весілля – Ліля і Віктор одружилися. З тих пір і до сьогодні скрізь разом. 

Мама Лілі відмовляли дівчину від такого рішучого вибору, на що дівчина відповіла: «Це послана Богом моя доля…», і згодом змирилась. Вітя настільки полюбив Лілю, що, будучи незрячим, їхав поїздом у Київ сім годин туди і стільки ж назад, щоб побачити душею (не очима) свою кохану. А «побачення» тривало всього три години – і знову додому. 

– Я став духовно зрячим, бо побачив Бога, а коли був зрячим, то не знав Господа і жив світським життям. Тепер я щасливий, – розповідає Віктор Буткевич. 

Їхнє весілля відбулося в колі друзів: гітара, гармошка і весільна подорож по Дніпру на теплоході. Ліля залишила столичне життя і разом з чоловіком стали працювати для Бога і людей.

Вони вивчились на професійних масажистів і пропагують людям здоровий спосіб життя. Адже Слово Боже теж говорить, щоб ми були здорові і жили згідно Його волі. 

Буткевичі ходять в гори, лазять по скелях, живуть в палатках, їздять верхи на конях – ведуть активне життя. Поки є бажання і сили, подружжя трудиться. Працювали у Луцьку, Львові, Червонограді, Маневичах, Слов’янську. 

Ліля розповідає про досвіди, які з допомогою Бога творять чудеса. Так, в одного начальника СБУ була хвороба Бехтерева – він перестав рухатися, бо хребет «скувало». Цей чоловік випивав щодня по дві літри «Кока-Коли», їв багато жирної м’ясної їжі,  що й стало причиною недуги. Надії на одужання не було ніякої. А коли Буткевич розповів про правильне харчування, фізичні вправи, а ще дав зрозуміти, що подолати труднощі йому допоможе Господь, чоловік видужав, навіть став пробігати щодня по 60 метрів.

– Я молилась, щоб Бог дав мені такого чоловіка, який любив би більше Його, аніж мене, – каже Ліля. – І Бог виконав моє прохання. Я щаслива, бо коли чоловік живе по волі Божій, то і мене Господь благословляє.

У Віктора дуже розвинута пам’ять: він знає напам’ять номери мобільних телефонів, по пам’яті читає проповіді.

– Мій чоловік повністю самостійний, – говорить Ліля. – Він може сам попрати, зварити їсти, прибрати і ще допомогти мені. До того ж, має принциповий характер. З таким чоловіком не пропадеш. Ми повністю довіряємо Богові, бо Він сказав у Своєму Слові: «І Я попроваджу незрячих дорогою, якої не знають, стежками незнаними їх поведу, оберну перед ними темноту на світло, а нерівне в рівнину. Оце речі, які Я зроблю, і їх не покину!». (Ісая 42:16).

Галина Оліферчук.

Чи можна покохати людину, яку не бачиш? Виявляється, можна. Віктор Буткевич з села Берестя  Рівенської області у свою кохану закохався не з першого погляду, а з першого слова, як тільки почув її голос.

Ще звечора Вітя бачив, як усі люди, а на ранок – суцільна темрява в очах. Одного разу ранок в нього не настав. За одну ніч хлопець втратив зір (настала атрофія зорового нерва), висока температура мучила тіло. Йому тоді було лише 22 роки. Це був 1993 рік. Чекав допомоги від медицини – не дочекався. З розвалом Союзу – все пішло шкереберть. 

Батьки повезли сина в лікарню. Та лікарі, поставивши неправильний діагноз, сказали, що Вітя скоро помре. Йому лишилося жити якихось три місяці. 

Мама з татом вже й готувалися до найстрашнішого. Вітя приїхав додому, а в шафі лежить одяг, приготований йому «на смерть». Хлопець, звичайно, не повірив, що помре. Він не здавався. Сам собі хотів довести, що він не буде собі і комусь тягарем. Якось, взявши голку і нитку в руки, сорок разів попадав ниткою у вушко голки. І все-таки попав! Тоді Віктор зрозумів, що може дати собі раду. 

У Віті розпочалося нове життя. В минулому залишились друзі по чарці і цигарці. Він став по-новому переосмислювати своє життя. Вчився ходити напомацки, обслуговувати себе в побуті і пристосовуватися до навколишнього.

– Я щасливий, що я незрячий, бо я не знаю, де б я був, якби був зрячий, - каже Віктор Володимирович.

Сліпота чоловіка обмежила його в роботі. Часу у нього було вдосталь, аби зайнятися чимось цікавим і корисним. Став вчитися грати на гітарі, складати вірші і музику до своїх пісень. Має гарний голос – став співати.

– У моєму домі був старенький поламаний радіоприймач, який можна було налаштувати лише на одну хвилю. Це була християнська хвиля, – ділиться розповіддю Віктор Буткевич. — Тоді я став ближче і краще пізнавати Бога. Я зрозумів: сліпота – це мій ковчег спасіння. Певно, у Бога є Свій план щодо мого життя. 

Хлопець втратив всяку надію на лікарів і став більше надіятися на Господа. По радіо він чув, що можна служити Богу, будучи незрячим.

– Боже, використай мої можливості, –   молився Віктор.

Пізнавши глибше Бога, хлопець прийняв хрещення і став членом ЦАСД (Церква Адвентистів Сьомого Дня). Закінчив Львівський теологічний інститут. Згодом поїхав в Нові Обиходи вчитися в медико-місійну школу для людей з обмеженими можливостями. Але там не вистачило таких людей, як він, щоб наповнити групу – то добрали повноцінних людей, серед яких була киянка Ліля.

– В перший же день навчання у Лілі був день народження, – згадує Віктор Буткевич. – Це було 10 вересня. 

А через шість років у той же день 2013 року відбулося весілля – Ліля і Віктор одружилися. З тих пір і до сьогодні скрізь разом. 

Мама Лілі відмовляли дівчину від такого рішучого вибору, на що дівчина відповіла: «Це послана Богом моя доля…», і згодом змирилась. Вітя настільки полюбив Лілю, що, будучи незрячим, їхав поїздом у Київ сім годин туди і стільки ж назад, щоб побачити душею (не очима) свою кохану. А «побачення» тривало всього три години – і знову додому. 

– Я став духовно зрячим, бо побачив Бога, а коли був зрячим, то не знав Господа і жив світським життям. Тепер я щасливий, – розповідає Віктор Буткевич. 

Їхнє весілля відбулося в колі друзів: гітара, гармошка і весільна подорож по Дніпру на теплоході. Ліля залишила столичне життя і разом з чоловіком стали працювати для Бога і людей.

Вони вивчились на професійних масажистів і пропагують людям здоровий спосіб життя. Адже Слово Боже теж говорить, щоб ми були здорові і жили згідно Його волі. 

Буткевичі ходять в гори, лазять по скелях, живуть в палатках, їздять верхи на конях – ведуть активне життя. Поки є бажання і сили, подружжя трудиться. Працювали у Луцьку, Львові, Червонограді, Маневичах, Слов’янську. 

Ліля розповідає про досвіди, які з допомогою Бога творять чудеса. Так, в одного начальника СБУ була хвороба Бехтерева – він перестав рухатися, бо хребет «скувало». Цей чоловік випивав щодня по дві літри «Кока-Коли», їв багато жирної м’ясної їжі,  що й стало причиною недуги. Надії на одужання не було ніякої. А коли Буткевич розповів про правильне харчування, фізичні вправи, а ще дав зрозуміти, що подолати труднощі йому допоможе Господь, чоловік видужав, навіть став пробігати щодня по 60 метрів.

– Я молилась, щоб Бог дав мені такого чоловіка, який любив би більше Його, аніж мене, – каже Ліля. – І Бог виконав моє прохання. Я щаслива, бо коли чоловік живе по волі Божій, то і мене Господь благословляє.

У Віктора дуже розвинута пам’ять: він знає напам’ять номери мобільних телефонів, по пам’яті читає проповіді.

– Мій чоловік повністю самостійний, – говорить Ліля. – Він може сам попрати, зварити їсти, прибрати і ще допомогти мені. До того ж, має принциповий характер. З таким чоловіком не пропадеш. Ми повністю довіряємо Богові, бо Він сказав у Своєму Слові: «І Я попроваджу незрячих дорогою, якої не знають, стежками незнаними їх поведу, оберну перед ними темноту на світло, а нерівне в рівнину. Оце речі, які Я зроблю, і їх не покину!». (Ісая 42:16).