Повідомлення в номер / Хто вони, Герої

Шановна редакціє! 

В газеті «Вісті Ковельщини» за 5 квітня ц. р. прочитав листа Заслуженого працівника культури Івана Сидорука під заголовком «Вшануймо Героїв!». Іван Васильович запропонував по-належному вшанувати у Ковелі пам’ять вояків 1-ої Української синьожупанної дивізії Армії УНР.

Був би щиро вдячний, якби на шпальтах газети ви детальніше розповіли про дивізію, її роль в Українській революції, 100-ліття якої відзначається в державі.

З повагою – 

Павло МИХАЙЛЮК, 

ветеран війни і праці.

х  х х

Ми звернулися до автора замітки Івана Сидорука з проханням дати відповідь дописувачу газети.  Публікуємо поданий ним матеріал Сергія Лиса, опублікований в «Календарі знаменних і пам’ятних дат Волині» на 2018 рік під заголовком «100 років від часу створення на Волині добровольчих Синьої і Сірої дивізій Армії УНР.

l

9    лютого   (27   січня)    Німеччина   і    Австро-Угорщина підписали з УНР Берестейський мирний договір, який включав у себе також положення про військову і економічну співпрацю між країнами. Центральним європейським державам потрібен був український хліб, а Україні – допомога у війні з Радянською Росією. Виконуючи свої зобов’язання, у лютому 1918 року німці та    австрійці    дають    дозвіл    на    створення    добровольчих українських підрозділів з числа військовополонених колишньої Російської  Імператорської армії. Оскільки  два західних  повіти Волинської   губернії –   Володимир-Волинський   і   Ковельський  загалом   контролювалися   німецько-австрійською  армією  (тут був утворений Волинський округ), то  на цих теренах у березні 1918   року   і   сформувалися   українські   підрозділи   синьо-   та сірожупанників.

1-а Синьожупанна дивізія Армії УНР постала з українських полонених і німецьких таборів «Раштат», «Вецляр» і «Зальцведель», які відмовилися дотримуватися присяги,  даної Російській імперії, та офіційно визнали себе   українцями. Остаточно її формування відбувалося у Ковелі. Очолив її генерал-майор Віктор Зелінський. Наприкінці березня 1918 року до Києва прибули перші чотири полки 1-ї Синьожупанної дивізії. 24 березня на Софійській площі їхній урочистий в’їзд до столиці приймав Голова Центральної Ради Михайло Грушевський.

Незабаром поблизу Голоб почалося формування 2-ї Синьожупанної дивізії. Але 27 квітня 1918 року німці роззброїли в Києві 1-шу Синьожупанну дивізію та припинили формування 2-ої на Волині.  Адже 29  квітня  вони  посприяли  державному перевороту та приходу до влади в Україні монархістів на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. У цих умовах німецькі військові боялися, що синьожупанники стануть на захист Центральної Ради УНР. 

Після повалення Гетьманату, у січні 1919 року,  Директорія УНР відновила один Синій полк. Згодом він увійшов до складу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР. Воювали синьожупанники за незалежність України до листопада 1920 року.

1-а козацько-стрілецька (Сіра) дивізія Армії УНР постала з українських полонених із австрійських таборів «Фрайштадт» і «Йозефштадт». Остаточно її формування відбувалося у Володимирі-Волинському. Очолив її підполковник Іван Перлик. Значну роль у формуванні дивізії відіграли і Українські Січові Стрільці. Після квітневого перевороту у Києві  сірожупанників не розпустили. Але гетьманська влада прислала нових офіцерів керувати дивізією. Вони розмовляли російською мовою та насміхалися з проукраїнських настроїв більшості сірожупанників.

У серпні 1918 року дивізія за наказом Гетьмана Павла Скоропадського була передислокована на Чернігівщину. В листопаді    1918        року    сірожупанники     підтримали антигетьманське   повстання     республіканської  Директорії. У лютому й на початку березня 1919 року Сіра дивізія воювала проти  російської  Червоної  Армії  на  Східній   Волині.  Овруч, Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів – це ті міста, за які  вели бої сірожупанники.

У березні 1919 року Сіру дивізію передислоковують до Луцька для захисту міста від західного ворога – Війська Польського. У Луцьку сірожупанники розмістилися у колишніх казармах російських військ (тодішня частина вулиці Вокзальної, тепер – вулиця Стрілецька). На початку квітня 1919 року було створено штаб Холмського (Волинського) фронту, який очолив волинянин, в. о. Наказного Отамана генерал Олександр Осецький. Він реорганізував Сіру дивізію у корпус, командиром якого 5 квітня 1919 року призначив волинянина, генерала Іллю Мартинюка.

14-15 травня Військо Польське, отримавши значну військову допомогу із Франції, перейшло у  наступ. 16 травня 1919 року більшість сірожупанників потрапили до полону у результаті   штурму   Луцька  переважаючими   силами   Війська Польського. Лише частина стрільців 1 Сірої (близько 500 чоловік) дивізії на чолі з полковником Петром Ганжою вирвалися з оточення. 

21 травня 1919 року з них сформували збірний Сірожупанний полк. Влітку на його основі постала IV Сіра стрілецька дивізія. У листопаді 1919 року після багатомісячних важких боїв, у «трикутнику смерті» – між поляками, російськими білогвардійцями й  червоноармійцями – залишки сірожупанників були реорганізовані у IV збірний Сірий полк (у складі 11 Волинської дивізії). Після виснажливого Зимового походу у травні 1920 року полк реорганізований у IV стрілецьку Сіру бригаду (в складі тієї ж дивізії), яка воювала до   листопада 1920 року, тобто  до втрати УНР останньої території на Поділлі.

Подальша ж доля   полонених сірожупанників склалася так. З Луцька їх спочатку перевели до Ковеля, а на початку червня 1919 року – до польських таборів для українських військовополонених у Вадовиці та Сташалково. Табірна адміністрація поводилася із сірожупанниками вкрай погано. Всіх воїнів Дієвої Армії УНР було названо «гайдамаками» і «бандитами», різницю у ставленні до рядових і офіцерів скасували.

Після захоплення Військом Польським на початку червня Західної Волині бойові дії між ним і Дієвою Армією УНР практично припинилися. Наприкінці липня 1919 року поляки стали відпускати багатьох українських військовополонених до Дієвої Армії УНР для «ведення спільними силами боротьби з більшовиками». Адже Варшава тепер вважала основною своєю загрозою російську Червону Армію і хотіла використати українців, як буферний щит між собою і Москвою. Однак завдяки цьому чимало сірожупанників вийшли на волю та змогли влитися у лави IV Сірої стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР.

Синьожупанники  та особливо  сірожупанники   залишили звитяжний слід у збройній боротьбі України за свою незалежність. І по праву цими військовими формаціями Дієвої Армії УНР, які обороняли Волинь від загарбників, мають у першу чергу гордитися жителі саме нашого краю.

Сергій ЛИС.

Шановна редакціє! 

В газеті «Вісті Ковельщини» за 5 квітня ц. р. прочитав листа Заслуженого працівника культури Івана Сидорука під заголовком «Вшануймо Героїв!». Іван Васильович запропонував по-належному вшанувати у Ковелі пам’ять вояків 1-ої Української синьожупанної дивізії Армії УНР.

Був би щиро вдячний, якби на шпальтах газети ви детальніше розповіли про дивізію, її роль в Українській революції, 100-ліття якої відзначається в державі.

З повагою – 

х  х х

Ми звернулися до автора замітки Івана Сидорука з проханням дати відповідь дописувачу газети.  Публікуємо поданий ним матеріал Сергія Лиса, опублікований в «Календарі знаменних і пам’ятних дат Волині» на 2018 рік під заголовком «100 років від часу створення на Волині добровольчих Синьої і Сірої дивізій Армії УНР.

ххх

9    лютого   (27   січня)    Німеччина   і    Австро-Угорщина підписали з УНР Берестейський мирний договір, який включав у себе також положення про військову і економічну співпрацю між країнами. Центральним європейським державам потрібен був український хліб, а Україні – допомога у війні з Радянською Росією. Виконуючи свої зобов’язання, у лютому 1918 року німці та    австрійці    дають    дозвіл    на    створення    добровольчих українських підрозділів з числа військовополонених колишньої Російської  Імператорської армії. Оскільки  два західних  повіти Волинської   губернії –   Володимир-Волинський   і   Ковельський  загалом   контролювалися   німецько-австрійською  армією  (тут був утворений Волинський округ), то  на цих теренах у березні 1918   року   і   сформувалися   українські   підрозділи   синьо-   та сірожупанників.

1-а Синьожупанна дивізія Армії УНР постала з українських полонених і німецьких таборів «Раштат», «Вецляр» і «Зальцведель», які відмовилися дотримуватися присяги,  даної Російській імперії, та офіційно визнали себе   українцями. Остаточно її формування відбувалося у Ковелі. Очолив її генерал-майор Віктор Зелінський. Наприкінці березня 1918 року до Києва прибули перші чотири полки 1-ї Синьожупанної дивізії. 24 березня на Софійській площі їхній урочистий в’їзд до столиці приймав Голова Центральної Ради Михайло Грушевський.

Незабаром поблизу Голоб почалося формування 2-ї Синьожупанної дивізії. Але 27 квітня 1918 року німці роззброїли в Києві 1-шу Синьожупанну дивізію та припинили формування 2-ої на Волині.  Адже 29  квітня  вони  посприяли  державному перевороту та приходу до влади в Україні монархістів на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. У цих умовах німецькі військові боялися, що синьожупанники стануть на захист Центральної Ради УНР. 

Після повалення Гетьманату, у січні 1919 року,  Директорія УНР відновила один Синій полк. Згодом він увійшов до складу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР. Воювали синьожупанники за незалежність України до листопада 1920 року.

1-а козацько-стрілецька (Сіра) дивізія Армії УНР постала з українських полонених із австрійських таборів «Фрайштадт» і «Йозефштадт». Остаточно її формування відбувалося у Володимирі-Волинському. Очолив її підполковник Іван Перлик. Значну роль у формуванні дивізії відіграли і Українські Січові Стрільці. Після квітневого перевороту у Києві  сірожупанників не розпустили. Але гетьманська влада прислала нових офіцерів керувати дивізією. Вони розмовляли російською мовою та насміхалися з проукраїнських настроїв більшості сірожупанників.

У серпні 1918 року дивізія за наказом Гетьмана Павла Скоропадського була передислокована на Чернігівщину. В листопаді    1918        року    сірожупанники     підтримали антигетьманське   повстання     республіканської  Директорії. У лютому й на початку березня 1919 року Сіра дивізія воювала проти  російської  Червоної  Армії  на  Східній   Волині.  Овруч, Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів – це ті міста, за які  вели бої сірожупанники.

У березні 1919 року Сіру дивізію передислоковують до Луцька для захисту міста від західного ворога – Війська Польського. У Луцьку сірожупанники розмістилися у колишніх казармах російських військ (тодішня частина вулиці Вокзальної, тепер – вулиця Стрілецька). На початку квітня 1919 року було створено штаб Холмського (Волинського) фронту, який очолив волинянин, в. о. Наказного Отамана генерал Олександр Осецький. Він реорганізував Сіру дивізію у корпус, командиром якого 5 квітня 1919 року призначив волинянина, генерала Іллю Мартинюка.

14-15 травня Військо Польське, отримавши значну військову допомогу із Франції, перейшло у  наступ. 16 травня 1919 року більшість сірожупанників потрапили до полону у результаті   штурму   Луцька  переважаючими   силами   Війська Польського. Лише частина стрільців 1 Сірої (близько 500 чоловік) дивізії на чолі з полковником Петром Ганжою вирвалися з оточення. 

21 травня 1919 року з них сформували збірний Сірожупанний полк. Влітку на його основі постала IV Сіра стрілецька дивізія. У листопаді 1919 року після багатомісячних важких боїв, у «трикутнику смерті» – між поляками, російськими білогвардійцями й  червоноармійцями – залишки сірожупанників були реорганізовані у IV збірний Сірий полк (у складі 11 Волинської дивізії). Після виснажливого Зимового походу у травні 1920 року полк реорганізований у IV стрілецьку Сіру бригаду (в складі тієї ж дивізії), яка воювала до   листопада 1920 року, тобто  до втрати УНР останньої території на Поділлі.

Подальша ж доля   полонених сірожупанників склалася так. З Луцька їх спочатку перевели до Ковеля, а на початку червня 1919 року – до польських таборів для українських військовополонених у Вадовиці та Сташалково. Табірна адміністрація поводилася із сірожупанниками вкрай погано. Всіх воїнів Дієвої Армії УНР було названо «гайдамаками» і «бандитами», різницю у ставленні до рядових і офіцерів скасували.

Після захоплення Військом Польським на початку червня Західної Волині бойові дії між ним і Дієвою Армією УНР практично припинилися. Наприкінці липня 1919 року поляки стали відпускати багатьох українських військовополонених до Дієвої Армії УНР для «ведення спільними силами боротьби з більшовиками». Адже Варшава тепер вважала основною своєю загрозою російську Червону Армію і хотіла використати українців, як буферний щит між собою і Москвою. Однак завдяки цьому чимало сірожупанників вийшли на волю та змогли влитися у лави IV Сірої стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР.

Синьожупанники  та особливо  сірожупанники   залишили звитяжний слід у збройній боротьбі України за свою незалежність. І по праву цими військовими формаціями Дієвої Армії УНР, які обороняли Волинь від загарбників, мають у першу чергу гордитися жителі саме нашого краю.