Повідомлення в номер / Просто Марія

Цю жінку знає багато ковельчан, в тому числі – і представники органів влади. Вона, як-то кажуть, і сама не спить, й іншим не дає. «Мій робочий день розпочинається о другій годині ночі, – якось поділилася особистим «секретом». – Коли щось хочеш мати, треба менше спати».

Важко не погодитися з Марією Нікітюк (а саме так звати героїню нашої розповіді). Її повсякденне життя – найкраще тому підтвердження. Вона й дня не може прожити без клопотів і турбот. Хвилює її все: і  політична ситуація в державі, і благоустрій населених пунктів, і порядок на вулицях, і промахи в роботі місцевої влади.

– Занепадає наше село, –  говорить жінка. – Боляче дивитися, як  розвалили ферми і тракторні бригади, занедбали землю, де тепер розкошують бур’яни. Чесне слово, коли б мені довірили раніше очолювати якесь господарство, я б не допустила його розвалу.

– Хіба маєте такі організаторські здібності? – цікавимося.

– Маю. Адже володію кільканадцятьма професіями, яких  нараховувала майже 40.

– Назвіть хоч декілька.

– Муляр, штукатур, столяр, квітникарка, домогосподарка, травниця, знахарка, перукарка, садівниця, лікарка, поетеса, художниця, фотограф, вишивальниця… Про мене навіть жартівливі рядки  склали: «Наша Марія – авто-,мото-, вело-, фото – дуже вправна  до роботи».

– То ви справжній унікум!

– Дехто й так мене називає. Адже я не тільки люблю фізично працювати, а й умію смачно готувати. Троє весіль сама справила – все готувала власноруч, в тому числі й короваї пекла. До того ж, Бог силою не обділив. Колись взимку на двох санчатах серванта везла, то один знайомий росіянин не приховував свого здивування: «Наша Марія Сємьоновна – как олєнь: смотрі, какой груз тянєт!».

Але пані Марія вміє не тільки вантаж тягати. Жінка «тягне» ще й віз громадських справ. Вона була ініціатором відкриття православних храмів УПЦ Київського патріархату в трьох селах на Ковельщині – Красноволі, Волі-Ковельській, Білашеві. Навіть власну  оселю віддала для потреб віруючих.

– Було дуже важко в ті часи. Доводилося  в буквальному сенсі цього слова воювати за Богоугодну справу. Мені погрожували, викрадали документи, навіть пістолета до скронь приставляли. Але я вистояла і перемогла разом з однодумцями. Підтримало  мене й духовенство, – згадує Марія Семенівна.

За її сприяння відкрили початкову школу в Красноволі, яка не діяла майже 50 років. Сьогодні вона переймається газифікацією сіл, а також будівництвом дороги з Ковеля до Білашева.

– Дорога ніби є, і в той же час її немає, – хвилюється пані Марія. –Адже роботи до кінця не доведені. Тож мусять  люди з Білашева їхати через Любитів. А  там – залізничний переїзд. Пощастить – проскочиш, а ні, то стій годину і чекай, доки відчинять шлагбаум. Дехто пробирається під вагонами, а це є небезпечно для життя! Бувало, що водії автобуса, що їде на Перковичі чи Грушівку, не дочекавшись «зеленого світла», розверталися і їхали назад до Ковеля. А як вчасно потрапити до лікарні? Коротше, проблема, яку потрібно розв’язувати.

Переживає Марія Нікітюк й про інші справи – зокрема, безробіття, особливо серед молоді, недостатню боротьбу із злочинністю та правопорушеннями, пияцтвом і алкоголізмом. Про все це  розповідає в листах до редакції «Вістей Ковельщини», яку передплачує і уважно читає.

– Більше пишіть про реальне життя простих людей, порушуйте гострі теми, і читачі вам дякуватимуть, – таке побажання висловила під час недавньої зустрічі із журналістами.

У Марії Семенівни – дев’ятеро онуків і шестеро правнуків. Але почувається вона бадьоро, тримається по-молодечому, бо на нудьгу і смуток не має часу – їй потрібно ще стільки доброго зробити для людей!

Тож напередодні Дня Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні бажаємо Марії Нікітюк та іншим «дітям війни» міцного здоров’я. Божого благословення і довгих років життя під мирними небом! Нижче пропонуємо її спогади про важкий воєнний і повоєнний час.

Володимир ПЕТРУК.

Моя доля

Народилася я холодного зимового дня у важкі воєнні роки якраз на Святого Миколая. Повсюди – холод, голод, розруха. А тут ще й німці  вигнали нас із хати. Мовляв, потрібна їм будівля під військовий штаб.

 Мама не хотіла нікуди йти, то її вдарили прикладом у спину і виштовхали надвір, примовляючи: «Шнель! Шнель! Шнель!» (Швидко! Швидко! Швидко!). Пам’ятаю, земля здригалася від вибухів снарядів, а ми опинилися під відкритим небом.

Що робити? Куди йти? Батько на фронті, допомогти немає кому. Та ще й людей забирають на примусові роботи до Німеччини. Вигнали нас із Красноволі. Мовляв, ідіть, куди хочете. Пішла мати світ за очі. А  лінія фронту тоді проходила між селами Журавлини, Кошари, Гредьки, Городище. Кругом – вибухи, кров, зойки поранених.

Коли німців погнали на захід, мама повернулася в село. Корівку нашу забили, свиней теж, а ненька так сподівалася, що діткам буде молоко. Хата розбита – ні дверей, ні даху, ні мурів. Почали розбирати військові бліндажі, щоб хоч якось ті руїни підремонтувати.

А тут – знову біда: вже червоноармійці  вигнали із хати, бо тепер тут має бути їх штаб. Вивезли нас в болото, залишили без засобів для існування. Пішли по людях, просили милостиню. Брат «пасся», наче корівка, на лузі – їв заячий щавель, щоб з голоду не померти.

Та це ще не був кінець нашим  поневірянням – захворіла мама на тиф. Трохи одужавши, вирішила поїздом поїхати в Любомль, щоб розжитися картоплею.

Їхати мусила на східцях вагона, бо на квиток не мала грошей. Провідниця стала кричати і відривати руки від поручнів. Мама впала на насип, покалічилася. Люди закричали, і поїзд зупинили. Кров лилася річкою. Якось затягнули маму в тамбур. Доки тягнули, хтось поміняв її велику бульбу на дрібну.

Прийшла додому наша рідна, а діти голодні, холодні, їсти хочуть. А згодом і я простудилася, напившись холодної води з криниці. Всю мене трясло, кидало в жар. Сусідка Явдошка порадила: «Закутайте її в ковдру, нехай зігріється, а ліків ніяких не давайте».

Думали, що я не виживу, але, слава Богу, згодом хвороба пройшла. Коли згадую ті часи, плачу, бо важко було нашій сім’ї (та й не тільки нашій) у повоєнні роки.

Марія НІКІТЮК.

НА ЗНІМКАХ: Марія  НІКІТЮК  у різні  періоди життя.

Фото з домашнього архіву.

Цю жінку знає багато ковельчан, в тому числі – і представники органів влади. Вона, як-то кажуть, і сама не спить, й іншим не дає. «Мій робочий день розпочинається о другій годині ночі, – якось поділилася особистим «секретом». – Коли щось хочеш мати, треба менше спати».

Важко не погодитися з Марією Нікітюк (а саме так звати героїню нашої розповіді). Її повсякденне життя – найкраще тому підтвердження. Вона й дня не може прожити без клопотів і турбот. Хвилює її все: і  політична ситуація в державі, і благоустрій населених пунктів, і порядок на вулицях, і промахи в роботі місцевої влади.

– Занепадає наше село, –  говорить жінка. – Боляче дивитися, як  розвалили ферми і тракторні бригади, занедбали землю, де тепер розкошують бур’яни. Чесне слово, коли б мені довірили раніше очолювати якесь господарство, я б не допустила його розвалу.

– Хіба маєте такі організаторські здібності? – цікавимося.

– Маю. Адже володію кільканадцятьма професіями, яких  нараховувала майже 40.

– Назвіть хоч декілька.

– Муляр, штукатур, столяр, квітникарка, домогосподарка, травниця, знахарка, перукарка, садівниця, лікарка, поетеса, художниця, фотограф, вишивальниця… Про мене навіть жартівливі рядки  склали: «Наша Марія – авто-,мото-, вело-, фото – дуже вправна  до роботи».

– То ви справжній унікум!

– Дехто й так мене називає. Адже я не тільки люблю фізично працювати, а й умію смачно готувати. Троє весіль сама справила – все готувала власноруч, в тому числі й короваї пекла. До того ж, Бог силою не обділив. Колись взимку на двох санчатах серванта везла, то один знайомий росіянин не приховував свого здивування: «Наша Марія Сємьоновна – как олєнь: смотрі, какой груз тянєт!».

Але пані Марія вміє не тільки вантаж тягати. Жінка «тягне» ще й віз громадських справ. Вона була ініціатором відкриття православних храмів УПЦ Київського патріархату в трьох селах на Ковельщині – Красноволі, Волі-Ковельській, Білашеві. Навіть власну  оселю віддала для потреб віруючих.

– Було дуже важко в ті часи. Доводилося  в буквальному сенсі цього слова воювати за Богоугодну справу. Мені погрожували, викрадали документи, навіть пістолета до скронь приставляли. Але я вистояла і перемогла разом з однодумцями. Підтримало  мене й духовенство, –згадує Марія Семенівна.

За її сприяння відкрили початкову школу в Красноволі, яка не діяла майже 50 років. Сьогодні вона переймається газифікацією сіл, а також будівництвом дороги з Ковеля до Білашева.

– Дорога ніби є, і в той же час її немає, – хвилюється пані Марія. –Адже роботи до кінця не доведені. Тож мусять  люди з Білашева їхати через Любитів. А  там – залізничний переїзд. Пощастить – проскочиш, а ні, то стій годину і чекай, доки відчинять шлагбаум. Дехто пробирається під вагонами, а це є небезпечно для життя! Бувало, що водії автобуса, що їде на Перковичі чи Грушівку, не дочекавшись «зеленого світла», розверталися і їхали назад до Ковеля. А як вчасно потрапити до лікарні? Коротше, проблема, яку потрібно розв’язувати.

Переживає Марія Нікітюк й про інші справи – зокрема, безробіття, особливо серед молоді, недостатню боротьбу із злочинністю та правопорушеннями, пияцтвом і алкоголізмом. Про все це  розповідає в листах до редакції «Вістей Ковельщини», яку передплачує і уважно читає.

– Більше пишіть про реальне життя простих людей, порушуйте гострі теми, і читачі вам дякуватимуть, – таке побажання висловила під час недавньої зустрічі із журналістами.

У Марії Семенівни – дев’ятеро онуків і шестеро правнуків. Але почувається вона бадьоро, тримається по-молодечому, бо на нудьгу і смуток не має часу – їй потрібно ще стільки доброго зробити для людей!

Тож напередодні Дня Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні бажаємо Марії Нікітюк та іншим «дітям війни» міцного здоров’я. Божого благословення і довгих років життя під мирними небом! Нижче пропонуємо її спогади про важкий воєнний і повоєнний час.

Володимир ПЕТРУК.

Народилася я холодного зимового дня у важкі воєнні роки якраз на Святого Миколая. Повсюди – холод, голод, розруха. А тут ще й німці  вигнали нас із хати. Мовляв, потрібна їм будівля під військовий штаб.

 Мама не хотіла нікуди йти, то її вдарили прикладом у спину і виштовхали надвір, примовляючи: «Шнель! Шнель! Шнель!» (Швидко! Швидко! Швидко!). Пам’ятаю, земля здригалася від вибухів снарядів, а ми опинилися під відкритим небом.

Що робити? Куди йти? Батько на фронті, допомогти немає кому. Та ще й людей забирають на примусові роботи до Німеччини. Вигнали нас із Красноволі. Мовляв, ідіть, куди хочете. Пішла мати світ за очі. А  лінія фронту тоді проходила між селами Журавлини, Кошари, Гредьки, Городище. Кругом – вибухи, кров, зойки поранених.

Коли німців погнали на захід, мама повернулася в село. Корівку нашу забили, свиней теж, а ненька так сподівалася, що діткам буде молоко. Хата розбита – ні дверей, ні даху, ні мурів. Почали розбирати військові бліндажі, щоб хоч якось ті руїни підремонтувати.

А тут – знову біда: вже червоноармійці  вигнали із хати, бо тепер тут має бути їх штаб. Вивезли нас в болото, залишили без засобів для існування. Пішли по людях, просили милостиню. Брат «пасся», наче корівка, на лузі – їв заячий щавель, щоб з голоду не померти.

Та це ще не був кінець нашим  поневірянням – захворіла мама на тиф. Трохи одужавши, вирішила поїздом поїхати в Любомль, щоб розжитися картоплею.

Їхати мусила на східцях вагона, бо на квиток не мала грошей. Провідниця стала кричати і відривати руки від поручнів. Мама впала на насип, покалічилася. Люди закричали, і поїзд зупинили. Кров лилася річкою. Якось затягнули маму в тамбур. Доки тягнули, хтось поміняв її велику бульбу на дрібну.

Прийшла додому наша рідна, а діти голодні, холодні, їсти хочуть. А згодом і я простудилася, напившись холодної води з криниці. Всю мене трясло, кидало в жар. Сусідка Явдошка порадила: «Закутайте її в ковдру, нехай зігріється, а ліків ніяких не давайте».

Думали, що я не виживу, але, слава Богу, згодом хвороба пройшла. Коли згадую ті часи, плачу, бо важко було нашій сім’ї (та й не тільки нашій) у повоєнні роки.

НА ЗНІМКАХ: Марія  НІКІТЮК  у різні  періоди життя.

Фото з домашнього архіву.