Подвиг в ім’я нащадківВсе далі відходять у минуле роки Великої Вітчизняної війни. Час пливе рікою, герої, кров’ю та відвагою яких здобуто довгоочікувану Перемогу, відвойовано мирне сьогодення, відходять у Вічність, залишаючи назавжди світлу згадку про себе в серцях вдячних нащадків.
Ця розповідь — саме про таку людину, Героя з великої літери, військового льотчика-штурмовика Петра Микитовича Михайленка (28.10.1921-24.02.1976 рр.), котрий пройшов крізь важкі випробування Великої Вітчизняної та, не зважаючи ні на що, вистояв і повернувся з війни живим і неушкодженим.
Народився Петро Михайленко 1921 року на хуторі Липово Ворошиловградської області (нині – Луганська) в селянській сім’ї, де, окрім нього, виховувалось ще п’ятеро дітей. Пізніше родина переїздить в Свердловський район, де й промайнули його дитинство та юність.
У листопаді 1940 року юнак вступає за спецнабором до Серговського аероклубу, після закінчення якого продовжує навчання у Ворошиловградській авіаційній школі. А у серпні 1944 року був направлений льотчиком-штурмовиком у складі 594-го полку на Перший Прибалтійський, а згодом – на Другий Білоруський фронти, де разом з іншими бійцями у складі екіпажу військового літака брав активну участь в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками.
З перших же днів бойових дій Петро Михайленко, виховуючись на прикладах досвідченіших пілотів, демонструє відмінні результати. З притаманною йому легкістю, швидко засвоїв складну бойову техніку пілотування і за короткий проміжок часу зарекомендував себе майстром штурмового удару.
Які тільки пригоди не підстерігали молодого льотчика! На війні, кажуть, як на війні. Неодноразово Петру Микитовичу доводилось повертати свій літак на аеродром дуже пошкодженим вогнем зенітної артилерії і винищувальної авіації противника, та завжди він на «відмінно» справлявся із посадкою. За період служби у 594-му полку за весь час бойових дій на Першому Прибалтійському та Другому Білоруському фронтах Петром Михайленком було виконано 59 успішних бойових вильотів на позицї ворога, завдавши йому при цьому значних збитків.
Серед командування полку та товаришів по службі льотчик завжди користувався заслуженим авторитетом. Його безстрашність та відвага в бою служили прикладом для інших, надихали на виконання складних бойових завдань.
За мужність та відвагу, виявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, Петро Микитович удостоєний орденів Бойового Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни» І та ІІ ступенів, а також багатьох медалей, які нині зберігаються як експонати в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років у Києві.
Петро Михайленко був одним з небагатьох представників із Волині — учасників параду Перемоги 24 червня 1945 року в Москві на Красній площі. У ньому взяли участь частини і з’єднання десяти фронтів, сформовані із героїв, які найбільш відзначилися у боях Великої Вітчизняної війни. Очолювали ці полки і приймали парад відомі полководці, прославлені генерали і маршали — такі, як Г. К. Жуков, К. К. Рокоссовський та інші.
У той святковий день, який став символом розгрому фашистської Німеччини, Петро Микитович разом з іншими бійцями-переможцями в ореолі немеркнучої бойової слави крокував щасливий і гордий за свій ратний подвиг. На їх честь гриміли гарматні салюти, звучали оркестри. Народ вітав своїх героїв, які здобули велику перемогу, не знану в світовій історії…
Після демобілізації Петро Михайленко з сім’єю переїздить на постійне місце проживання у Ковель. В цей час він уже був одружений, мав сина. Після закінчення у 1962 році заочного відділення Донецького торговельного інституту за спеціальністю «економіст» довгий час працював на різних посадах в сфері торгівлі, пізніше – заступником начальника відділу робітничого постачання лісгоспзагу.
Здавалося б: хороша сім’я
, гарна робота — залишається лише жити та радіти. Але доля розпорядилася інакше. 24 лютого 1976 року тяжка хвороба обірвала земний шлях Петра Микитовича.
І хоча з тих пір минуло уже більше тридцяти років, та болюча рана в серцях рідних Петра Михайленка від непоправної втрати дорогої людини не загоюється й досі.
Дружина Петра Микитовича Галина Миколаївна, вірна супутниця життя, з якою жили в мирі та злагоді, завжди ділили навпіл і радощі, і печалі, й нині зберігає фронтові листи, документи, вирізки з радянських газет – усе, що нагадує їй про чоловіка. І нехай вони давно пожовклі, пошматовані, затерті часом, та для неї – це пам’ять про найдорожчу людину, кохання до якої, заіскрившись у серці ще у далекому 45-му, оселилось там назавжди…
Галина ЦЮРА.
НА ЗНІМКАХ: Петро Михайленко; Петро та Галина МИХАЙЛЕНКИ в молоді роки; група ковельських ветеранів війни (четвертий праворуч у першому ряду — Петро МИХАЙЛЕНКО.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар