Пам’ять / Та, що йшла попереду

Та, що йшла попереду

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.

Так у мене вийшло з Марією Андріївною Хотинською. Редагуючи її книгу спогадів "Минуле стукає у серце", яка побачила світ 2009 року, несподівано виявив багато такого, що зближувало нас в юнацькі роки, але про що ми не здогадувалися. Народившись у Ковелі (я  на рік пізніше), ми в юності мали схожі улюблені заняття (а найбільше – читати книги і писати листи друзям), проводили вільний час на березі річки Турії, а взимку – каталися на ковзанах і лижах, у неділю прогулюватися із колегами колишньою вулицею Леніна (тепер Незалежності), як колись казали, від “ФрАнка до бАнка”, тобто від кінотеатру імені Івана Франка до Ощадбанку. У 60-х роках це був своєрідний ковельський Бродвей, де хлопці знайомилися з дівчатами, з'ясовували стосунки з ровесниками, а потім ішли на танці в "желєзку" (клуб залізничників вагонного депо) або в "Щорса" (тепер "Просвіта").

Звичайно, в пані Марії було своє коло знайомих (переважно дівчат) з вулиць Брестської і Московської (Церковної), а в мене – своє (хлопці з вулиць Лугової, Горького (Шевченка) і Міцкевича. Пізніше ми разом навчалися у славетній школі № 3 імені Лесі Українки: вона – після дев'яти класів у школі № 6, а я вже  як "старожил", бо вступив туди ще в 1955-ому і вже нікуди не переходив. Навчаючись, Марія Хотинська виявила неабиякі організаторські здібності, і її обрали комсоргом школи № 6.

"Наступного року нас усіх перевели у школу № 3, – згадує у книзі моя землячка, – і на цьому моя активна комсомольська діяльність закінчилась. Правда, я ще була членом комітету комсомолу у 3-й школі (разом з Миколою Вельмою). Мені доручили оформляти "Комсомольський прожектор", але талантів до оформлення не було ніяких, ліпила тільки якісь фотографії…". Цікаво, що згодом “Прожектор" доручили редагувати мені, бо, видно, директор Олексій Пилипович  Петренко побачив у мені здібності гумориста-сатирика,що пізніше підтвердила моя журналістська робота у ковельській газеті "Прапор Леніна" (тепер "Вісті Ковельщини").

Щоправда, Марію Хотинську як редакторку "КП" не пригадую, зате пам'ятаю її подруг - Тамару Головко, Тамару Щавинську, Раїсу Кушнір та інших дівчат. Стіннівку ж ми випускали із здібним художником Євгеном Свинчуком, який дуже гарно малював, в тому числі карикатури. Навчали уму-розуму, до речі, нас теж одні вчителі високого класу – Ольга Яківна Стрілько, Тамара Павлівна Рибачок, Наталія Платонівна Михайлик, Софія Володимирівна Лефонт. Директор Олексій Пилипович вмів підбирати кадри! 

Після здобуття середньої освіти (пані Марія закінчила школу у 1965-ому, я – в 1966-му) наші шляхи розійшлися. Я почав працювати в редакції місцевої газети, навчаючись одночасно в Львівському держуніверситеті імені Івана Франка, Марія Хотинська, не вступивши до вузу і не знайшовши роботи до душі у рідному Ковелі, поїхала аж у російське місто Кемерово, де працювала електромонтером на міській телефонній станції. Повернувшись звідти, вступила на електротехнічний факультет Львівського політехнічного інституту.

Звичайно, у цих нотатках я не в силах навіть коротко оповісти всю біографію Марії Хотинської, яка 23 квітня ц. р. відзначала б ювілейний день народження. На жаль, вона декілька років тому пішла у засвіти, що було ударом для друзів, рідних, знайомих. Та й я, дізнавшись про передчасну смерть, довго не міг прийти до тями – боляче, коли помирають люди, котрих добре знав і цінував. І навіть якщо ти з ними сперечався, дискутував, не завжди погоджувався, розумієш: обірване життя будь-кого – це величезна втрата, як згасла зірка на небі.

Але повернемося до часів, коли нам з Марією Андріївною довелося співпрацювати на громадській ниві у 90-их роках минулого століття. Безперечно, найперша "ланка" ланцюжка нашої співпраці – це газета, яку я редагував. В ті часи доводилося непросто. З одного боку – компартійний диктат, який, хоч і послабився, та не зник. З другого боку – натиск демократичних сил, які досить потужно об'єдналися в Народний Рух України, Товариство "Просвіта", Українську Гельсінську Спілку, що переродилася в Українську республіканську партію, Демократичну партію України тощо. Співпрацювати журналісти мусили з усіма, хоча багато кому це не подобалося. Мені імпонувало, що пані Марія завжди займала принципову, але помірковану позицію у ставленні до редакції і мене особисто. Не боялася вона виступати на шпальтах газети з гострими критичними статтями, дискутувати навіть із своїми однодумцями.

У 1990 році мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Тут сформувався так званий демократичний блок, де слово Марії Хотинської звучало голосно і переконливо. Відродивши "Союз Українок" у Ковелі, вона тісно співпрацювала з Аллою Поляковою, Ганною Гнатюк, Ніною Горик та багатьма іншими сміливими і патріотично  налаштованими жінками. Іноді було дивно, як пані Марія скрізь встигає. Щоб у цьому переконати читачів газети, знову рекомендую їм перечитати згадану вище книгу "Минуле стукає у серце". 

Не можу втриматися від того, щоб не навести ще одну цитату, яка стосується особисто мене:

"А  от з Миколою Вельмою було цікаво працювати. Скільки було ідей, скільки відбувалося з його ініціативи цікавих заходів, "круглих столів", дискусій і т. д. Він уособлював в собі риси толерантного і зваженого керівника. Все активніше відстоював демократичні ідеї, хоча йому було нелегко знаходити спільну мову з консервативними працівниками міськвиконкому".

Що ж, дякую за добре слово людині, якій було набагато важче, аніж мені: всю до решти вона віддавала себе боротьбі за торжество демократії, правди, справедливості. Жінка не боялася критикувати тих, хто, на словах будучи однодумцем, на ділі не погоджувався із нею, висловлював думки, які вона не могла сприйняти. 

Дуже відвертою і гострою  була її розповідь під назвою "Поліська Голгофа", що увійшла до книги "Минуле стукає у серце". У післямові до неї автор наголосила: "Пишучи цю книгу, я намагалася зберегти пам'ять про історичні події, активними учасниками яких були мої родичі в 40-их роках, а також я і мої однодумці в 90-их роках минулого століття. Хотілося, щоб енергія думок, емоцій не розчинилася десь там, у Космосі, а стала надбанням інших людей".

Ваша мрія, шановна Маріє Андріївно, стала реальністю. Посіяні Вами і Вашими однодумцями зерна в буремних 90-их роках дали рясні сходи. Ваші енергія, думки, емоції не розчинилися у Космосі, а стали своєрідним фундаментом, на якому сформувалися мужність і стійкість сьогоднішніх поколінь українців. Кращі їх представники ведуть нині бій за майбутнє нашої нації, нашої держави, її народу із кривавим московським агресором. Їх не здолати, тому що Україна була, є і буде непереможною. У це свято вірили Ви. У це вірять наші мужні Герої.

Микола ВЕЛЬМА.