Трагедія, яка не повинна повторитисяГолодний 33-ій… Як важко нам, ситим, зрозуміти людину, яка голодна. І як часом страшно чути: «Викинь цей шматочок хліба, ти ж його недоїв!».
Яке різне ставлення до хліба! Для когось він був надією на життя або й самим життям. А для нинішніх поколінь – це всього-на-всього продукт харчування.
Мій дідуньо Яків (нині покійний) у той тяжкий час годував сам семеро діточок (дружина померла дуже рано). Страшно слухати було від рідних, що вони їли, як виживали і як збирали по ночах колоски на полі, щоб нишком змолоти в жорнах, аби у юшку сипнути жменьку борошна до картоплини.
Дав Бог, вижили всі. І тепер, часом навіть жартуючи, згадують, як дідуньо садовив їх кругом казана і за непослух бив ложкою по лобі. Своїм онукам і правнукам вони бажають такого не бачити. І наказують: криничної води і скибки хліба не шкодуй для того, хто просить у тебе.
Своїм рідним я присвячую вірш про роки, які вони пережили.
У жмені – колосочок, а вдома очиці,
Що голодом світять у душу.
Повинна дійти я, без мене
загинуть –
Я їх покормити ще мушу.
Далеко домівка, а кроки тяжкі,
Останні вже сили лишають.
У скронях одна лиш думка
дзвенить:
"Дійду, покормлю, бо ж
чекають!".
Не встигла дійти, у полі
лишилась,
Затиснувши той колосок.
Не чула, як плакали діти у хаті,
Як тихо звучав голосок.
О, ненечко рідна, моя Україно!
Такого більш не допусти.
Дай щастя кожному маляті,
Дай змогу їм усім зрости.
Дай сили нашим матерям
Перенести усі незгоди.
В достатку жити, усім – у
добрі,
І пам'ятати роки голодні.
Хоч голод забрав багато із
нас,
Та волю не зміг він зламати.
Ми вірними будем рости,
Й розквітне Вкраїна-мати.
Ніна ФЕДОРУК,
голова ветеранської ради.
с. Городище.
Залишити коментар