"Я буду за Вас молитися..."Разом із цією людиною відійшла ціла епоха. 24 листопада минулого року пішла у Вічність Ольга Петрівна Гаврилюк. Ким же була ця маленька бабусенька, що так багато людей прийшло попрощатися з нею?
Не була вона ні багачкою, ані начальником. Багато років працювала звичайною техпрацівницею в Ковельській СШ №3. Усі ми колись були школярами, та чи хтось із нас пригадує шкільних прибиральниць? Хіба що вчителів, та й то не всіх.
Ольгу Петрівну не забули. Її доброту, лагідну вдачу і щиру турботу пам'ятали декілька поколінь випускників. Воістину, "раз добром нагріте серце – вік не охолоне". Вітались, радо допомагали, чим могли. Часом вона не впізнавала їх – дорослих, змужнілих. Усміхалась: "Дитинко, а хто ж ти?" - "Тьотя Оля, - третя школа!". Дивувалася, зворушена і втішена: "Бачиш, доктором став, а мене пам'ятає!".
А її впізнавали, хоча коси вкрилися срібним інеєм, а сама стала маленькою і немічною, наче добрий ангел, який сам потребував тепер людського захисту і опіки. І те тихе світло притягувало до неї. Зовсім незнайомим людям чомусь хотілося підійти. Діти підносили сумку і переводили через дорогу. Водій маршрутки не брав гроші за проїзд, а коли впала на вулиці, молодий мужчина узяв її на руки і так приніс додому.
Вона була дуже вдячною і виявляла це в особливий спосіб: кожного обов'язково запитувала: "Дитинко, скажи, як тебе звати? Я буду за тебе молитися". Берегла в серці кожного, хто зігрів її своєю увагою. І, вірна своєму слову, за кожного молилася: прокидалася перед світом і до ранку шепотіла заповітні імена.
Мені здавалося це неймовірним: "Тьотя Оля, а як же Ви всіх пам'ятаєте?!" – "А я згадую всіх, хто робив мені добро. Своїх племінників і їх дітей, сусідів, усіх, із ким колись працювала, учителів, колишніх учнів і теперішніх учеників. От і твоїх Ромчика і Віталіка. Далі – всіх знайомих лікарів і медсестричок, священиків і прихожан, тих, хто служить у війську, і хто в неволі перебуває, тих, хто на чужині, і хто в дорозі далеко від дому".
У свої 92 роки мала світлу пам'ять. "Нащо Бог мене тут так довго тримає?" – "Бо Ви нам тут дуже потрібні, тьотя Оля! Бо ми в нашій щоденній метушні і самі за себе помолитися забуваємо, а Ви за всіх нас Бога просите".
Майже два останні роки була прикута до ліжка. Не нарікала і не гнівалась, тільки зітхала: "Як би я хотіла піти до церкви! Якби я могла поїхати в село!". Її двері завжди були відчинені. Раділа, що так багато людей приходили до неї.
Ідеш провідати стареньку людину, несеш гостинчики – морозиво, печиво, а виходиш від неї якийсь умиротворений, просвітлений, ніби сам наділений дорогими, нетутешніми дарами.
Доля не послала Ользі Петрівні судженого, не подарувала найбільшого жіночого щастя – материнства. Зате наділила золотим серцем, терпінням і смиренням. Тому на світанку кожного дня, коли все місто ще спало, тихі вуста просили Божого благословення для його мешканців.
Згадаймо і ми сьогодні нашу молитвеницю – усі, хто знав її. І хай це буде нашою щирою молитвою за її праведну душу. Нехай живе поміж нами ця доброта. Передаваймо її знайомим і незнайомим – словом, поглядом, усмішкою. Її тоді кожен новий день буде зігрітий теплом наших сердець.
Ольга Бичковська.
Залишити коментар