"Семінар", який тривав майже 10 роківМарію Оверківну Юзефович знало чимало людей у місті Ковелі та в селі Дубовому. Великий оптиміст, працелюб, патріот, людина, що прислужилася відродженню Незалежності України.
Нелегкі випробування випали на її долю, дорогою ціною розплатилась Марія Оверківна за те, щоб жити в незалежній Україні. Але жертви не були марними, вона дочекалась дня, коли її мрія та мрії сотні тисяч її однодумців-ровесників, борців за волю України здійснились.
Шлях до волі пролягає через колючі терни, криваві, покручені стежки. Адже саме їх, «лицарів любові і надії», було проголошено "ворогами народу", "недопущеними", відстороненими від нормального життя тільки через те, що вони були справжніми українцями, любили свою землю, свою мову, свою культуру, хотіли бачити Батьківщину вільною українською землею, а не витоптаним диким полем, батьківщиною яничарів.
Довгі роки свого життя тавро «ворога народу» носила і Марія Оверківна Горбач- Юзефович, котра народилася в Дубовому у сім’ї залізничника. До 10 років проживала у рідному селі, а потім разом з родиною, де було семеро дітей, переїхала у м. Ковель.
Марія почала навчатись в Ковельській середній школі №3. Найяскравішим спогадом дитинства залишилося знайомство із архієпископом Української автокефальної православної церкви Іваном Губою, який доклав зусилля, щоб відбудувати Благовіщенську церкву у м. Ковелі.
Марія Оверківна згадувала, що отець Іван завжди ходив в українському одязі: вишитій сорочці, синіх шароварах, був підперезаний китайкою. Він чудово грав на бандурі та співав українських пісень. Дуже любив Україну, і ці почуття плекав у своїх вихованців, навчаючи їх народним пісням, колядкам.
Марія разом зі своїми однолітками співала в церковнім хорі.
Її навчання припинила війна. Нові "визволителі", які на початку наче б дозволяли і діяльність "Просвіти", і українську міську управу. А вже у 1942 році фашисти, стали масово вивозити молодь на роботи в Німеччину.
Марія, рятуючись від небезпеки, разом з дівчатами зі своєї вулиці опинилася в лісі під Облапами, де на той час навколо Ковеля діяли школи військової підготовки, медичні курси, створені УПА. Обов’язковими були уроки з релігії. Панував дух патріотизму і бажання воювати проти двох окупантів: німецьких і совітів.
Після закінчення курсів Марія повертається у Ковель. Але фронт наближається до міста. Марія разом з братом переходять лінію фронту, і після визволення Луцька, почувши, що тих, хто має середню освіту, запрошують на 8-місячні курси вчителів молодших класів, їде до Луцька. Склавши успішно екзамен, навчається на курсах.
Звістка про визволення Ковеля застає Марію в Луцьку. Вона відпрошується у директора курсів і на попутках добирається до міста, адже не бачила рідних з того часу, як перейшла фронт. Ковеля не впізнає: «суцільна руїна, тільки димоходи стирчать – ні дерев, ні будинків».
Через вісім місяців, у кінці серпня 1944 року, Марія завершує навчання і їде працювати в Ковельську середню школу № 1. Із задоволенням приступила до роботи.
Марія дуже любила дітей, тому працювала з великим задоволенням і натхненням. Саме у роботі з дітьми (третьокласниками ) вона відчула, що знайшла своє покликання.
Пам’ятає, як надійшла до школи посилка з художніми творами та підручниками. У Марії було велике бажання прочитати все та якнайшвидше донести прочитане, обмірковане до своїх учнів.
Бажання вчитися далі було дуже велике, тому вже восени Марія вступає на заочне відділення Володимир-Волинського педучилища.
Та одного разу до неї на урок зайшов директор школи з двома невідомими. Молодій вчительці подумалось, що прийшли перевіряючі. Після закінчення уроку директор повідомив: Марії назавтра необхідно їхати до Луцька на семінар.
Марія вдома сказала про це батькам. Мамине серце наче відчуло біду. Вона, проводжаючи доньку на навчання, плакала та побивалась, наче бачить доньку востаннє.
В поїзді Марія побачила тих двох незнайомців, яких директор приводив до неї на урок. Вони пішли за нею слідки, а біля прокуратури зупинили і наказали слідувати за ними.
Нічого не пояснивши, привели до НКВС та кинули у темний підвал. У цьому брудному підвалі її тримали дві доби, які здалися їй вічністю. Марія не могла збагнути: що сталося, за що її заарештували? Далі перевели до камери і почали викликати на допити. Майже щоночі (о 1-й, 2-й, 3-й годині) її допитували слідчі, ображали, били, відливали водою і знову допитували, чому зрадила Батьківщину?
Марія не могла збагнути, коли і де вона зрадила і яку Батьківщину?
– Говори, падло. Зараз ти все нам розкажеш!!!
– Я не падло, а людина, і тому не дозволю вам так зі мною розмовляти, – відповіла молода вчителька.
Після цього її били знову, приводили до тями і знову допитували.
Дівчина мужньо зносила знущання і тільки у Бога просила помочі. Господь давав сили терпіти страшні муки. Здавалося, катуванню не буде кінця...
Через місяць викликали на суд. Військовим трибуналом військ НКВС у Волинській області Марію Оверківну засудили на 10 років виправно-трудових таборів. Марія так і не зрозуміла, за що їй дали такий термін, за що піддавали тортурам, за що понівечили її молодість, змарнували її надії? Виходить, тільки за те, що була свідомою українкою, що любила свою землю, свою Україну понад усе.
Марія переживала за домівку, за рідних, адже вони, мабуть, і не здогадуються, яка тяжка доля випала їхній любій донечці. А поїзд все далі і далі віз Марію та сотні таких невинних бранок у жахливу невідомість...
Їхали уже довгих три місяці, а дорозі, здавалось, не буде кінця. Холод, голод, нестерпні умови в дирявому товарняку, грубість конвоїрів та жорстокість собак доводили полонянок до відчаю. Не одна душа українська не доїхала до зони. Марія витримала всі жахи цієї подорожі, але навіть не уявляла, яке пекло приготувала їм страшна репресивна сталінська система.
Спочатку був Абезь, де в жахливих умовах холоду нарощували залізничне полотно, яке незабаром поглинала трясовина, і починали робити все спочатку. Годували надзвичайно погано: глевкий хліб та баланда, а робота була надзвичайно важкою, норми ніхто не міг виконати.
Жили у землянках, де душу не можна було відігріти. У 1946 році перевели ще далі на Північ – у Кочмас, де умови перебування для політичних були ще жахливіші. Над українками знущались охоронці, а також злочинниці, які на робот
у не ходили, а їжу відбирали у політичних, особливо передачі чи посилки з дому. Саме тут, у ГУЛАЗі дізналася Марія про смерть рідної матері.
Виснажену тяжкою працею та вбиту горем хвору Марію переводять в лазарет, де її рятує від смерті лікар Устина Іванишина із Станіслава, з якою Марія Оверківна підтримуватиме дружні стосунки все життя.
Після смерті Сталіна у 1953 році дещо легшими стали умови життя політв’язнів. Але Марію знову переводять в Інту, де жінки працювали біля шахт. Саме тут Марія знайомиться зі своїм земляком Анатолієм Юзефовичем, який був засуджений до 25 років за активну участь в ОУН-УПА.
Зустріч з молодим хлопцем дуже схвилювала Марію, з’явилась надія на майбутнє, хоча Марія знала, що після закінчення терміну ще 5 років вона не зможе їхати на Україну. А вона снилась, марилась, кликала до себе – рідна земля, Україна.
Довго ще довелось працювати Марії на шахті № 9 «Капітальній», поки нарешті 21 вересня 1954 року прийшла довгоочікувана воля.
Радість, а куди іти – не знає... Анатолій жив на поселенні в бараці з хлопцями-політв’язнями.
Почали стягатися на сяку-таку хижку. Хатинку вивезли із зони шахти і поставили на горбочку. Так почалася нова вулиця.
Марія раділа своїй хатинці як дитина, адже вона нагадувала їй Україну. Незабаром ще одна несподіванка порадувала Марію: до неї приїхав батько, якому на той час було уже 75 років. Щастю Марії не було меж! У той час саме були білі ночі, то батько дуже тому тішився та приказував: «О, щоб сюди наш український люд – день і ніч працював би!».
У 1955 році в сім’ї Юзефовичів народився син Богдан. Радість, але зі смутком... Невже ніколи не буде змоги повернутися в Україну? І тільки у 1957 році нарешті отримали дозвіл відвідати рідну землю.
Якою довгожданою та теплою була зустріч з ріднею на вокзалі в Ковелі! Марія дала волю сльозам. Вони лились, не зупиняючись, адже її «семінар в Луцьку» тривав більше 10 років.
Питань у неї було багато, та нікому було відповідати, адже приїхали вони з далекої Півночі з тавром «вороги народу». Тому повернулись назад, у холодну непривітну Інту.
Через 10 років у вересні 1967 помирає чоловік Марії Оверківни. Перед тим привезли його за місяць до смерті важкохворого, аби віддати українській землі. Таким було його останнє бажання.
Марія Оверківна повернеться до Ковеля у 1982 році разом з дітьми. І тільки ще через довгих 9 років вона та її чоловік будуть реабілітовані... Це відбудеться у 1991 році, після проголошення Незалежності України.
За що ж зірвано і потоптано цвіт наш український? За що нищили і випікали залізом любов до неньки України? Чому у цій любові бачила загрозу для себе недолуга влада?
Не раз мучили Марію Оверківну подібні думки у безсонні ночі, коли хвороба не давала спокою. А болячок після ГУЛАГу було ой як багато. Та Марія не давала їм наступити на горло. Великий оптимізм, глибока віра у краще життя в рідній оновленій Україні, надія на Бога додавали їй сил. Вона молилась за своїх діточок – сина та доньку, за Україну і глибоко вірила: кращі часи не за горами. Але сидіти, склавши руки, не можна, адже ніхто не зробить наше життя кращим без нашої участі.
Тому навіть у свої поважні роки Марія Оверківна була активним членом Ковельської філії Союзу Українок. Її – енергійну, жваву, можна було зустріти всюди: і на народному віче, і біля Xреста пам’яті, і в Народному домі «Просвіта».
А ще вона дуже любила зустрічатися з дітьми, молоддю нашого міста, адже саме у них, молодих відчайдухів, вона вірила і несла їм святе слово правди про нашу непросту українську історію. Тому що була переконана: тільки правдива оцінка минулого та особиста зустріч із живими свідками тієї страшної доби дасть можливість молоді усвідомити свою роль у сьогоденні.
Вона була впевнена: заможну, духовно і матеріально багату процвітаючу державу можуть збудувати лише свідомі і палкі її патріоти, об’єднані національною ідеєю – ідеєю незалежності і державності.
Звертаючись до молоді, вона наголошувала: сьогодні ви – юність, а завтра – народ, творець своєї долі. Не допустіть, щоб вашу долю творили чужинці. Успішна розбудова Української держави залежить від кожного з нас. І залежить уже сьогодні.
Скромна, врівноважена, глибоко патріотична, вона не шукала собі слави за пройдений тернистий шлях. Все своє довге життя Марія Оверківна Юзефович прожила за правдою, за істиною і пішла в інші світи, залишивши добрий спомин у душах тих, хто її знав. Земля Вам пухом, дорога Маріє Оверківно!
Марія Гончар,
член Ковельської філії Союзу Українок.
НА ЗНІМКАХ: вчителька Марія ГОРБАЧ; Марія Оверківна (перша ліворуч) серед «союзянок».
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар