Вона була першоюОлександра (Леся) Бачинська (по чоловікові Підгірська) народилася 1894 року на Галичині (де саме і яку освіту отримала – відомостей не маємо). Родина Бачинських була багатою на визначних діячів. Один з них, Лев, готував Акт злуки Західно-української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.
Старша сестра Лесі Марія була заміжня за Дмитром Донцовим – ідеологом українського націоналізму. Брат Лесі Володимир був одружений з дочкою доктора Пирогова Оксаною (мали дітей Андрія і Юлю, виїхали в Австралію). Сестра Ксеня Бачинська допомагала Лесі в суспільно-громадській роботі в місті Ковелі.
23 січня 1928 року в Ковелі розпочинає роботу філія Союзу Українок. Її головою обирають Лесю Підгірську. Філія нараховувала 72 союзянки. Вони були дуже активні, організовували суспільне життя значної частини інтелігенції міста й округи.
Під час канікул союзянки утримували 50 діток, на повному утриманні філії був дитячий садочок при Благовіщенській церкві.
В 30-ті роки XX ст. українське жіноцтво Волині, організоване в Братстві Божої Матері Неустанної помочі в Ковелі при греко-католицькій Свято-Юріївській церкві (одинока українська релігійна організація), звернулося до Українського Жіночого конгресу з ідеєю з'єднання всього українського народу (20 підписів з Ковеля, 61 – з Луцька, а ще з Кременця, Костополя, інших повітів).
29 жовтня 1933 року з нагоди проголошення дня жалоби і протесту в Свято-Юріївській церкві Ковеля, після служби Божої відбулася урочиста панахида за душі померлих від голоду братів і сестер на Великій Україні. Відбулися сходини членів Братства Божої Матері Неустанної помочі, на яких був виголошений реферат про боротьбу з безбожництвом, після чого зібрання оголосило протест проти голодомору на Великій Україні. Одночасно послано східним братам 63 злотих допомоги.
Панахида відбулася і в Благовіщенській православній церкві. Зібралася також філія СУ, реферат про становище на Великій Україні виголосила голова філії пані Леся Підгірська. Було вирішено створити повітовий громадський Комітет порятунку голодуючих України. З ініціативи СУ панахиди відбулися в церквах Володимира та інших міст.
З культурно-освітніх установ наприкінці 1934 року в Ковелі залишилась тільки філія Союзу Українок. Вона мала багату бібліотеку, якою охоче користувалися союзянки. Своїми фондами, хоч незначними, вони допомагали убогим, організовували аматорські вистави.
Ось що запам'ятав про діяльність Союзу Українок в Ковелі нині покійний Василь Олексюк: "Союзянки збиралися в приміщенні навпроти Свято-Воскресенського собору. Після ліквідації поляками "Просвіти" були створені Союз Українок, товариство "Рідна хата".
На Різдво союзянки організовували ялинку для дітей і молоді, а 13 січня влаштовували Маланчин вечір в приміщенні теперішнього будинку "Просвіти". Ставили вистави "Ой, не ходи, Грицю...", "Чорноморці", "Про що тирса шелестіла". Український хор готував вечір до Шевченківських днів, на який з'їжджалося багато людей із сусідніх сіл.
При перших совєтах Леся Підгірська жила в Ковелі, працювала в комісії по ліквідації неписьменності. При німцях Леся стала головою Допомогового комітету, який надавав допомогу в звільненні полонених українців, а також працювала перекладачем в гебітскомісаріаті. Відновилася тоді діяльність Союзу Українок.
Пані Леся постійно тримала зв'язок із загонами УПА, надавала їм допомогу медикаментами, інформацією. Троє племінників Підгірських – Самійла і Лесі – були в УПА. Це – Микола, Михайло і Борис. Всі троє згодом загинули від рук НКВС. Влітку 1943 року Лесю видали.
Ось що розповіла сім'ї Слабушевських служниця Підгірських: "Вдень 3 липня 1943 року до їх дому під'їхала легкова машина. В хату зайшов німецький офіцер і звелів пані Лесі збиратись. Вона була дуже схвильована, одягла чорну сукню і пішла до машини, а на другий день довідались, що Лесю розстріляли. Це сталося 4 липня 1943 року. Яму викопали на краю польського цвинтаря по теперішній вулиці С. Бандери (де зараз міськгаз).
Очевидцем розстрілу став Іван Малиновський (його хата – поруч із цвинтарем). Стріляв сам гебітскомісар Каснер. Після першого пострілу Леся залишилась стояти і щось почала говорити Каснеру (що саме – не чув), тоді пролунав другий постріл, і Леся Підгірська впала...
Дочка Лесі Підгірської Нонна (Юляна) в 1942 році вийшла заміж за Гурія Вітрика, а в січні 1944 року вони йшли з чоловіком до тітки Наді, котра жила біля костелу (тепер там стадіон). На розі вулиць Міцкевича і Грушевського німці Гурія вбили, а Нонну арештували. Через кілька днів її вивели в одній білизні і розстріляли там же, де й матір.
Самійло Підгірський (чоловік Лесі, 1888 року народження, адвокат у Ковелі, в 1917 р. – член Центральної Ради, у 1923-1927 рр. – посол до польського сейму, в 1917 р. – редактор першої української газети на Волині "Громадянин") розстріляний більшовиками в Лук'янівській в'язниці в Києві у 1945 році".
Із слів сестри Самійла Підгірського пані Ганни Підгірської-Сидорської довідались, що Леся була середнього зросту, повненька, привітна в ставленні до людей (щебетуха). Її дуже поважав свекор Максим Підгірський. Коли він вітався, то завжди цілував невістці руку. Вона дуже любила працювати на землі. Коли приїжджала в садибу до Любитова, брала сапу і багато часу проводила на городі.
У Великодні свята на привітання "Христос Воскрес" відповідала: "Воскресне Україна". Пані Ганна Сидорська була вихованкою Лесі і Самійла, бо мати її (друга дружина Максима) померла молодою і похована в с. Волошках, а мати і батько Самійла Підгірського – в Любитові.
Пані Ганна подарувала нашій філії СУ роботу свого сина (на превеликий жаль, вже покійного ) – портрет Тараса Шевченка, а також книги із своєї бібліотеки, в переважній більшості – на історичну тематику, ксерокопію матеріалу із енциклопедії, виданої в Канаді, про Олександру і Самійла Підгірських, фотографію Нонни і батька свого Максима Підгірського. Пані Ганна в свої 90 років є почесною союзянкою нашої філії.
В Ковелі мешкають внучки сестри Самійла і Ганни – Олени – Юлія Цешинська (лікар), Людмила Сливка-Іванко, Раїса Сливка-Кондратович, Лідія Сливка, внук Мирослав Криницький. Дочка сестри Олени Мирослава і її син Анатолій живуть у Сімферополі.
Ганна ГНАТЮК.
Залишити коментар