Тих днів не змовкне славаВійна... Яким пекучим болем відгукується в серцях людей старшого покоління це слово! У ньому – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. І хоча з часу, коли відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної, минуло 68 років, та спомини про ті страшні дні опалюють душі людей і нині.
Наш земляк Олег Павлович Ніконов – один із тих, хто не зі слів знає про цю страхітливу сторінку в історії людства, бо він — солдат Великої Вітчизняної війни.
Народився Олег Павлович 1924 року в Ленінградській області. Згодом батька, котрий працював на заготівлі лісу, переводять у Новосибірськ начальником лісоперевалювальної бази, куди він перевозить і усю сім‘ю. Тут, у Новосибірську, пройшли дитинство та юність нашого героя, тут закінчив семирічку, потім вступив до місцевого авіаційного технікуму. Та закінчити його так і не судилось: почалася війна, яка перекреслила усі мрії та сподівання.
Тоді юнакові було лише 17, в армію ще не брали, то ж він влаштовується працювати на комбінат військової промисловості у передмісті Новосибірська, де виготовляли авіаційні снаряди. Робота була досить шкідливою, працювати доводилося позмінно дванадцять годин на добу. То ж, відпрацювавши рік й досягнувши призовного віку, юнак, не вагаючись, іде до військкомату, звідки був направлений у Томське артилерійське училище. А вже у березні 1943 року 18-річним юнаком Олег Ніконов потрапляє на фронт під Ростов-на-Дону, де отримує перше хрещення боєм.
В Ростовській області, як пригадує ветеран, бої йшли жорстокі. Німець закріпився дуже міцно. Фронт розтягнувся на шість кілометрів. Лише з третього разу із значними людськими втратами вдалося прорвати німецьку оборону.
А далі — Крим, Вінниця, Полтава, Київ... Війська впевнено просувалися на Захід, визволяючи все нові й нові населені пункти, крок за кроком наближаючи жадану перемогу.
Назавжди запам’яталася Олегу Павловичу переправа через Дніпро. Везли потягом через височенний міст, який так скрипів і хитався, що, здавалося, от-от завалиться. Та про смерть солдати і не думали, було лише одне бажання — знищити ворога, перемогти.
Бойовий шлях О. П. Ніконова був нелегкий і довгий. Брав він участь і у визволенні Немирова та Жмеринки. Поблизу станції Долина солдат отримав поранення, тож на деякий час вибув зі строю.
По завершенню лікування в армійському госпіталі наш герой волею долі потрапляє в гарматно-артилерійську бригаду резерву Головного командування завданням якого була боротьба з артилерією противника. Продовжуючи свій бойовий шлях у складі уже цієї бригади, Олег Павлович пройшов з боями Карпати (де вдруге був поранений), міста Польщі, Чехії та Словаччини, за що після війни нагороджений медаллю як учасник визвольнення Братислави.
З перших і до останніх днів ворожої навали Олег Ніконов боронив рідну землю від фашизму, гордо ніс визвольну місію. Він свято шанував солдатську взаємовиручку, дружбу, відвагу, ніколи не ховався за спинами однополчан. Про героїзм і мужність колишнього воїна свідчить той факт, що у 18-річному віці йому довірили бути командиром взводного управління батареї.
Радісна звістка про Перемогу застала Олега Павловича на околицях Праги. Весняний день 9 травня 1945 року йому, як і мільйонам інших людей, запам’ятався назавжди, бо це був найпрекрасніший, найщасливіший день у житті.
«Ми зупинилися на ночівлю, — пригадує Олег Павлович. – Поруч розгорнувся реактивний полк з «катюшами». З самісінького ранку, ще темно надворі було, чуємо стрільба сильна піднялася. Ну, думаємо, напевно німець наступає. Вискакуємо на двір, а це, виявляється, реактивники раніше довідалися про закінчення війни. То ж ми й собі давай стріляти на радощах».
Це була довгоочікувана Перемога, здобута кров’ю та відвагою народу, яка назавжди золотими літерами закарбована в історії нашої Вітчизни. За свої подвиги О. П. Ніконов отримав заслужені нагороди. Це — ордени Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, «За мужність» та чимало ювілейних медалей.
Після закінчення війни бригаду, в якій служив Олег Ніконов, перевели у Глинянський район Львівської області. Одного разу молодого військового разом із групою солдат відправили на Житомирщину на заготівлю картоплі. Ця поїздка для Олега Павловича стала доленосною, адже саме тут він зустрів жінку, яка згодом стала його вірною супутницею на усе життя. Надія Григорівна, до речі, також учасник Великої Вітчизняної війни, вона — зенітниця, яка дійшла з боями аж до Берліна.
Тривалий час молоде подружжя у зв’язку з військовою службою Олега Павловича змушене було переїжджати з місця на місце, мешкати в умовах, далеких від ідеальних. Та Надія Григорівна ніколи не нарікала на долю, не скаржилася, завжди у всьому підтримувала чоловіка, допомагала…
У 1959 році після закінчення чотиримісячних курсів ракетників у Ленінграді Олега Ніконова переводять на постійне місце служби в Ковель, куди він перевозить і свою сім’ю. На цей час подружжя уже мало двох малолітніх синів — Ігоря та Олега. Тут родині виділили власне житло. І полилося подружнє життя спокійною тихоплинною рікою.
У Ковельській артилерійській бригаді Олег Павлович прослужив 14 років, з них 13 — командиром дивізіону. У 1973 році як інвалід ІІ групи Великої Вітчизняної війни пішов на заслужений відпочинок.
З вірною подругою життя, Надією Григорівною прожили разом у мирі і злагоді майже шістдесят років, виростили і благословили у самостійне життя синів, дочекалися онуків та правнуків. На жаль, ось уже сім років, як невблаганна смерть розлучила нашого героя із дружиною, кохання до якої жевріє у серці і нині й, зігріваючи своїм теплом, допомагає жити далі.
Посивілий Олег Павлович – молодий і сильний духом, зберігає у своєму серці дивовижну енергію життя. Незважаючи на свій статечний вік, в усьому дає лад. В його оселі завжди чисто, на подвір’ї цвітуть власноруч вирощені квіти. Полюбляє чоловік займатися і городництвом, особливо вирощувати помідори, для чого сам майструє теплиці.
Тож, нехай ще довго живеться і здоровиться Вам, шановний Олеже Павловичу! Низький уклін за Ваш ратний подвиг, за відвойоване мирне сьогодення!
Галина ЦЮРА.
НА ЗНІМКУ: Олег Ніконов.
Фото з сімейного архіву.
Залишити коментар