Майдан: біль і надіяМайдан чекає на свого літописця. Пройде час, і такий літопис буде створений: історично виважений і об'єктивно проаналізований. Нариси Анатолія Семенюка, які пропонуємо читачу, – це перша ластівка, яка сповіщає про біль і переживання матері, патріотизм Володі Мовчана, мотивацію дій на Майдані керівника волинських протестувальників Михайла Гетьмана, християнську оцінку подій, які відбувалися, ієромонахом Леонідом Григоренком.
Не маємо права на плач і розпач. Не маємо права на слабодухість і розгубленість. Бог нам дає шанс і вказує шлях. Ми мусимо скористатися цим, і через терни йти до своєї перемоги.
Запам'ятався повчальний сюжет із фільму. В безмежному океані на великому човні після кораблекатастрофи залишаються тигр і юнак. Іде боротьба не на життя, а на смерть. Обоє виживають. Юнак промовляє: "Якби не хижий звір поруч, я б не вижив". Постійна небезпека на грані життя і смерті мобілізувала всі внутрішні резерви хлопця.
Чи не схожу ситуацію ми переживаємо тепер? Злий, хижий звір готовий зжерти Україну. Завдяки цій небезпеці ми прозріваємо, мобілізуємося і самозахищаємося. Впевнений, що через деякий час скажемо: "Ми перемогли і стали сильнішими завдяки Майдану".
Майдан…
Навколо цієї політичної і трагічної вісі обертається політика цілого світу.
Майдан не тільки оголив виразки і рани нашого суспільства та влади, але й показав якоюсь мірою байдужість світової спільноти до чужої і своєї біди, неефективність дій організацій, які мають гарантувати мир на Землі і не допустити Третьої світової війни.
Майдан нагадав, що Незалежність не пройшла поза нашим серцем, а народила патріотизм і любов до України в молодшого покоління, змінила свідомість тих, хто вихований посткомуністичною системою.
Шановний читачу! Ці нариси – це відкриті душі тих, хто пережив пекло і ейфорію Майдану.
Розповідає Людмила Строкова
Була мрія. Завтра диво станеться: заживемо краще, правда запанує, і корупції не буде.
Приїхали з добрими намірами. Колоною, із синьо-жовтими стрічками пішли до Верховної Ради. Погода сонячна і небо мирне. Ніщо не віщувало біди.
Напередодні Яценюк гасла оптимістичні виголошував зі сцени. А "Беркут", мов хмара чорна, підтягувався з усіх боків. Я казала: "Нас поб'ють". Мене заспокоювали: "Все буде добре".
Коли проходили повз "беркутівців", то просили: "Хлопці, не воюйте з народом. Ви захищаєте бандитів, а присягу на вірність народу давали".
Все йшло, як завжди. На автівці депутати Ляшко і Фаріон перед людьми виступали. Інші читали вірші, пісні співали, баяніст вигравав бадьорі мелодії.
А неподалік, за стіною "Беркута", "тітушки" стояли. Через півгодини в людей полетіли гранати. На моїх очах, зовсім поруч, розірвалася одна з них, і хлопцеві відірвало руку. Жах! Перелякалася.
Ляшко вигукував: "Зупиніться! У кого ви стріляєте? Це ж мирні люди!".
У відповідь знову полетіли шумові гранати.
А в мене серце розривалося. Де мій син Ярик? 19 лютого він був легко поранений.
Під деревами – багато покалічених. Були і вбиті. Лунали людські крики.
Хтось вигукнув, що "беркутівці" прорвали оборону і на нас наступають.
З'явилася якась киянка, інтелігентна пані і теж казала, що нас оточують.
Відчувала в душі велику злість. Карателі чорною хмарою наступали на нас. Дякувати Богу, якимось чином звільнилася дорога, і ми відбігли на безпечне місце.
Я кричала: "Люди, втікайте! Нас обходять "Беркут" і "тітушки"! Вони стріляють!". В цю мить звідкілясь з'явилася автівка, помчала на оту страшну стіну. Водій вискочив з кабіни, а вантажівка полетіла на "Беркут". Ті зупинилися, порозбігалися і розгубилися.
Цього було досить, щоб зупинити атаку. Словом, герой! А душа в полоні тривоги. На думці одне: "Чи живий син?". І ми з подругою Ларисою пішли шукати Ярика. Зустріли знайомих. Там був Ігор, син Ігоря Верчука, Женя з Каменя-Каширського, командир 8-ї сотні Ярослав Кравчук з Володимира-Волинського. Багато було наших волинян. Але ніхто сина не бачив.
А мій Ярик, мила дитина, потрапив у руки бандитів-"тітушок". Ті його били, знущалися над ним. Дякувати Богу, кияни нахопилися і врятували. Побитого і скаліченого відвели в Український дім. Там йому уколів нашпигали.
А він, ледве на ногах стоячи, знову рвався в бій:
– Я йду, мамо. Там мої друзі!
Як спиниш? Він – син, але й ті хлопці мені – як рідні діти. Я дивувалася, де у них, таких мирних і буденних, стільки патріотизму взялося?
Незалежність марно не пройшла. Вони – діти нової країни. Переживала. Серце ледве не ставало. Водночас гордилася дітьми.
А та чорна орда знову на нас посунула. Стріляла, ранила і вбивала.
Почали стріляти звідкілясь згори снайпери. Чути було, як зі сцени закликав до боротьби Юрій Луценко. Женя Нищук направляв, попереджав хаотичний рух натовпу. З'явилися лікарі, які забирали поранених.
А битва не стихала. Треба було бачити, як молоді киянки в чобітках, з манікюром на нігтях, рвали бруківку і подавали хлопцям.
Запалав Будинок профспілок. Настав час палити шини і все, що було під руками, аби захиститись і не допустити ворога на Майдан. Дим і вогонь – то були наші охорона, захист і спасіння.
Ми всі були задимлені, зранені і втомлені. "Господи! Якщо ти є, зупини цю бойню!", – молилася в думці я.
Полегшувала мій тривожний стан душі присутність моєї вірної подруги Лариси Цепук.
Порадилися і твердо вирішили, попри все, відправити мого сина додому.
А він нам відповів:
– Мамо, ти їдь сама, а я маю бути тут, з друзями.
Тоді Лариса каже:
– Або я помру, або ми переможемо. Наші діти на передовій. Як вони будуть тут без материнської підтримки?
А на хлопцях живого місця немає: синці, сажа, рани.
Сирена "швидкої", як вирок, відгукувалася в серці, яке пекельно боліло. Знову і знову з-під куль виносили поранених.
Передовий загін "майданівців" пішов в атаку. "Беркутівці" відступили. А з даху готелю стріляв, обираючи жертви, снайпер. Страшно? Так! Але відчаю не було. Людей об'єднала спільна мета – вистояти!
Від бруківки боліли руки. Ми на смітниках збирали пляшки для "коктейлів Молотова". Ішли під обстріл. Дивно, але факт: кожен думав не про себе, а про іншого – того, хто був поруч.
– Пані, ховайтеся! Тут стріляють. Ми їх самі переможемо, – кричав нам якийсь юнак.
Знаєте, під кулі не було страшно йти. Страшно було, коли хоронили друзів, дітей і батьків.
А ще диво: Київ весь був з нами. Несли їжу, одяг, дрова. Були на передовій.
Казали нам "спасибі". Як хоронили, від киян були гори квітів. Живих квітів біля мертвих тіл! Кияни – це особлива, героїчна нація України.
Цікавий епізод, коли Толіка з Ратного "тітушки" і "беркутівці" загнали в глухий провулок. Той з хлопцями вибили вікно і заховалися в квартирі. Яке диво – в тій квартирі мешкав поважний генерал, який захистив хлопців, обігрів та ще й нагодував.
Страшно чути від очевидців, як в мішках обезголовлені трупи бандити кидали в Дніпро. По місту теж лежало багато трупів, і ходити було небезпечно.
"Східняки", які були з нами, обурювалися:
– Смотри, суки, детей убивают.
Снайпера зняли (і не одного) й відвели, куди слід. Чому тепер кажуть, що не знають, хто стріляв? Незрозуміло.
Політиків Майдан не поважав. Засвистували та кричали їм образливі слова. Один Віталій Кличко, як герой, став на коліна і розмовляв з Майданом.
Вітали Яроша і вигукували: "Ярош! Ярош!".
Взагалі, опозиція була пасивною. Мало що робила для спасіння людей.
Були на Майдані різні люди. Окремі відсиджувалися в готелі, а сьогодні виставляють себе героями Майдану. Серед них були ковельчани. Прикро за таких лицемірів.
Я не думала, що вистою. Вперто перемогла себе і свій страх. Тривога за життя сина пекучим вогнем палила душу і серце.
Майдан відірвав шматочок серця. Я тим живу і сьогодні. Плачу.
Сльози… Сльози… Сльози… Вони падають на землю, на наш прапор. А хлопці Небесної Сотні, немов повалені дуби, лежать… Вони ж не за партії ішли, а за наше майбутнє.
Неспокій залишається. Бо політики знову ділять посади. Поїхали до області, а там кажуть: "Не можемо нічого зробити. У нас квоти". Прикро.
Прийшли на ковельський Майдан у 40-й день вшанування пам'яті Небесної Сотні, а там про інше говорять. Гірко. На Сході України в боях знову вмирають хлопці. Боляче!
Але надія на зміни є. Майдан не минув даремно. Він нас змінив докорінно.
Зрештою, Майдан заклав європейську основу не для нас, – для дітей наших, мого Ярика, Толіка, Володі і Петра…
Хай же святиться Небесна Сотня і благодать Божа огорне живих!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар