“Діти війни”Зараз, хто з ким би не зустрівся, розмову повертає на найболючіше для українців – війну на Сході країни. Де, хто, коли міг подумати, що у нас знову будуть "діти війни"?..
Переді мною – згорьована, виснажена життєвими негараздами, жінка. В минулому – красива, ставна, авторитетна вчителька фізики і математики в Голобах Валентина Петрівна Коренга (Рябко). При розмові зітхає, витирає непрохану сльозу, поглядаючи на портрети двох синів-красенів, обрамлені чорними стрічками. Все, що в неї залишилося, – це спогади…
Весна 1943 року. Село Дубове, у якому господарюють фашисти. Вони вивозять населення до Німеччини. Дозволяли брати на підводу сім'ю і дещо з пожитків. Почався обстріл. Більша частина обозу встигла заїхати в Ковель, а решта людей порозбігалася по хатах.
В один двір потрапило дві сім'ї. Одна з них – Валентини Петрівни: мати, вона, два брати і дідусь з бабусею. Щоб не забрали меншого брата, йому одягли спідницю і пов'язали хустину.
Спалахнули рідні оселі. Село вигоріло дотла. А вони – під обстрілом у чужій хаті. Полетіли кулі й сюди, тож поховалися у льох. Без їжі і води сиділи чотири доби. Дорослі терпіли, а діти плакали, просили пити і їсти.
Біля льоху був колодязь із "журавлем", і жінка з іншої сім'ї ризикнула піти по воду. Та по ній вистрелив снайпер і відбив обидві руки разом з відрами…
А спрага була нестерпна, тож всі по ковточку напилися з діжок, у яких була зелена застояна вода із прачиками. Не встигли зайти знов у льох, як від вибуху снаряда загорілися двері. Душилися в диму, кричали, плакали. Це почули солдати і випустили людей.
Поверталися в Дубове довго, бо ледве переставляли ноги. Коні згоріли, всі продукти й одяг – теж. Рідне обійстя було зруйноване, скрізь лежали вбиті солдати. Жити – ніде, і їх почали відправляти в інші села.
Спочатку жили в Облапах у бункері, де замість постелі було соснове гілля. Їжу, щоб не вмерти з голоду, просили у ближніх хатах, і дуже дошкуляв холод. У Валі почала боліти права нога, яка дуже опухла та посиніла.
Мати понесла доньку в санчастину. Медики оглянули і сказали, що слід ампутувати. Тоді мати впала перед ними на коліна і почала благати вберегти ногу.
Послухали лікарі, рану розчистили. Правда, на перев'язку дівчина ходила щодень, але ногу врятували.
ххх
Потім знову у товарних вагонах повезли їх у Маневичі. По дорозі у лісі блукало багато корів, і якийсь співчутливий офіцер дав матері одну, то вона вела її з братом на мотузці до Маневич. А звідти їх повезли у село Сов'ятин. Поселили три сім'ї у клуні на соломі. Рятував від голоду брат: тому корову попасе, тому – листа з фронту прочитає чи відпише, а то щось із солдатської кухні принесе. Мати вміла шити, тож вручну обшивала людей, які платили харчами.
Коли був-таки звільнений Ковель, їм дозволили повертатися додому. Хата, збудована за два роки до війни, була майже розібрана – краще дерево взяли на бліндажі. Солдати трохи допомогли відновити хатину, яка вийшла така мізерна, що у ній вміщалися всього лише металеве ліжко, столик і плита. Дідусь з бабусею спали на ліжку, а решта – на сплетених із соломи матах, ними й накривалися.
Тоді до свого села Бахова пішла у розвідку мамина сестра. Хати не було, лише стояв бункер. Як виходила з нього – підірвалася на міні, залишивши сиротами троє діток. Вони деякий час жили у бункері, а коли настала зима і засипало снігом, мати Валентини Петрівни забрала сиріток до себе. І стало їх дев'ятеро.
Лягали спати на підлозі ногами під ліжко – ніде було й ступити. Стіни обмерзали інеєм, і по них діти писали. Їжі не було. По картоплю їздили у Володимир-Волинський, де люди співчували і давали, що могли, ще й годували. З важкими лантухами картоплі пішки добиралися додому. І коли на свято наварили бульби, діти казали: "Мамо, яка ж смачна вечеря! От якби завжди так було!". Мати заплакала: "Не дай, Боже, щоб така “святкова” вечеря була завжди…".
Повернувся з фронту батько сестриних дітей. Його не впізнали: скелет, а не людина. Як почав скидати одяг, всі жахнулися: воші аж кишіли. Одяг прожарили, а перевдягнути чоловіка – ні в що, то запхали так на піч, бо, бідний, не мав сили і хитався без вітру. Довго відходжували його…
Хоч минуло багато років, але ніщо не забувається Валентині Петрівні – "дитині війни"…
ххх
І ось – нова тривога: через війну на Сході України вже у наші дні з'явилися "діти війни". Душа болить, коли дивишся, як під час обстрілів люди рятуються у підвалах, як дорослими очима молять діти про допомогу, як стають сиротами…
А інші наші діти-бійці ідуть на захист своєї Вітчизни і кладуть за неї голови. І не знати, скільки ще протягнеться ця братовбивча війна.
До нинішнього покоління "дітей війни" належить і молода медична сестричка з Голобської лікарні Антоніна Крочук. Болем і тривогою за долю Батьківщини сповнені її душа і свідомість. Хто й не має синів, все одно до сліз хвилює їх поезія Антоніни (вона супроводжувала домовину з тілом загиблого 19-річного голобчанина Станіслава Максимчука, вбитого російськими катами). Вона, зокрема, пише:
Як тяжко матір бачити сумну,
Яка дитину віддала в солдати!..
Хіба пробачить Бог вам тяжкий гріх,
Що вирвали у матері дитину?
Як заспокоїти тепер батьків,
Яким лиш розпач й біль дістались?!..
І, як завжди у тяжку хвилину, вона звертається до Всевишнього:
О, Боже, відведи від нас біду!
Збережи нам Батьківщину.
Хай діти наші більше вже не гинуть!
Оплакує земля своїх синів, які не вертаються живими. Але нехай почує Україну цілий світ:
Ніхто не роз'єднає України!
Ніколи наш прадавній славний рід
Ні перед ким не стане на коліна, –
запевняє авторка. І ми віримо в це і цим живемо, лише хай укріпляється наш дух!
Декого хвилює, що не буде гарячої води у квартирах, газу подаватимуть менше, світла. Це ще не так страшно. Ми, старші "діти війни", пережили лихоліття, випробування долі і навчилися по-справжньому любити свою багатостраждальну Україну, жити її болями, поділяти її труднощі. Сподіваємося, що все лихе піде у небуття, а пам'ять про історію нашого народу і його жертви залишиться нетлінною.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
Залишити коментар