Біль від втрат і віра в перемогу(Продовження. Поч. у номері від 3 березня ц. р.).
Ми стояли один навпроти одного, хоч були без зброї (лише деякі сотні майданівські – з дерев'яними щитами та дехто у касках). Згодом почали в'язати синьо-жовті банти на щити "беркутівцям". Деякі з них спокійно реагували на усе, а деякі смикали щити так, що вони аж прогиналися під нашими руками, бо ми за них таки міцно вчепилися. Ці наші дії знімало телебачення. Мене кореспондент запитав, для чого я це роблю, адже "беркутівцям" це байдуже. Я відповіла, що в'яжу навпроти його серця символіку України, яка не дозволить підняти руку на нас і піти проти свого народу.
В цей час по цьому живому коридору йшли ті ж самі жінки з хрестом та іконами і кропили свяченою водою "беркутівців", стараючись відтіснити нас і бажаючи їм перемоги над нами. Позаду шеренги військових стояли великі брезентові палатки. Поміж ними бродили "тітушки" (мабуть, послідовники Януковича), бо по їх обличчях було видно, що це – справжні рецидивісти та бандити.
Чоловіки залишилися на барикадах, які зробили із лавок, що стояли по алеях парку, а я з Олею Вороновою пішли по парку. Коли наблизились до Дніпра, то побачили, що за будиночком стоять "беркутівці" в кількості більше 200 чоловік, а попереду – офіцери.
Посеред парку розірвалася граната, яка нас дуже оглушила, а Олі осколок ударив по руці. На щастя, на ній був товстий полушубок, завдяки чому залишився лише синець. Потім пішов газ, ми присіли за фонтаном і він нас не зачепив. То тут, то там вибухали гранати, але наші ще стояли. Правда, у відповідь кидали бруківку, яку видовбували тут же на місці.
Я хвилювалася за свого Сергія, сина Ярослава, Сашу з Сімферополя, який приїхав 12 лютого і проживав разом з нами, Толю з Велимчого (Ратнівський район), які стояли разом на барикаді, тому ми пішли до них. Мій Сергій зрозумів, що назріває небезпека та порадив спускатися кручею до Дніпра і добиратися до арки "Дружба народів", а там уже поруч – Європейська площа.
ххх
В цей час на Грушевського запалали шини і почулися гучні вибухи. Ми рушили до Дніпра, але тут побачили, що "беркутівці", які були за будинками, зриваються з місця і біжать брати в облогу весь парк.
Протистояти озброєній силі не було можливості. Всі "майданівці" кинулися з парку до станції метро "Арсенальна", почалася страшна тиснява. Щастя, що я була на тротуарі, тому якось вдалося вирватися з натовпу і втиснутися у пройом дверей, де вже було троє людей. Коли людський потік змістився, я побачила, що за нами слідом суне хмара газу, яка накриває усіх. Люди падають, повзуть та рачкують, задихаються, кашляють. Я ж кинулася поміж будинки та потягнула за собою ще якусь жінку, хоч вона і відбивалася. Потім говорили, що багато людей попалили собі дихальні шляхи.
В цей же час ті, хто стояв на барикадах, кинулися до будинків, один з яких побудований для нинішніх народних депутатів, дуже гарний, із дзеркальними вікнами, а в іншому проживає стара компартійна номенклатура. Всі потрапили в пастку. Попід депутатським будинком є в'їзд на "міст щастя" – це тунель, в кінці якого – важкі металеві ворота до самого верху і закриті на важкий замок.
Багато "майданівців" потрапили туди і їх потім видала компартійна номенклатура. Дехто попав у двір номенклатурного будинку, де під двометровою металевою загорожею стояв контейнер для сміття. На щастя, біля нього була сперта шиферина. От саме сюди потрапили мої хлопці – син та чоловік. Хоч Сергій і отримав удари по ногах, по плечах, від чого була пошкоджена ключиця та по голові, що аж вгнулася каска, все ж вони подолали паркан, за яким – дуже круте урвище, в яке вони летіли сторчма. Потім була якась триповерхова цегляна будка, з якої довелося стрибати, потім знову – цегляна загорожа, яку людям вдалося розбити і прорватися на площу до метро "Арсенальна".
Коли ми через декілька днів пішли дивитися на ту "дорогу життя", як її охрестили, то вахтери, що знаходились у той день на чергуванні, впізнали Сергія і розказали, що чоловіка, який біг за ними слідом, забили на смерть кийками біля їхньої будки. Один не зміг подолати огорожі і заховався у сміттєвий контейнер, але його знайшли там і забили. Ті жіночки розповіли такі жахливі подробиці, що волосся вставало дибки лише від розповіді, а це було на їхніх очах.
Анатолій із Велимча і ще з десяток хлопців з ним пробували проникнути в підвал номенклатурного будинку, але не змогли відкрити решітку. Тоді вони полізли у вікно квартири на першому поверсі, де проживає дуже інтелігентна сім'я. Дружина – викладач інституту, а чоловік полковник у відставці. Вони й прихистили людей: напоїли чаєм, а пізно ввечері господар вивіз їх на Майдан на своїй машині. До речі, 8 березня Толя з моїм Сергієм із квітами й тортом ходили їм дякувати.
Лідія КОЗУЛЯ,
учасниця Київського Майдану в 2013-2014 р.р., депутат районної ради.
(Далі буде.).
Залишити коментар