Пам’ять / Спомин про матір

Спомин про матір

Знову рідна незабутня хата,

На ослоні квіти доцвітають.

Все здається: ось увійде мати

І мене, як завше, привітає.

"Як там діти, чи усі здорові?

Ти гостинців не забудь

малому…"

І горять поліна ясенові

У затишку маминого дому.

А тепер… Півонія квітує,

Ну кого б її ще вчарувати?

Сам горіх той яблуню цілує 

Листям відмолоджено лапатим.

Належу до покоління дітей війни, що звідало і гіркі переживання, і біль утрат, і маленькі радощі, тривоги, сподівання.

Проживали ми тоді на невеликому хуторі Невраж у Рожищенському районі, що звідусіль був оточений  пастовнями та дрібними перелісками. Тут, вочевидь, селилися селяни після так званої столипінської реформи. Земельні наділи у них, як правило, не перевищували кількох десятин землі. Були, щоправда, і заможніші поселенці.

У 1939 році сюди, як і на всі західноукраїнські землі, прийшла Червона Армія. До нашої родини у нових властей з'явилися певні підозри. Річ у тім, що мій дід по батькові мав кількох синів і заради них прикупив трохи землі. Щоправда, на ній господарювали самі, без чиєїсь найманої праці. Хіба що влітку разом із сусідами залучали когось на випасання худоби. Спочатку рідню обклали непомірними податками. А які були наміри надалі, — невідомо, бо незабаром розпочалась війна.

Якихось кривавих сутичок поблизу хутора не пам'ятаю. Хоча сюди інколи за поживою навідувались німецькі окупанти, забирали в людей всіляку живність. Згодом приходили і партизани. Один з них навіть приглянувся до персня на материній руці і забрав його собі. Між іншим, по війні мати впізнала цього чоловіка в особі одного з колгоспних керівників…

У воєнні роки життя було тривожним. Інколи здалеку чулась глуха стрілянина, горіли сусідні села. Такої важкої пори мати нашвидкоруч збиралась і на руках відносила мене до своїх батьків, що мешкали неподалік хутора.

По війні були хутірська початкова школа, згодом місцева сільська семирічка. Тим часом із хутірських окраїн людей поступово відселяли до нашого села. Але коли довелося вступити до середньої школи в Доросинях (на той час однієї з небагатьох у районі), то за наполяганням матері проживали на своєму хуторі аж до того, як одержав атестат зрілості.

Три роки, за винятком літніх місяців, ходив сюди щодня по п'ять з гаком кілометрів пішки в одну сторону. Було, звісно, нелегко добиратися до школи крізь чагарники по маловідомих стежках, особливо пізньої осені та взимку. Адже навчалися ми у другу зміну, уроки закінчувались десь о восьмій годині вечора. Але щоразу зігрівала думка, що на тебе нетерпляче чекають.

Ще здалеку помічав, як  незгасно світиться маленьке віконце в рідному обійсті. То мати запалювала гасову лампу і ставила її так, аби світло пробивалося крізь нічну мряку і туман. 

Той далекий материнський вогник ще й досі мерехтить перед моїми очима і не дає забути ласкавої пам'яті дорогої серцю людини. Він ніби засліплює всі пережиті незручності і тяготи пам'ятних шкільних буднів. Такий вогник будить і зігріває душу не одного синівського покоління.

Я також вдячний батькам, найперше матері, що ту віддалену сільську школу закінчив не абияк, а з відмінними оцінками, і один із свого класу навіть був відзначений золотою медаллю.

Матінка була звичайною сільською жінкою. З молодого віку і до схилу літ незмінно  поралась по господарству, в поті чола трудилась на землі, давала раду рідним, близьким, своїй сім'ї. Все в натрудженому житті сприймала спокійно. Не пам'ятаю, аби коли-небудь зопалу лаялась чи когось ображала.

Якось  до нашої хутірської оселі завітав кульгавий сільський голова. Він виліз на покрівлю старої хати і почав скидати на землю  солом'яні снопки. Мовляв, скоріше переселяйтесь у село.

Мати споглядала на це із посміхом. І навіть підтримала дерев'яну драбину, аби той непроханий чоловік скоріше забирався геть…

Ніколи не забуду свого батьківського порога, звідки ми виростали, набиралися тями-розуму, йшли в самостійне життя.

Господи, благослови ту стару хутірську домівку, дай вічний спокій тим, хто в ній проживав, зігріваючи своїм добром і душевною теплотою усіх своїх співмешканців!

За вікном вмирає небо синє,

Хтось несміло стукає у двері.

Може, знов вернулась господиня

Синові зготовити вечерю?

Скаже тихо: "Все пройшло

щасливо…"

І жалю відлине жовте листя.

Я чекаю, що звершиться диво

Вперше і востаннє в цім обійсті.

Меркне одсвіт з хатньої божниці,

Пересохлим ще пахніє рястом.

До одвірка б отчої світлиці

Перевеслом райдуги припасти…

                   Ігор ПАВЛЮК.

м. Ковель.