Пам’ять / Життя, присвячене добру

Життя, присвячене добру

Сумує дуб, сумує ясен,

Палає свічка, мерехтить,

А на портреті — образ ясний,

У чорній стрічці… Так болить…

Боже наш милий, спаси і помилуй!..

Відкрий тайну: чому передчасно Ти забираєш на Небеса найдобріших, наймудріших, найталановитіших? Вони так потрібні нам на цій багатостраждальній українській землі.

Мовчать небеса…

Ще вчора ми спілкувалися, бачили лагідну усмішку, відчували дружню підтримку 

Петра Петровича СМАЛЯ.

І ось — як грім у зимовий різдвяний ранок прилетіла звістка: нашого дорогого Петра Петровича немає. Хвиля суму і великих сердечних переживань заполонила наші душі.

Мов із туману сірого буття, виринають спогади. Він любив ліс, природу, свій колектив, найбільше — сім'ю і родину. У нього було багато друзів. Та похитнулося здоров'я…

Кажуть, що надірвав свої життєдайні та духовні сили, коли боровся за збереження статусу рідного колективу та успішного господарства під значущою назвою "Тур".

Справді: всілякі реформи та реорганізації не завжди ідуть на користь людям.

Петро Петрович як успішний господар,  як відповідальний керівник і, зрештою, як істинний патріот своєї країни, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, відстоював свою позицію не заради особистих інтересів, а в ім'я колективу і всієї Ковельщини.

Він був переможцем у цій боротьбі, тому що на його боці — правда.

Петро Смаль був напрочуд доброю людиною. Всім, чим міг, — ділився з ближніми, допомагав матеріально і морально. До того ж, був щирим другом газети "Вісті Ковельщини", і теж щороку старався допомогти в передплаті ветеранам війни і праці, "дітям війни", малозабезпеченим громадянам.

Для нього важливим було людське спілкування — в цьому вбачав сенс буття на цій землі. Це відчували колеги, друзі, рідні, які горнулися до нього.

...Кигиче  сумну пісню чайка над озером Сомин. В зажурі шумить довколишній ліс. Але не чує цієї мелодії природи Петро Петрович Смаль. Він залишився тільки у наших спогадах. Справжній господар лісу любив історію, поезію і був високоморальною й духовною людиною, вписав славну сторінку в життєпис Ковельщини.

Петро Смаль завжди був присутнім на святі "Лісової пісні" в Нечимному. Його поетична і разом з тим господарська душа була схожа на душу дядька Лева, який беріг первозданну природу від хижого нищення сучасним  черствим світом. 

Вслухайтеся в слова Лева: "… як буду я вмирати, то прийду до  ліса, — отут, під дубом, хай і поховають… Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя  схитнеться?..".

Осиротіли сосна, вільха й дуб…

Осиротіла сім'я і вся родина…

Осиротіли й  ми, друзі і колеги  Ваші.

І дуб кучерявий переживає: "А хто ж нас буде захищати, ростити, оберігати?".

Ех, Петре Петровичу!  Непоправна втрата.

Сумуємо. Молимось за Ваше Царство Боже і Небесне з Раєм. У нашій пам'яті Ви залишитеся  вічно  зеленим, кучерявим дубом доти, доки стукають наші серця.

Ковельські журналісти, письменники і поети.