Пам’ять / З війни не повернувся…

10 чоловік з с. Зеленого  забрали в АТО. Всі хлопці прийшли додому живі-здорові, лише одного не було серед них – це Андрій  Мостика. Про його загибель мамі Надії Василівні сповістила сестра, син якої теж був разом з Андрієм. Рома подзвонив додому на Зелене  і повідомив страшну новину про загибель двоюрідного брата.

Андрій  Мостика народився в с. Зеленому  1985 року. Як і всі хлопці,  тягнувся до техніки, а тому після закінчення школи пішов навчатися в Оваднівське ПТУ№21. Завжди мав справу з машинами.

Теплого вересневого дня три роки тому все село прощалося з Андрієм Мостикою. Не стало у батьків сина, у сестри – брата, у племінника  –  дяді. Клята війна  на Сході України забрала Андрієве життя, якому було лише 29 років. 

З перших днів мобілізації 10 хлопців із с. Зеленого  були призвані в армію. Ніхто не ховався, не відмовлявся. Прийшла повістка і Андрію Мостиці. Все казали , що йде у "партизани" на 2 тижні, на місяць. Та ті "партизани" затяглися аж на цілих 5 місяців. Хлопець потрапив в АТО, в Іловайський котел, з якого на щастя, двом вдалося вибратися живими. 

Та Андрієві не судилося. Він був мінометником. Часто дзвонив мамі і ніколи не казав правди де він, щоб удома не переживали. Не раз Надія Василівна хотіла передати синові передачу, але хлопець відмовляв її: "Мамо, не треба, бо ми не на постійному місці…" А сам у той час воював під Волновахою. Так ніколи і не дізнаються батьки всієї правди про  загибель сина, бо ніхто їм не скаже.

– Людські хлопці приходили у відпуск додому, а мій Андрійко ні разу, – втираючи сльозу, розповідає згорьована мати.  –  Все казала йому: " Ти б женився, сину, бо вже давно пора – я б онуків бавила…" Та не судилося ні йому, ні батькам.

 Материнське серце було спокійне, не відчувало ніякої біди. Жінка тішила себе, що все буде добре. Все здавалося:  от-от син ступить на рідний поріг, обійме матір, батька, сестру… Та натомість  його привезли в домовині. Не передати словами той біль і розпач, що назавжди  оселився в серцях батьків.

Андрій Мостика був дуже добрий, гарно відгукуються про нього односельчани, вчителі. На фасаді школи висить меморіальна дошка з його портретом, нагадуючи про те, що тут колись вчився учень, який віддав своє життя за Україну.

За особливу мужність, високий професіоналізм, виявлений в захисті державного суверенітету України,  Мостику Андрія Вячеславовича посмертно нагороджено орденом "За мужність" третього  ступеня. А поки що до батьківської хати навідується дочка з онуком, де смутком відлунює тиша і сумують заплакані очі батьків.

…А з портрета на них задумливо дивиться син.

Як тільки з'явиться в небі журавлиний клин,  Надії Василівні навертаються сльози. Їй здається, що то син, прощаючись з життям, як прощаються журавлі з рідним краєм, курликає одиноким зраненим птахом і відлітає назавжди туди, звідки немає вороття. Тужливе "курли" крає матері серце, рана якого не загоїться ніколи.

   …У великому просторому домі Мостик поселилася тиша, а могли б щебетати онуки…

Галина ОЛІФЕРЧУК.

10 чоловік з с. Зеленого  забрали в АТО. Всі хлопці прийшли додому живі-здорові, лише одного не було серед них – це Андрій  Мостика. Про його загибель мамі Надії Василівні сповістила сестра, син якої теж був разом з Андрієм. Рома подзвонив додому на Зелене  і повідомив страшну новину про загибель двоюрідного брата.

Андрій  Мостика народився в с. Зеленому  1985 року. Як і всі хлопці,  тягнувся до техніки, а тому після закінчення школи пішов навчатися в Оваднівське ПТУ№21. Завжди мав справу з машинами.

Теплого вересневого дня три роки тому все село прощалося з Андрієм Мостикою. Не стало у батьків сина, у сестри – брата, у племінника  –  дяді. Клята війна  на Сході України забрала Андрієве життя, якому було лише 29 років. 

З перших днів мобілізації 10 хлопців із с. Зеленого  були призвані в армію. Ніхто не ховався, не відмовлявся. Прийшла повістка і Андрію Мостиці. Все казали , що йде у "партизани" на 2 тижні, на місяць. Та ті "партизани" затяглися аж на цілих 5 місяців. Хлопець потрапив в АТО, в Іловайський котел, з якого на щастя, двом вдалося вибратися живими. 

Та Андрієві не судилося. Він був мінометником. Часто дзвонив мамі і ніколи не казав правди де він, щоб удома не переживали. Не раз Надія Василівна хотіла передати синові передачу, але хлопець відмовляв її: "Мамо, не треба, бо ми не на постійному місці…" А сам у той час воював під Волновахою. Так ніколи і не дізнаються батьки всієї правди про  загибель сина, бо ніхто їм не скаже.

– Людські хлопці приходили у відпуск додому, а мій Андрійко ні разу, – втираючи сльозу, розповідає згорьована мати.  –  Все казала йому: " Ти б женився, сину, бо вже давно пора – я б онуків бавила…" Та не судилося ні йому, ні батькам.

 Материнське серце було спокійне, не відчувало ніякої біди. Жінка тішила себе, що все буде добре. Все здавалося:  от-от син ступить на рідний поріг, обійме матір, батька, сестру… Та натомість  його привезли в домовині. Не передати словами той біль і розпач, що назавжди  оселився в серцях батьків.

Андрій Мостика був дуже добрий, гарно відгукуються про нього односельчани, вчителі. На фасаді школи висить меморіальна дошка з його портретом, нагадуючи про те, що тут колись вчився учень, який віддав своє життя за Україну.

За особливу мужність, високий професіоналізм, виявлений в захисті державного суверенітету України,  Мостику Андрія Вячеславовича посмертно нагороджено орденом "За мужність" третього  ступеня. А поки що до батьківської хати навідується дочка з онуком, де смутком відлунює тиша і сумують заплакані очі батьків.

…А з портрета на них задумливо дивиться син.

Як тільки з'явиться в небі журавлиний клин,  Надії Василівні навертаються сльози. Їй здається, що то син, прощаючись з життям, як прощаються журавлі з рідним краєм, курликає одиноким зраненим птахом і відлітає назавжди туди, звідки немає вороття. Тужливе "курли" крає матері серце, рана якого не загоїться ніколи.

   …У великому просторому домі Мостик поселилася тиша, а могли б щебетати онуки…

Фото з домашнього архіву.