Микола БУЛІГА: “У цій раді набагато менше політиканства та пустослів’я”
Депутат Волинської обласної ради Микола Буліга у політиці – не новачок. Має чималий досвід не лише у громадсько-політичній роботі, а й у бізнесі. Створив не одне підприємство у сфері надання послуг із теплопостачання з альтернативних джерел енергії. Однак ситуація в країні змусила Миколу Булігу знову спробувати безпосередньо впливати на політичне життя, як мінімум, на Волині.
Сьогодні у облраді Микола Буліга працює у складі фракції Радикальної партії Олега Ляшка, від якої, власне, і був обраний до представницького органу в рідному йому Ковельському окрузі. Крім того, очолює одну з найважливіших комісій облради – майнову.
– Миколо Миколайовичу, Ви прийшли в облраду з бізнесу. Що, власне, спонукало до цього тоді, у 2015-му?
– Був час, коли я зрозумів, що стомився від політики. До цього мав за плечима досвід активної роботи у виборчих штабах, керівництва виборчим штабом “Нашої України” на Волині у 2010-му, позачергові парламентські вибори... Потім був бізнес. Споруджував котеджі, освоював нові енергоощадні технології, що згодом привело до діяльності у сфері надання послуг з теплопостачання з альтернативних, тобто відновлюваних, джерел енергії. Створив кілька підприємств, які працюють у цьому напрямку.
Волинь має чималий потенціал розвитку і впровадження нових енергоощадних технологій. Зважаючи на природні багатства, на зручне географічне розташування займатися цим, як кажуть, сам Бог велів.
Згодом змінилася суспільно-політична ситуація. І це, чесно кажучи, спонукало до роздумів. Переломним моментом у прийнятті рішення була, напевне, Революція гідності.
– Ви – історик за фахом. Чому свого часу так і не лишилися в школі?
– У дитинстві я себе в майбутньому чомусь бачив винятково у військовій формі. Навіть коли у школі дітей запитували: «Ким хто хоче вирости?», говорив не про космонавта чи пілота, а про генерала. Тому спершу вступав до Києва у вище зенітно-ракетне училище. Проте підвели іспити з математики, то був крах мрії, яку виношував багато років.
Потім служив у Самарканді, іще рік – в Архангельську. Армія розвалювалася на очах. Усе розкрадалося і продавалося. Честь офіцера для багатьох стала порожнім звуком. Тоді я (хоча мав направлення на вступ до військового вишу) назбирав якнайбільше підручників з історії, аби після повернення додому знову спробувати вступити до вишу, тільки вже на мирну професію. Тим паче, що моя мама теж була вчителем. Обрав історію. Те, що до душі. Хоча ніколи не бачив себе у сфері педагогіки, радше – науки.
Однак, коли закінчував навчання, вже був одруженим, і ми чекали народження першої дитини. Тобто: хочеш не хочеш, а мусив думати, як прогодувати сім’ю. Після п’яти років роботи у школі, де викладав географію, історію та правознавство, відклав свій диплом у “довгу шухляду” та вирушив на заробітки.
Довелося опанувати будівельні спеціальності в Чехії та Словаччині. Освоїв фактично всі будівельні професії. Тамтешні колеги дуже дивувалися, зустрічаючи «чорноробочих» українців із вищою освітою. Але тоді ми так потоваришували, що хороші стосунки підтримуємо до цих пір – тобто ось уже 20 років.
Відверто кажучи, чим би я не займався, – кожну справу маю “пропустити” крізь себе. Байдужості до того, що роблю, не було ніколи. Чи то вчителювання, чи то політика, чи то громадська діяльність. Я вдячний долі, що це все було у моєму житті. З кожного етапу виносиш новий урок.
– Хто із людей, які Вас оточують, є Вам моральною підтримкою?
– Як казав Черчілль, у політиці не буває друзів чи ворогів, а є інтереси. А відтак я не шукаю друзів у політиці. Для мене друзі – ті, хто крокує пліч-о-пліч у житті, незалежно від того, які вибори на часі або чим ти займаєшся на даному етапі. Моя опора – це Бог, сини і доньки, старшій із яких уже 23. Заради них я не маю права впадати у відчай.
А щодо моральних дороговказів, то це – мій учитель історії В’ячеслав Стасюк. Він мені – багато в чому орієнтир у житті. В’ячеславу Петровичу вже за 70, він дещо по-іншому дивиться на світ, однак я вдячний йому за життєву мудрість, за доречні поради. Іноді мені достатньо з ним просто поспілкуватися, аби для себе зробити правильні висновки.
– В обласній раді – цікава розстановка сил. Складно приймати рішення в умовах протистояння виконавчої та представницької гілок влади?
– Коли керуєшся винятково інтересами громади, приймати рішення легко. Є питання особистої роботи і командної, питання в умінні домовлятися з колегами і правильно прийняти рішення щодо майже ста об’єктів, які належать громаді Волині.
Насправді у депутатів обласної ради більше того, що їх поєднує, аніж того, що роз’єднує. Ми всі – обранці однієї громади.
– А як би оцінили перших два роки роботи обласної ради?
– У стінах нинішньої обласної ради наразі – шість фракцій. У кожної – своя позиція і свої міркування. Найважче, знаходити компроміси. Але нам це, переконаний, вдається. Є більшість. Відбуваються сесії. Хоч і не без дискусій, але приймаємо бюджетні питання, профільні програми тощо. У цій раді набагато менше політиканства і пустослів’я. Конструктив переважає.
Звичайно, завжди хочеться зробити більше. Тим паче, що я очолюю комісію з питань комунального майна. Часто від роботи того чи іншого комунального підприємства (або ж установи) залежать перспективи регіону. Іноді, як бачимо, ситуацією на тому чи іншому підприємстві чи в установі пробують скористатися певні політичні сили. Підбурюють людей, а проблема вимагає зваженого і мудрого рішення.
– Ви постійно тримаєте у полі зору проблему округу, в якому були обрані. Які завдання перед собою ставите на найближчий час?
– Безперечно хочеться у межах своїх можливостей допомогти розвиватися територіям свого округу та й Волині загалом. А роботи – хоч відбавляй. Аграрна область, а збувати вирощену продукцію людям надзвичайно складно. Сьогодні вкрай відчутними стали екологічні проблеми, актуальною є тема примноження лісових ресурсів, ремонту доріг...
Для переважної більшості волинян, які сьогодні виживають у селах, важливо мати свій “голос” у сесійній залі. Іноді навіть банальні потреби і проблеми людей того чи іншого округу треба відстоювати. Навряд, чи десь хтось у столиці це зробить ліпше за тих, хто обраний на місцях.
Уляна КЛИМЕЦЬ.
Фото з архіву
Миколи Буліги.Микола БУЛІГА: “У цій раді набагато менше політиканства та пустослів’я”
Микола БУЛІГА: “У цій раді набагато менше політиканства та пустослів’я”
Депутат Волинської обласної ради Микола Буліга у політиці – не новачок. Має чималий досвід не лише у громадсько-політичній роботі, а й у бізнесі. Створив не одне підприємство у сфері надання послуг із теплопостачання з альтернативних джерел енергії. Однак ситуація в країні змусила Миколу Булігу знову спробувати безпосередньо впливати на політичне життя, як мінімум, на Волині.
Сьогодні у облраді Микола Буліга працює у складі фракції Радикальної партії Олега Ляшка, від якої, власне, і був обраний до представницького органу в рідному йому Ковельському окрузі. Крім того, очолює одну з найважливіших комісій облради – майнову.
– Миколо Миколайовичу, Ви прийшли в облраду з бізнесу. Що, власне, спонукало до цього тоді, у 2015-му?
– Був час, коли я зрозумів, що стомився від політики. До цього мав за плечима досвід активної роботи у виборчих штабах, керівництва виборчим штабом “Нашої України” на Волині у 2010-му, позачергові парламентські вибори... Потім був бізнес. Споруджував котеджі, освоював нові енергоощадні технології, що згодом привело до діяльності у сфері надання послуг з теплопостачання з альтернативних, тобто відновлюваних, джерел енергії. Створив кілька підприємств, які працюють у цьому напрямку.
Волинь має чималий потенціал розвитку і впровадження нових енергоощадних технологій. Зважаючи на природні багатства, на зручне географічне розташування займатися цим, як кажуть, сам Бог велів.
Згодом змінилася суспільно-політична ситуація. І це, чесно кажучи, спонукало до роздумів. Переломним моментом у прийнятті рішення була, напевне, Революція гідності.
– Ви – історик за фахом. Чому свого часу так і не лишилися в школі?
– У дитинстві я себе в майбутньому чомусь бачив винятково у військовій формі. Навіть коли у школі дітей запитували: «Ким хто хоче вирости?», говорив не про космонавта чи пілота, а про генерала. Тому спершу вступав до Києва у вище зенітно-ракетне училище. Проте підвели іспити з математики, то був крах мрії, яку виношував багато років.
Потім служив у Самарканді, іще рік – в Архангельську. Армія розвалювалася на очах. Усе розкрадалося і продавалося. Честь офіцера для багатьох стала порожнім звуком. Тоді я (хоча мав направлення на вступ до військового вишу) назбирав якнайбільше підручників з історії, аби після повернення додому знову спробувати вступити до вишу, тільки вже на мирну професію. Тим паче, що моя мама теж була вчителем. Обрав історію. Те, що до душі. Хоча ніколи не бачив себе у сфері педагогіки, радше – науки.
Однак, коли закінчував навчання, вже був одруженим, і ми чекали народження першої дитини. Тобто: хочеш не хочеш, а мусив думати, як прогодувати сім’ю. Після п’яти років роботи у школі, де викладав географію, історію та правознавство, відклав свій диплом у “довгу шухляду” та вирушив на заробітки.
Довелося опанувати будівельні спеціальності в Чехії та Словаччині. Освоїв фактично всі будівельні професії. Тамтешні колеги дуже дивувалися, зустрічаючи «чорноробочих» українців із вищою освітою. Але тоді ми так потоваришували, що хороші стосунки підтримуємо до цих пір – тобто ось уже 20 років.
Відверто кажучи, чим би я не займався, – кожну справу маю “пропустити” крізь себе. Байдужості до того, що роблю, не було ніколи. Чи то вчителювання, чи то політика, чи то громадська діяльність. Я вдячний долі, що це все було у моєму житті. З кожного етапу виносиш новий урок.
– Хто із людей, які Вас оточують, є Вам моральною підтримкою?
– Як казав Черчілль, у політиці не буває друзів чи ворогів, а є інтереси. А відтак я не шукаю друзів у політиці. Для мене друзі – ті, хто крокує пліч-о-пліч у житті, незалежно від того, які вибори на часі або чим ти займаєшся на даному етапі. Моя опора – це Бог, сини і доньки, старшій із яких уже 23. Заради них я не маю права впадати у відчай.
А щодо моральних дороговказів, то це – мій учитель історії В’ячеслав Стасюк. Він мені – багато в чому орієнтир у житті. В’ячеславу Петровичу вже за 70, він дещо по-іншому дивиться на світ, однак я вдячний йому за життєву мудрість, за доречні поради. Іноді мені достатньо з ним просто поспілкуватися, аби для себе зробити правильні висновки.
– В обласній раді – цікава розстановка сил. Складно приймати рішення в умовах протистояння виконавчої та представницької гілок влади?
– Коли керуєшся винятково інтересами громади, приймати рішення легко. Є питання особистої роботи і командної, питання в умінні домовлятися з колегами і правильно прийняти рішення щодо майже ста об’єктів, які належать громаді Волині.
Насправді у депутатів обласної ради більше того, що їх поєднує, аніж того, що роз’єднує. Ми всі – обранці однієї громади.
– А як би оцінили перших два роки роботи обласної ради?
– У стінах нинішньої обласної ради наразі – шість фракцій. У кожної – своя позиція і свої міркування. Найважче, знаходити компроміси. Але нам це, переконаний, вдається. Є більшість. Відбуваються сесії. Хоч і не без дискусій, але приймаємо бюджетні питання, профільні програми тощо. У цій раді набагато менше політиканства і пустослів’я. Конструктив переважає.
Звичайно, завжди хочеться зробити більше. Тим паче, що я очолюю комісію з питань комунального майна. Часто від роботи того чи іншого комунального підприємства (або ж установи) залежать перспективи регіону. Іноді, як бачимо, ситуацією на тому чи іншому підприємстві чи в установі пробують скористатися певні політичні сили. Підбурюють людей, а проблема вимагає зваженого і мудрого рішення.
– Ви постійно тримаєте у полі зору проблему округу, в якому були обрані. Які завдання перед собою ставите на найближчий час?
– Безперечно хочеться у межах своїх можливостей допомогти розвиватися територіям свого округу та й Волині загалом. А роботи – хоч відбавляй. Аграрна область, а збувати вирощену продукцію людям надзвичайно складно. Сьогодні вкрай відчутними стали екологічні проблеми, актуальною є тема примноження лісових ресурсів, ремонту доріг...
Для переважної більшості волинян, які сьогодні виживають у селах, важливо мати свій “голос” у сесійній залі. Іноді навіть банальні потреби і проблеми людей того чи іншого округу треба відстоювати. Навряд, чи десь хтось у столиці це зробить ліпше за тих, хто обраний на місцях.
Уляна КЛИМЕЦЬ.
Фото з архіву Миколи Буліги.
Микола БУЛІГА: “У цій раді набагато менше політиканства та пустослів’я”
– Хто із людей, які Вас оточують, є Вам моральною підтримкою? 
Залишити коментар