І впаде сльозинка на чужу землю…
Нещодавно до центральної районної бібліотеки надійшов лист Юр. Хвалюша з проханням посприяти у перекладі українською з російської кілька віршів сестри Галини Хвалюш-Кравець із збірки "Таємниця кохання" і, в міру можливості, як дарунок до її 60-річного ювілею, видрукувати поезії у газеті "Вісті Ковельщини".
Одночасно було запропоновано до друку нарис пані Галини "Чужа сторона" про долю наших земляків, репресованих у повоєнні роки і насильно вивезених до Колими та Сибіру.
Рід Хвалюшів походить із квітучого села Городища Ковельського району. Село славиться такими видатними особистостями, як Ніна Бай, Степан Скоклюк, Костянтин Дудинець, Олександр Миронюк та ін. Сьогодні, мов від вранішньої зорі, промениться талант Галини Хвалюш. Вона – поетеса, перекладач, словесник, авторка декількох книг.
Друкувалася в журналі "Київ", газетах "Сільські вісті", "Успенська вежа", "Волинська газета", "Досвітня зоря". Довгий час працювала директором школи. І ось сьогодні весняною ластівкою із далекої Кемеровської області (Росія) прилетіла до нас із звісткою, що живе у ній Україна, Волинь і рідне село.
Брат поетеси Юр. Хвалюш пише: "Знав я Степана Скоклюка. Царство йому небесне. Він би радо посприяв…".
Лист не залишився поза увагою. До перекладу поезій охоче долучився поет, член НСЖУ та НСКУ Анатолій Семенюк. Ось що він пише: "Поезія Галини Хвалюш непроста. Вона наповнена глибоким філософським змістом. У ній ви знайдете барвисту гаму почуттів, відчуєте тонку жіночу душу з її переживаннями і тривогами, радістю і щасливими миттєвостями та глибокий психологізм нерозгаданої таїни кохання.
Хотілося б, не порушуючи тонкого душевного змісту і викладу, привнести в поезії ніжну мелодійність українства. Не треба бути пророком, щоб знати, що у вільні хвилини приходить спомин про садок вишневий коло хати. У сні з'явиться ніжнотонна українська пісня і дідове слово, і мова земляків, і вкотре знову й знову сльозинка скотиться по щоці і впаде на чужу землю, позначивши таємницю суті земного буття".
Тема життя наших земляків на чужині ніколи не буде вичерпана. Вони, колись насильно відірвані від рідної землі, вкоренилися там, живуть, працюють і своєю творчістю утверджують нашу культуру, високий інтелект і наш невмирущий ген.
Зрештою, переконайтесь у цьому самі, прочитавши твори Галини Хвалюш.
На чужині
Давно розмірковую над долею найдорожчої мені людини – мого Татуся. Я народилася, коли Йому виповнилося 38. Із тих пір усе пильніше вдивляюся в Його гарні, променисті карі очі.
Чотирирічним дівчам хвацько витанцьовувала гопака під Його молодецький супровід на гармоньці. У шкільні роки Він старанно перевіряв, як виконую домашні завдання, так само опікувався моєю сестрою і чотирма братами. Декламував українські вірші, знайомив з українською літературою... Це, по суті, була додаткова, домашня освіта, головно – пізнання в чужині найдорожчого скарбу – рідного краю, рідної мови колискової.
Він став для мене найгарнішим у світі! Мені винятково подобалося, коли в 60-ті роки Тато вдягав галіфе-штани, пошиті Мамою (неабиякою кравчинею!) «на свято». В неділю ми інколи разом, сім'єю, ходили в міський кінотеатр «Буревісник» на денний сеанс (й досі пам'ятаю фільм «Діти капітана Гранта», пісню, що співають герої: «Капітане, капітане, посміхнітесь – тільки сміливцям підкоряються моря!»).
Здавалося, ніхто вишуканіше не міг носити капелюх, ніж наш Татусь, уже 50-літній. Неймовірно пишалася з цього, йдучи поряд.
Любов моя дочірняя зростала з кожним роком. У десятому класі полюбляла з Ним продавати мед на базарі. Просилася з вечора. І, прокинувшись першими на світанку, ми зупиняли таксі, платили рубля та їхали на центральний ринок, прихопивши велику відрову каструлю з цим продуктом. Займали перші місця в торговому ряду. Поки містяни-покупці додивлялися сни, Тато оформляв товар, а я користувалася з цього по-своєму: діставала підручники і вчила усні предмети.
Українська душа
Захопливо стежила, як Він пропонував товар, при тому привітно усміхався, і як щедро, «з чубком» наповнював слоїки, щоби покупець не оминув нас удруге.
Бджіл Він завів, коли я навчалася у другому класі. Одного разу на тополю, що височіла поблизу нашої хати, сів і привився бджолиний рій. Брати увесь день крутилися коло дерева. Ввечері, повернувшись із роботи, Тато зняв Божих комах та й помістив їх у скриньку. А наступного дня вже майстрував вулика. Згодом ці вулики виготовляв сам.
Понад 10 років Він пасічникував, доглядав бджіл, як діток, передплачував навіть пасічницького часописа. З цього він мав неабияке задоволення.
Добрими пожитками віддячували Божі створіння – ніби навзаєм любили удатну людину. Таким чином, до сімейної казни надходив сякий-такий прибуток.
Вдома (як і сама хата) все виключно виготовлено Його руками: кухонний стіл, комод і шафа під одяг, етажерка, на якій стояв маленький радіоприймач, і крісла, пузатий диван, оббитий чорним дерматином, і дитяча колиска, табуретки...
У світлиці (найбільшій із 4-ох кімнаток) над столом із точеними дубовими ніжками висіла абетка українська, обіч неї – портрет Тараса Шевченка: також Він ці твори намалював. Мало що й помінялося в батьківській сибірській оселі, хоча діти давно виросли і залишили рідне гніздечко. Йому сьогодні майже 80, а я все частіше й частіше думаю про Його долю. І не тільки тому, що Він мій Татусь.
При народженні Йому дали гарне ім’я – Хведір. Хведір, син Максима, з дому Хвалюшів. Походить із Західної України, з Волині. В яблуневих садах минуло Його дитинство. В краю буслів і теплих дощів зустрів і своє кохання, раз і на все життя. Красуня-дружина, Олена, із роду Миронюків, подарувала йому дочку, чекали на сина. Жили радісними мріями, сподіваннями... Все перекреслила жахлива війна. Репресії наприкінці її, вкотре в нашій історії. От і Хведора Хвалюша засудили.
«Десять років позбавлення волі». «За що?» – це питання мучило Його потім завжди, бо десять років неволі – ні за що... Його чекав шлях сибірський, далекий – на Колиму. Назавжди вкарбувалися в пам’яті назви станцій, міст: Бурєя, Свободний, Шимановск, Срєднєбєльск, Бухта Ваніна, Находка, Магадан...
Годували оселедцями
Коли везли засуджених пароплавом, то годували оселедцями, а замість води люди змушені були пити солоний піт, відтиснутий із власної сорочки. Лежали покотом од морської хвороби, хтось тут же, у трюмі, конав.
3 1947 до 1949 р. – праця на шахті (Аркагала), затим – посьолок Сусуман, де Він став будівельником, уже без озброєного конвою.
У таборі відразу випробовували голодом. Тато згадує, що Він, 25-річний, мав на собі шкіру та кості – перетворився в «доходягу» вагою 47 кг. Голод змушував багатьох шукати «поживу» в помийних відрах...
Якось, доведений приниженнями до відчаю, Хведір вирішив покінчити з таким животінням. Обрав для цього нічну хуртовину. Близький друг пішов услід назирці – устиг вихопити з Його рук мотузку з петлею. «Схаменись, Хведоре, подумай про свою маму, жону і двох діток!». Схаменувся...
Але потім Йому довелося перенести пекло колимської каторги і, водночас, зазнати горя від утрати первістка – чотирирічної доньки, що залишив там далеко – в Україні. Наприкінці війни це трапилося: скарлатина накрила її чорним крилом...
Підтримували Його духовно нечасті листи дружини і звістка про сина, другу дитину, що підростав; мрії про зустріч. Збереглася Його світлина того колимського періоду. Він такий молодий! Але який сумний, зацькований; погляд випромінює біль... Моє серце ніби завмирає, коли вдивляюся в цю фотографічну картку.
У таборі помітили, що волинянин має золоті руки. Відтак, в останні роки на Далекій Півночі Він багато столярував.
«Он – враг народа...»
У березні 1953 р. не стало тирана Джугашвілі-Сталіна, а в листопаді Хведір Хвалюш залишив Сусуман і переїхав до Сибіру, куди йому «рекомендували» з припискою: «П’ять років поразки в правах». Кузбас. Шахтарське місто Прокоп’євськ. Туди невдовзі переїхала з України дружина з 9-річним сином.
Хоча страшно, лячно було їхати в незнайомий, далекий, холодний Сибір, та вірне кохання перемогло і страх, і відстані, і біди. У потязі Мама говорила допитливим, мовляв, у гості їду. Одначе сусідка в купе, випадково забачивши у відкритій валізі ікону-образ Богоматері, вимовила: «Нє в гості ти єдеш, а к мужу жить!». Потім привіз Хведір свою Маму і Тещу, котрі душу і серце віддали своїм дітям і онукам та до останнього подиху вертали на крилах думок у рідну Україну.
У Сибіру не покидала Хведора надія і віра на краще життя. Збудував власну хату. Тут, у Сибіру, разом із дружиною дав життя ще п’ятьом дітям. І в кожного Вони привнесли частину своєї душі, кожного вигодували, випестили, учили добру та розуму, любові до рідного краю.
А працював Він так, що трудова книжка переповнена подяками. Великий кольоровий портрет Хведора Максимовича висів у сімдесяті роки на Дошці пошани. Однак це дуже роздратувало одного запеклого комуніста-«праведника». «Он – враг народа, єму здєсь нє мєсто!». З тими словами зірвав і кинув портрета під ноги.
Адміністрація підприємства просила пробачення у Хведора Максимовича, просила повернути світлину, котру Він підняв з землі, на почесне місце. А він забрав її додому... Та фотокартка зберігалася в нашій хаті. Потім я вийняла її з рамочки, тримала біля себе. Нині – в моїй родинній збірці. Гарний портрет, який має особливу історію...
А душа Його дуже чуйна, чутлива, проте не злостива. Вміє тримати свої почуття в шорах, мовчазно і суворо.
Тільки у свята, перехиливши келишка, брав у руки гармоньку і співав «Дивлюсь я на небо...». І бриніла в кутиках очей несподівана сльозинка. Грати на гармоньку Він навчився самотужки. Почуєш Його музику – значить, Татусь «під чаркою». Виконував українські пісні приємного тембру потужним баритоном.
Часом просто музичив. Але це траплялося під час душевного потрясіння. Схиляв низько-низько голову над інструментом, натискував кнопочки. Так міг грати годинами. А на жінчині докори відповідав: «Всейки рослини під музику краще ростуть...».
Якби не війна і Колима...
Я любила і люблю Його голос, жести, хід думок. Схиляюся перед Його знанням української літератури, а також – зарубіжної, у т. ч. російської (адже Він закінчив на Волині лише чотири класи польської школи), Його життєвим оптимізмом.
– Ви прожили, тату, таке трудне життя, – говорила я.
– Ні, чого ж ... Нормальне! Тоді такий час був – усім дісталось...
Його улюблені прислів’я (деякі): «Куй залізо, доки гаряче!», «Сім разів одміряй, один – відріж», «Не лізь поперед батька в пекло...».
А скільки віршів, байок у Його пам’яті! За першої-ліпшої нагоди може продекламувати майстерно.
– Якби не війна й Колима, – я вивчився б, – повторював.
Йому не довелося вивчитися, але дітей всіляко напучував учитися – підтримував матеріально, хоч і скупо, своїх «скубентів»-студентів... Дуже часто вранці нас будив Його поклик:
«Тиху хату! Рідну хату!
Я кохаю, любий Тату!
Гарні співи пташок рано,
Я кохаю, люба Мамо!».
До рідного села – у снах
Наші зустрічі стали не частими.
Сім’я, діти, сільська школа, громадська робота, літературна творчість прив’язують на місці. Починає снитися рідна дома. Вирішила будь-що: «Їду, провідаю батьків!».
Того дня, коли приїхала з донечками своїми в гості, Мама шепнула мені:
«Знаєш, Дочко, вранці Тато говорив мені, що їдеш. Як Він усе це відчув?».
А забачивши їх обох, – заплакала. Невловимий час робить своє. Вони вже сиві, як голубочки. Дивлюсь у Батькові очі, купаюся в їхньому літеплі.
Жадібно прислухаюся до Його голосу. Він (голос), як і колись, чарує своїми оксамитовими українськими тонами. Скільки мудрості в ньому! Мабуть, стільки ж – не менше – і суму!..
А в його сни приходить рідне с. Городище на Ковельщині, Церква Успіння Пресвятої Богородиці з високим кованим Хрестом – далеко видно (згоріла 26 червня 1941р.); столітні дуби, клени, ясени.
Прилітає спогад, як уперше сіяв хліб: після смерті Батька Максима залишився за старшого у великій сім’ї.
«Йди, сину, з Богом, сій, не бійся!», – благословила Мати, Дарія Хвалюш.
Подала торбинку з зерном. Восени вродився хліб на славу...
Сон – і свято, і тривоги, – наче калиновий місток між сьогоденням і минулим...
l
Яке ж бо довге це прощання!
Не день, не місяць – безліч
років!
Минулося зачарування,
Лишився тихий, світлий
спокій.
Ні, не цього мені хотілось,
І ти не радий цьому – знаю.
О, як співалось,
як любилось!
І ось про все вже забуваю.
Я дорожу своїм коханням,
Яке не втілилось в земному.
Думками звично на світанні
Полину я до твого дому.
Гомонимо про біди всує,
Пожуримось про наші
втрати.
Та хрест мій з гідністю несу
я,
Несу повержений мій
прапор.
Сміюся над своїм
безсиллям,
Тамую льодом спрагу
в серці.
Але так хочеться, мій милий,
Поговорить про все,
про все...
l
Хтось дорікне!
Та я побачила зорю,
Яка вона буває!
Буває,світла від кохання,
Рожевою від пісні.
Буває мрією засяє,
Буває, дуже ніжна.
Високим словом відгукнусь
На почуття й на радість.
І навіть смуток на душі
В коханні це – розрада.
Я теплим вітром озовусь
І ясною зорею,
І тихим сяйвом засвічусь
Над долею твоєю.
Молитва
Прощання нам перенеси,
А зустрічі прискорюй.
І від розлуки, Господи,
спаси!
Я розчиняюсь в пісні хору,
Що лине в храмі на світанні.
Мій дух летить до Неба
й Бога,
Почуй, о, Господи, благання!
Применши біль мій
і тривогу.
О, Світе тихий мій, помилуй
Сердечні почуття незгасні.
Душа моя – суха билина.
Згорить дотла вона без
щастя.
О, Господи, я дякую Тобі
За непомірне щастя
звідусіль.
Співаю пісню колискову
Донькам в зимову заметіль.
Дарую вірші своїм друзям
І милого кохаю, як колись.
Господи, у зачарованому
крузі
Несу я в серці щастя, а не
злість.
Я дякую за промінь доброти
І за тепло, що йде від мами.
Мій Господи, я кланяюсь
Тобі
За молитви у світлім храмі.
l
Кохання – мого серця спів –
До тебе промовляє.
І щедрість моїх ніжних слів
Зоря оберігає.
Втомилась буднями пливти,
Все – суєта, химера.
Але дана мені в житті
Інакша міра.
Безмірно я тебе кохаю,
Ночами плачу.
Троянди лютому дарую –
Сльози гарячі.
Тобі я душу відкриваю
З палкими почуттями.
Любов моя страху не знає –
Жалі стають віршами.
Галина ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово Кремеровської обл., Росія.
На фото з родинного архіву: Галина Хвалюш-Кравець у молоді роки на подвір’ї музею Лесі Українки в с. Колодяжному на рідній Ковельщині.
Нещодавно до центральної районної бібліотеки надійшов лист Юр. Хвалюша з проханням посприяти у перекладі українською з російської кілька віршів сестри Галини Хвалюш-Кравець із збірки "Таємниця кохання" і, в міру можливості, як дарунок до її 60-річного ювілею, видрукувати поезії у газеті "Вісті Ковельщини".
Одночасно було запропоновано до друку нарис пані Галини "Чужа сторона" про долю наших земляків, репресованих у повоєнні роки і насильно вивезених до Колими та Сибіру.
Рід Хвалюшів походить із квітучого села Городища Ковельського району. Село славиться такими видатними особистостями, як Ніна Бай, Степан Скоклюк, Костянтин Дудинець, Олександр Миронюк та ін. Сьогодні, мов від вранішньої зорі, промениться талант Галини Хвалюш. Вона – поетеса, перекладач, словесник, авторка декількох книг.
Друкувалася в журналі "Київ", газетах "Сільські вісті", "Успенська вежа", "Волинська газета", "Досвітня зоря". Довгий час працювала директором школи. І ось сьогодні весняною ластівкою із далекої Кемеровської області (Росія) прилетіла до нас із звісткою, що живе у ній Україна, Волинь і рідне село.
Брат поетеси Юр. Хвалюш пише: "Знав я Степана Скоклюка. Царство йому небесне. Він би радо посприяв…".
Лист не залишився поза увагою. До перекладу поезій охоче долучився поет, член НСЖУ та НСКУ Анатолій Семенюк. Ось що він пише: "Поезія Галини Хвалюш непроста. Вона наповнена глибоким філософським змістом. У ній ви знайдете барвисту гаму почуттів, відчуєте тонку жіночу душу з її переживаннями і тривогами, радістю і щасливими миттєвостями та глибокий психологізм нерозгаданої таїни кохання.
Хотілося б, не порушуючи тонкого душевного змісту і викладу, привнести в поезії ніжну мелодійність українства. Не треба бути пророком, щоб знати, що у вільні хвилини приходить спомин про садок вишневий коло хати. У сні з'явиться ніжнотонна українська пісня і дідове слово, і мова земляків, і вкотре знову й знову сльозинка скотиться по щоці і впаде на чужу землю, позначивши таємницю суті земного буття".
Тема життя наших земляків на чужині ніколи не буде вичерпана. Вони, колись насильно відірвані від рідної землі, вкоренилися там, живуть, працюють і своєю творчістю утверджують нашу культуру, високий інтелект і наш невмирущий ген.
Зрештою, переконайтесь у цьому самі, прочитавши твори Галини Хвалюш.
На чужині
Давно розмірковую над долею найдорожчої мені людини – мого Татуся. Я народилася, коли Йому виповнилося 38. Із тих пір усе пильніше вдивляюся в Його гарні, променисті карі очі.
Чотирирічним дівчам хвацько витанцьовувала гопака під Його молодецький супровід на гармоньці. У шкільні роки Він старанно перевіряв, як виконую домашні завдання, так само опікувався моєю сестрою і чотирма братами. Декламував українські вірші, знайомив з українською літературою... Це, по суті, була додаткова, домашня освіта, головно – пізнання в чужині найдорожчого скарбу – рідного краю, рідної мови колискової.
Він став для мене найгарнішим у світі! Мені винятково подобалося, коли в 60-ті роки Тато вдягав галіфе-штани, пошиті Мамою (неабиякою кравчинею!) «на свято». В неділю ми інколи разом, сім'єю, ходили в міський кінотеатр «Буревісник» на денний сеанс (й досі пам'ятаю фільм «Діти капітана Гранта», пісню, що співають герої: «Капітане, капітане, посміхнітесь – тільки сміливцям підкоряються моря!»).
Здавалося, ніхто вишуканіше не міг носити капелюх, ніж наш Татусь, уже 50-літній. Неймовірно пишалася з цього, йдучи поряд.
Любов моя дочірняя зростала з кожним роком. У десятому класі полюбляла з Ним продавати мед на базарі. Просилася з вечора. І, прокинувшись першими на світанку, ми зупиняли таксі, платили рубля та їхали на центральний ринок, прихопивши велику відрову каструлю з цим продуктом. Займали перші місця в торговому ряду. Поки містяни-покупці додивлялися сни, Тато оформляв товар, а я користувалася з цього по-своєму: діставала підручники і вчила усні предмети.
Українська душа
Захопливо стежила, як Він пропонував товар, при тому привітно усміхався, і як щедро, «з чубком» наповнював слоїки, щоби покупець не оминув нас удруге.
Бджіл Він завів, коли я навчалася у другому класі. Одного разу на тополю, що височіла поблизу нашої хати, сів і привився бджолиний рій. Брати увесь день крутилися коло дерева. Ввечері, повернувшись із роботи, Тато зняв Божих комах та й помістив їх у скриньку. А наступного дня вже майстрував вулика. Згодом ці вулики виготовляв сам.
Понад 10 років Він пасічникував, доглядав бджіл, як діток, передплачував навіть пасічницького часописа. З цього він мав неабияке задоволення.
Добрими пожитками віддячували Божі створіння – ніби навзаєм любили удатну людину. Таким чином, до сімейної казни надходив сякий-такий прибуток.
Вдома (як і сама хата) все виключно виготовлено Його руками: кухонний стіл, комод і шафа під одяг, етажерка, на якій стояв маленький радіоприймач, і крісла, пузатий диван, оббитий чорним дерматином, і дитяча колиска, табуретки...
У світлиці (найбільшій із 4-ох кімнаток) над столом із точеними дубовими ніжками висіла абетка українська, обіч неї – портрет Тараса Шевченка: також Він ці твори намалював. Мало що й помінялося в батьківській сибірській оселі, хоча діти давно виросли і залишили рідне гніздечко. Йому сьогодні майже 80, а я все частіше й частіше думаю про Його долю. І не тільки тому, що Він мій Татусь.
При народженні Йому дали гарне ім’я – Хведір. Хведір, син Максима, з дому Хвалюшів. Походить із Західної України, з Волині. В яблуневих садах минуло Його дитинство. В краю буслів і теплих дощів зустрів і своє кохання, раз і на все життя. Красуня-дружина, Олена, із роду Миронюків, подарувала йому дочку, чекали на сина. Жили радісними мріями, сподіваннями... Все перекреслила жахлива війна. Репресії наприкінці її, вкотре в нашій історії. От і Хведора Хвалюша засудили.
«Десять років позбавлення волі». «За що?» – це питання мучило Його потім завжди, бо десять років неволі – ні за що... Його чекав шлях сибірський, далекий – на Колиму. Назавжди вкарбувалися в пам’яті назви станцій, міст: Бурєя, Свободний, Шимановск, Срєднєбєльск, Бухта Ваніна, Находка, Магадан...
Годували оселедцями
Коли везли засуджених пароплавом, то годували оселедцями, а замість води люди змушені були пити солоний піт, відтиснутий із власної сорочки. Лежали покотом од морської хвороби, хтось тут же, у трюмі, конав.
3 1947 до 1949 р. – праця на шахті (Аркагала), затим – посьолок Сусуман, де Він став будівельником, уже без озброєного конвою.
У таборі відразу випробовували голодом. Тато згадує, що Він, 25-річний, мав на собі шкіру та кості – перетворився в «доходягу» вагою 47 кг. Голод змушував багатьох шукати «поживу» в помийних відрах...
Якось, доведений приниженнями до відчаю, Хведір вирішив покінчити з таким животінням. Обрав для цього нічну хуртовину. Близький друг пішов услід назирці – устиг вихопити з Його рук мотузку з петлею. «Схаменись, Хведоре, подумай про свою маму, жону і двох діток!». Схаменувся...
Але потім Йому довелося перенести пекло колимської каторги і, водночас, зазнати горя від утрати первістка – чотирирічної доньки, що залишив там далеко – в Україні. Наприкінці війни це трапилося: скарлатина накрила її чорним крилом...
Підтримували Його духовно нечасті листи дружини і звістка про сина, другу дитину, що підростав; мрії про зустріч. Збереглася Його світлина того колимського періоду. Він такий молодий! Але який сумний, зацькований; погляд випромінює біль... Моє серце ніби завмирає, коли вдивляюся в цю фотографічну картку.
У таборі помітили, що волинянин має золоті руки. Відтак, в останні роки на Далекій Півночі Він багато столярував.
«Он – враг народа...»
У березні 1953 р. не стало тирана Джугашвілі-Сталіна, а в листопаді Хведір Хвалюш залишив Сусуман і переїхав до Сибіру, куди йому «рекомендували» з припискою: «П’ять років поразки в правах». Кузбас. Шахтарське місто Прокоп’євськ. Туди невдовзі переїхала з України дружина з 9-річним сином.
Хоча страшно, лячно було їхати в незнайомий, далекий, холодний Сибір, та вірне кохання перемогло і страх, і відстані, і біди. У потязі Мама говорила допитливим, мовляв, у гості їду. Одначе сусідка в купе, випадково забачивши у відкритій валізі ікону-образ Богоматері, вимовила: «Нє в гості ти єдеш, а к мужу жить!». Потім привіз Хведір свою Маму і Тещу, котрі душу і серце віддали своїм дітям і онукам та до останнього подиху вертали на крилах думок у рідну Україну.
У Сибіру не покидала Хведора надія і віра на краще життя. Збудував власну хату. Тут, у Сибіру, разом із дружиною дав життя ще п’ятьом дітям. І в кожного Вони привнесли частину своєї душі, кожного вигодували, випестили, учили добру та розуму, любові до рідного краю.
А працював Він так, що трудова книжка переповнена подяками. Великий кольоровий портрет Хведора Максимовича висів у сімдесяті роки на Дошці пошани. Однак це дуже роздратувало одного запеклого комуніста-«праведника». «Он – враг народа, єму здєсь нє мєсто!». З тими словами зірвав і кинув портрета під ноги.
Адміністрація підприємства просила пробачення у Хведора Максимовича, просила повернути світлину, котру Він підняв з землі, на почесне місце. А він забрав її додому... Та фотокартка зберігалася в нашій хаті. Потім я вийняла її з рамочки, тримала біля себе. Нині – в моїй родинній збірці. Гарний портрет, який має особливу історію...
А душа Його дуже чуйна, чутлива, проте не злостива. Вміє тримати свої почуття в шорах, мовчазно і суворо.
Тільки у свята, перехиливши келишка, брав у руки гармоньку і співав «Дивлюсь я на небо...». І бриніла в кутиках очей несподівана сльозинка. Грати на гармоньку Він навчився самотужки. Почуєш Його музику – значить, Татусь «під чаркою». Виконував українські пісні приємного тембру потужним баритоном.
Часом просто музичив. Але це траплялося під час душевного потрясіння. Схиляв низько-низько голову над інструментом, натискував кнопочки. Так міг грати годинами. А на жінчині докори відповідав: «Всейки рослини під музику краще ростуть...».
Якби не війна і Колима...
Я любила і люблю Його голос, жести, хід думок. Схиляюся перед Його знанням української літератури, а також – зарубіжної, у т. ч. російської (адже Він закінчив на Волині лише чотири класи польської школи), Його життєвим оптимізмом.
– Ви прожили, тату, таке трудне життя, – говорила я.
– Ні, чого ж ... Нормальне! Тоді такий час був – усім дісталось...
Його улюблені прислів’я (деякі): «Куй залізо, доки гаряче!», «Сім разів одміряй, один – відріж», «Не лізь поперед батька в пекло...».
А скільки віршів, байок у Його пам’яті! За першої-ліпшої нагоди може продекламувати майстерно.
– Якби не війна й Колима, – я вивчився б, – повторював.
Йому не довелося вивчитися, але дітей всіляко напучував учитися – підтримував матеріально, хоч і скупо, своїх «скубентів»-студентів... Дуже часто вранці нас будив Його поклик:
«Тиху хату! Рідну хату!
Я кохаю, любий Тату!
Гарні співи пташок рано,
Я кохаю, люба Мамо!».
До рідного села – у снах
Наші зустрічі стали не частими.
Сім’я, діти, сільська школа, громадська робота, літературна творчість прив’язують на місці. Починає снитися рідна дома. Вирішила будь-що: «Їду, провідаю батьків!».
Того дня, коли приїхала з донечками своїми в гості, Мама шепнула мені:
«Знаєш, Дочко, вранці Тато говорив мені, що їдеш. Як Він усе це відчув?».
А забачивши їх обох, – заплакала. Невловимий час робить своє. Вони вже сиві, як голубочки. Дивлюсь у Батькові очі, купаюся в їхньому літеплі.
Жадібно прислухаюся до Його голосу. Він (голос), як і колись, чарує своїми оксамитовими українськими тонами. Скільки мудрості в ньому! Мабуть, стільки ж – не менше – і суму!..
А в його сни приходить рідне с. Городище на Ковельщині, Церква Успіння Пресвятої Богородиці з високим кованим Хрестом – далеко видно (згоріла 26 червня 1941р.); столітні дуби, клени, ясени.
Прилітає спогад, як уперше сіяв хліб: після смерті Батька Максима залишився за старшого у великій сім’ї.
«Йди, сину, з Богом, сій, не бійся!», – благословила Мати, Дарія Хвалюш.
Подала торбинку з зерном. Восени вродився хліб на славу...
Сон – і свято, і тривоги, – наче калиновий місток між сьогоденням і минулим...
ххх
Яке ж бо довге це прощання!
Не день, не місяць – безліч років!
Минулося зачарування,
Лишився тихий, світлий спокій.
Ні, не цього мені хотілось,
І ти не радий цьому – знаю.
О, як співалось, як любилось!
І ось про все вже забуваю.
Я дорожу своїм коханням,
Яке не втілилось в земному.
Думками звично на світанні
Полину я до твого дому.
Гомонимо про біди всує,
Пожуримось про наші втрати.
Та хрест мій з гідністю несу я,
Несу повержений мій прапор.
Сміюся над своїм безсиллям,
Тамую льодом спрагу в серці.
Але так хочеться, мій милий,
Поговорить про все, про все...
ххх
Хтось дорікне!
Та я побачила зорю,
Яка вона буває!
Буває,світла від кохання,
Рожевою від пісні.
Буває мрією засяє,
Буває, дуже ніжна.
Високим словом відгукнусь
На почуття й на радість.
І навіть смуток на душі
В коханні це – розрада.
Я теплим вітром озовусь
І ясною зорею,
І тихим сяйвом засвічусь
Над долею твоєю.
Молитва
Прощання нам перенеси,
А зустрічі прискорюй.
І від розлуки, Господи, спаси!
Я розчиняюсь в пісні хору,
Що лине в храмі на світанні.
Мій дух летить до Неба й Бога,
Почуй, о, Господи, благання!
Применши біль мій і тривогу.
О, Світе тихий мій, помилуй
Сердечні почуття незгасні.
Душа моя – суха билина.
Згорить дотла вона без щастя.
О, Господи, я дякую Тобі
За непомірне щастя звідусіль.
Співаю пісню колискову
Донькам в зимову заметіль.
Дарую вірші своїм друзям
І милого кохаю, як колись.
Господи, у зачарованому крузі
Несу я в серці щастя, а не злість.
Я дякую за промінь доброти
І за тепло, що йде від мами.
Мій Господи, я кланяюсь Тобі
За молитви у світлім храмі.
ххх
Кохання – мого серця спів –
До тебе промовляє.
І щедрість моїх ніжних слів
Зоря оберігає.
Втомилась буднями пливти,
Все – суєта, химера.
Але дана мені в житті
Інакша міра.
Безмірно я тебе кохаю,
Ночами плачу.
Троянди лютому дарую –
Сльози гарячі.
Тобі я душу відкриваю
З палкими почуттями.
Любов моя страху не знає –
Жалі стають віршами.
Галина ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово Кремеровської обл., Росія.
На фото з родинного архіву: Галина Хвалюш-Кравець у молоді роки на подвір’ї музею Лесі Українки в с. Колодяжному на рідній Ковельщині.
І впаде сльозинка на чужу землю…
Залишити коментар