Краса його душіБагата та людина, яка не тільки багато зібрала за життя, а й багато роздала, бо, як писав В. Симоненко:
…Можна жить, а можна існувати.
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати.
Ті, що не палають, не горять.
Саме про таку людину, яка віддає всю себе улюбленій праці, хочу розповісти.
Володимир Щесюк працював директором Голобської музичної школи. Народився і босоноге дитинство провів на хуторі Видвин. У повному розумінні босоноге. Матері Тетяні Олександрівні було двадцять років, коли забрали чоловіка на фронт, і він не повернувся.
Володі виповнилося всього 3 місяці. Як дорогоцінні реліквії, зберігає родина листи, у яких батько зізнається: «Я без вас, як риба без води. Як господарство, як синочок?». Як уже вдові, їй довелося дуже тяжко: орала, сіяла, косила так, що чоловіки з нею не могли зрівнятись. Різала солому, холодну, мерзлу, на січку худобі в колгоспі. Чоботи примерзали до ніг, руки ціпеніли від холоду.
Зігрівали любов до сина і вірність чоловікові. Бачив Володя, як тяжко ненці і з четвертого класу, коли почав працювати в колгоспі у Калиновнику, так і скільки себе пам’ятає в селі. Учні 5-6 класів обралили (вчасно!) 25 га картоплі. «Аж не віриться, як тепер згадаю. Але таке було», – зітхаючи, говорить Володимир Олександрович.
Учився добре, легко давалися всі предмети. З другого класу почав виступати на сцені. Першою піснею була «Плыла, качаясь, лодочка».
Репертуар поповнювався, він став справжнім солістом, чаруючи своїм красивим голосом. Брав участь і в танцювальному гуртку.
І тут захворіла мати, тому мрія про подальше навчання залишилася мрією.
Взяли здібного хлопця працювати в школі у Грушівці. Викладав історію, географію, трудове навчання, фізкультуру, вів туристичний гурток. Маючи уже деякі кошти, поїхав складати іспити у Луцький педінститут, а опинився в музучилищі, бо тут раніше починалися вступні екзамени. Склав усе на «відмінно» і уже не захотів поступати в педінститут.
Навчатися було важко, бо всі без музичної підготовки. «Сольфеджіо освоїли за 3 місяці замість трьох років. Уночі працювали. Поступило 13 чоловік, а закінчило перший курс лише 9», – розповідає Володимир Олександрович. Кожен день – заняття хору.
Потім – 3 роки служби в армії. Помітили його музичні здібності й чудовий баритон й тут. І став солдат солістом позаштатного ансамблю Північно-Кавказького військового округу.
Об’їздили, облітали з концертами Північ і Південь. Зали були переповнені.
«Пам’ятаю, як у одному з колгоспів давали концерт о 6-ій ранку і теж у переповненому клубі», – усміхаючи
сь, говорить Володимир Олександрович.
У П’ятигорську служив 14 місяців і пив мінеральну воду. То хіба таке можна забути? У перший рік бездоганної служби заробив відпустку. Допомагав матері, ввечері, втомлений, поспішав на танці. І тут познайомився з дівчиною, у яку закохався з першого погляду. Чекала 2,5 роки. Коли відслужив і повернувся, одружилися. Було важко, бо Людмила теж залишилася сиротою у 5 років, а сестричці Жені було всього три. Тому добре знає Людмила Іванівна ціну уваги і ласки. Але материнської любові не замінить ніхто в світі.
Володимир відновив навчання в училищі. Була стипендія, підзаробляв на весіллях, керував хором в одній із організацій. По закінченні училища направили у Стару Вижівку директором музичної школи. А її нема. Відвели приміщення у школі. Не було жодного інструмента. Починали з нуля.
Самі заготовляли дрова, різали, рубали. На другий рік вселили в приміщення старої аптеки. І знову – все те саме. Не мав ні разу відпустки, бо все ремонти, вишукування музичних інструментів. А ще ж – заочне навчання у Київському інституті культури ім. Корнійчука.
Працював і в Сереховичах, де завдяки ентузіасту відкрили філіал музичної школи. До зарплатні не добавляли нічого, але дуже хотілося підняти культурний рівень молоді. І тут пощастило: у 1973 р. відкрилася музична школа у рідних Голобах. Попросився, бо там жила його рідна мама, там він зробив свої перші кроки.
І з новим підйомом почалася натхненна праця. У приміщенні школи стояло лише «недобите» піаніно. Все попривозив із Києва, створив ансамбль, духовий оркестр при будинку культури. Попросив голову колгоспу Валентина Приступу допомогти організувати колгоспний хор. Вийшло на славу.
Виступали в багатьох містах і селах, у Польщі, Києві на великій сцені під час сільськогосподарської виставки. Філіали музичної школи відкрили з ініціативи Володимира Олександровича у Велицьку і Тойкуті. Ремонтував, відновлював, постачав, витрачав гроші, навчав. Доводилося спати в соломі, на сіні, але дружина усе прощала, бо знала, що іншим він бути просто не може.
Пам’ятає, як у Поворську відкрили філіал музичної школи. А скільки радості було, коли поїхали з концертом у Стару Вижівку, а там розміщене оголошення: «Виступатиме колгоспний хор. Керівник – В. Щесюк, засновник Старовижівської музичної школи».
Багато його учнів стали лауреатами, брали участь у різних конкурсах і перемагали. Пишається учитель Богданом Кисляком, якого возив на прослуховування.
Тепер хлопець у свої 23 став лауреатом міжнародних конкурсів та Заслуженим артистом естрадного мистецтва, бо дуже віртуозно грає на акордеоні. Закоханий у свою справу. Нічого на світі немає вищого, ніж людське вміння щось робити, і робити добре, майстерно, досконало.
Бог створив людину для того, щоб вона могла реалізувати себе, свої можливості. І тут у пригоді стає учитель. Співаком, заслуженим артистом, викладачем у знаменитого Поплавського став учень Володимира Олександровича Вадим Яромчук. «Позбирав своїх найздібніших учнів звідусюди: Віктора Шиятюка із Смідина, Валерія Вороб’я – з Попович. Тепер це ведучі викладачі у музичній школі», – хвалиться учитель. Відкривати шлях для молодих – його мета, сенс життя.
Радіє за такого талановитого і доброго сина мати. З хутора перевезли маленьку стареньку хатинку в Голоби. Нову добротну хату будував сам день і ніч. Згадує, що сусіди запитували, коли він спить...
«Легка рука у мене до всього», – зізнається Володимир Олександрович. І ось ця спрацьована дорога рука зазнала великої травми (попала в циркулярку). А він, мужній, стікаючи кров’ю, керував переляканими рідними, що їм робити далі, яку допомогу надати. Була й депресія. Але, мабуть, людина повинна вміти навчитися долати ті життєві перешкоди, які посилає доля, щоб стати мудрішою, ще добрішою і душевно багатшою. А буває навпаки: людина стає жорстокою і злою.
Його ж очі світяться любов’ю до рідної землі, він бачить її неземну красу, різнобарв’я квітів, у яких потопає рідна оселя. А їхня сім’я закохана у це. Це – сім’я трударів, які цінують красу у всьому і знають, що тільки завдяки любові і невтомній праці можна створити таке царство. Дуже любить Володимир Олександрович свою доньку Альону, яка справляється з роботою інженера-проектанта, свою внучку, яка з «відзнакою» закінчила Луцький політехнічний і продовжує вчитися.
«А який добрий і незрівнянний у мене зять Олег!» – з хвилюванням говорить чоловік.
Він ділом доводить, що любить людей. Коли одна із голобчанок потрапила в аварію, він їй (коли поздоровшала) запропонував роботу діловода. Дівчина завагалася, бо не знала специфіки роботи. Він переконав, заспокоїв, сам допомагав, навчав. І людина ожила, відчула себе повноцінною. Потім поступила вчитися.
...Коли під час розмови дружина зітхнула, він заспокоїв: «Побачиш, Людочко, я ще буду сапати, косити», на що та відповіла: «Дай, Боже». І я кажу: «Дай, Боже, цій добрій людині здоров’я. Хай людська шана й любов прихиляють срібні зорі до Ваших доріг!».
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКАХ: вгорі і внизу – подружжя ЩЕСЮКІВ біля свого будинку; в центрі – перші роки праці у Старій Вижівці з учнем Костянтином ЛАВРИНЦЕМ, котрий став відомим науковцем.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар