За крок до "кінця світу"Як сьогодні, пам’ятаю похмурий день жовтня 1962-го року. На урок праці вчитель трудового навчання Микола Миколайович Байчак прийшов схвильованим, але водночас якимсь навіть урочисто-піднесеним.
– Знаєте, дорогі, діти, – голосно сказав він, звертаючись до нас, учнів сьомого класу третьої школи. – Сьогодні світ був на порозі третьої світової війни.
Мить помовчавши, додав:
– Але, слава Богу, все закінчилося добре – Америка і Радянський Союз домовилися про мирне вирішення Карибської кризи. Війни не буде!
Що далі говорив Микола Миколайович, людина цікавої і непересічної долі, котра знала про війну не з книжок і кінофільмів, а з власного досвіду і з котрим пізніше не раз перетиналася моя журналістська стежина, зараз не пам’ятаю. Бо, чесно кажучи, тоді, 
14-річним хлопчаком, не надто глибоко розбирався в політиці та ще й у міжнародній. Затямив одне: всі ми були у страшній небезпеці, якої вдалося уникнути.
Йшов час, ми підростали, згодом закінчили одинадцятирічку, пішли у самостійне життя, але завжди у моїй пам’яті «жили» слова М. М. Байчака. Над їх глибинним змістом не раз замислювався, та що міг знати я тоді, коли все, що було пов’язане у Карибською кризою, знаходилося за сімома печатями?
Деяка інформація з’явилася у пресі з початком Горбачовської перебудови. У 1990-их роках відкривалися таємні партійні архіви, у пресі з’явилися статті і кореспонденції про драматичні, а нерідко – й трагічні сторінки радянської історії. Світ побачили публікації про події в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані, до яких була причетна правляча верхівка колишнього СРСР.
Відвертішими стали розповіді й про Карибську кризу, з якими у засобах масової інформації виступали високопоставлені радянські чиновники. Так, в інтерв’ю тижневику «Аргументи і факти» (№10, 1989 р.) колишній посол СРСР в Республіці Куба О. І. Алексєєв, розповідаючи про події, які передували Карибській кризі, а також відбувалися в її ході, навів чимало цікавих, у той час невідомих радянським людям, фактів.
Зокрема, згадав він про підготовлений проект договору між СРСР і Кубою. У ньому мова йшла про «налагодження військової співпраці і взаємну оборону» обох країн. Радянський військовий контингент разом із кубинськими військами зобов’язувався захищати територію Куби від зовнішньої агресії… Договір мав діяти протягом п’яти років з правом його денонсації. Передбачалося його оприлюднення в листопаді 1962 року під час запланованого візиту на Кубу М. С. Хрущова.
Однак у зв’язку з подальшими подіями, як зазначив О. І. Алексєєв, договір так і не був підписаний.
Що ж сталося п’ятдесят років тому, у дні, відомі в історії як Карибська криза, із згадки про котру я почав ці нотатки?
Про далекі і тривожні події того часу нагадав лист, який днями приніс до редакції їх учасник, наш земляк Михайло Миколайович Федорук. Пропоную листа увазі читачів.
«У жовтні 2012 року виповнилося 50 років з часу військової стратегічної операції «Анадир», аналогів якої не знала і не знає військова світова історія. Метою операції, як заявляли радянські керівники, був захист завоювань кубинського народу від можливої агресії США. Силою стримування мали служити ядерні сили, що у випадку їх застосування могло б призвести до непередбачуваних наслідків.
Ядерне протистояння двох 
наддержав – СРСР і США – в ході військової стратегічної операції «Анадир» вилилось у першу в історії людської цивілізації ядерну кризу ХХ сторіччя – так звану Карибську.
Більше 13 тисяч солдатів і офіцерів з України (а всього – понад 43 тисячі тодішньої Радянської Армії) допомагали захищати завоювання і суверенітет Острова Свободи.
Наші співвітчизники мужньо переносили всі труднощі, які випали на їх долю, виявляли відвагу і сміливість, мужність, високий професіоналізм, знання складної військової техніки і вміння при потребі її застосовувати, готовність не допустити вторгнення США на територію маленької, але нескореної Куби.
Час невмолимо швидко віддаляє нас від тих важких, але героїчних днів операції світового масштабу «Анадир». Наші співвітчизники звершили, без усякого перебільшення, справжній подвиг – вони відвернули світову ядерну катастрофу.
Народ Острова Свободи і його керівництво не забули подвиг і допомогу воїнів-інтернаціоналістів. Державна Рада Республіки Куба з нагоди 50-річчя тих подій нагородила багатьох учасників операції «Анадир» медаллю «Воїн-інтернаціоналіст». Високої нагороди удостоєний і автор цієї статті.
Михайло ФЕДОРУК,
учасник операції «Анадир».
Скупі рядки невеликого за обсягом листа, звичайно, не могли передати весь трагізм ситуації 1962-го року. Я попросив Михайла Миколайовича, якого теж знав по його роботі у міській середній школі № 3, дещо пригадати з тих подій. Він охоче погодився.
З’ясувалося, що наш земляк, як і сотні, тисячі українських юнаків, потрапив на Кубу напівтаємно – в якості «пасажира» теплохода «Адмірал Нахімов» (до речі, того самого, який згодом затонув з десятками туристів на борту, здійснюючи один з круїзів). Усіх майбутніх воїнів-інтернаціоналістів одягли в цивільний одяг, не дозволяючи їм підніматися на палубу корабля. Навіть капітан не знав точного маршруту слідування. Про це він довідувався, розпечатуючи спеціальні таємні конверти (їх було три) у заздалегідь визначених місцях. На Острові Свободи, як тоді називали Кубу, радянських солдатів і офіцерів старанно маскували, видаючи їх за фахівців різних спеціальностей. Таємно доставлялася і зброя, в тому числі – ракетні комплекси, а також ядерні боєголовки.
Михайлу Миколайовичу якоюсь мірою «пощастило» – йому доручили бути водієм службового автомобіля і возити начальника відділу контррозвідки контр-адмірала А. М. Тихонова. Можна собі уявити, наскільки непростою і відповідальною була його місія! І хоч М. Федорук в силу своїх службових обов’язків не був причетний до реалізації тактичних і стратегічних планів командування угруповання радянських військ на Кубі, яке очолював двічі Герой Радянського Союзу генерал армії І. А. Плієв, йому довелося пережити і побачити чимало.
Про «кубинський» період життя, який тривав до січня 1963 року, Михайлу Федоруку нині нагадують фотознімки з домашнього архіву, листи бойових побратимів, зустрічі з колишніми однополчанами, на які його рег
улярно запрошують. А ще – книги, подаровані іншими учасниками операції «Анадир». Мабуть, найоб’ємнішим і найціннішим є мемуарно-монографічний нарис «На краю ядерної безодні», виданий Міжрегіональною асоціацією воїнів-інтернаціоналістів 1998 року.
На титульній сторінці написано: «Активному учаснику військово-стратегічної операції «Анадир» Федоруку Михайлу Миколайовичу від авторського колективу і Міжрегіональної асамблеї воїнів-інтернаціоналістів на пам’ять про виявлені мужність і стійкість радянських воїнів у важкі дні Карибської кризи 1962 року».
Є книги й інших авторів: Івана Корбача «Солдати в клітчастих сорочках», Івана Неумивакіна «Ми не забудемо!», Віктора Забегаліна й Олексія Зайцева «Біля небезпечної межі». Всіх їх Михайло Миколайович люб’язно передав мені для ознайомлення.
Заодно розповів, що під час перебування на Кубі зустрічався і бачився з дуже відомими людьми, частина яких зафіксована на фотосвітлинах. А про його нагороди свідчать документи, які він теж показав. Слава Богу, гриф таємності з цих та інших документів знято.
Микола ВЕЛЬМА.
(Закінчення буде).
НА ЗНІМКАХ: ліворуч – медаль до 50-річчя операції «Анадир», якої удостоєний наш земляк Михайло Федорук; вгорі – Михайло ФЕДОРУК на фоні приміщення Капітолію у Гавані; в центрі – герой нашої розповіді (крайній праворуч) з бойовими побратимами на теплоході під час повернення додому (січень 1963 р.); внизу – начальник відділу контррозвідки А. М. ТИХОНОВ біля службового автомобіля разом з дружиною кореспондента газети «Правда» Тимура Гайдара (праворуч).
Фото з архіву Михайла ФЕДОРУКА.
Залишити коментар