"Дякуйте Богу за кожен прожитий день..."Позаду у Марії Саварин із Тойкута – немало десятків літ. Багато чого довелося побачити й пережити жінці на своєму віку. І хоч спливають літа немов би швидкоплинна гірська ріка, та пам’ять вічна.
Про все пережите Марія Семенівна розповідає в подробицях, навіть про своє малорадісне босоноге дитинство, що промайнуло у боротьбі за шматок хліба. Однак жінка ніколи не опускала руки та, незважаючи на випробування, що випали на її долю, не втратила головного – жаги до життя, вміння радіти кожному дарованому їй Богом дню.
Доля почала випробовувати нашу героїню ще з раннього дитинства. Будучи зовсім маленькою, дівчина залишилася без батька, який пішов на фронт і не повернувся. Мати лишилася сама з трьома неповнолітніми дітьми на руках.
Та біда, як кажуть, не ходить одна. В той час по всій території Тойкутської сільради, в якій мешкала й родина нашої героїні, «хазяйнували» німці. Одного зловісного дня (після того, як партизанами було знищено німецький гарнізон, що діяв в Заріччі) німецьким командуванням було прийняте рішення повністю ліквідувати населений пункт.
Горіло, палало село… Вогонь безжально знищував усе на своєму шляху. Марія Семенівна пригадує, як односельці тікали у ліс, аби врятуватися. Вони кликали й її матір з собою, але та категорично відмовлялася. «Мама розуміла, що коли німці спалять ще й клуню (а хату, в якій мешкала родина, вони уже знищили), то їй з трьома дітьми все одно не вижити, адже попере
ду зима, – продовжує свою розповідь Марія Саварин. – Як зараз пам’ятаю, хоч була ще зовсім маленькою, як ненька стала обабіч дороги. Обидва братики, трохи старші за мене, трималися за її спідницю, а я, нажахана усім побаченим, притиснулася міцно до матусиних грудей. Ми чекали, коли до нас підійдуть німці. А тоді ненька стала у них благати, аби пошкодували нас, малолітніх, і не палили клуню».
Вочевидь, благання і сльози бідолашної жінки зачепили за живе німецького офіцера, який командував операцією, і він наказав солдатам не чіпати клуню.
Там і стали жити. Мотрона (так звали матір нашої героїні) щодня, тихцем витираючи гіркі сльози, думала лише про одне: як поставити дітей на ноги. Від рання до смеркання ходила по селу, аби дістати їм хоч щось поїсти. Всім серцем горнула діточок до себе, вчила любові і терпінню.
На ніч жінка кутала дітей у сіно, аби хоч трохи зігріти. Та розуміла: не за горами зима. Тож одного дня, взявши дітей, пішла селом від хати до хати, благаючи, щоб хтось пустив хоча б перезимувати. Так поневірялися довгий час, аж доки один сусід не зглянувся над бідолашними і не дозволив їм ночувати на примостку біля печі. Заходити ж у хату категорично заборонялося. Та вони й тому раділи. Так прожили два роки.
– Таку бідність пережили! – пригадує жінка, і сльози мимоволі навертають на очі. – Не дай, Боже, такого нікому. Кожен ранок розпочинався з думки про те, де ж сьогодні взяти поїсти? Не раз сусідські діти кличуть гратися, побігати, а де ж ти будеш бігати, як від постійного недоїдання сили зовсім 
не має.
Згодом родина перебралася у власну маленьку хатинку, яку допомогли збудувати милосердні односельці. Виживати ж допомагала віра в Бога та виснажлива праця. Не цуралися роботи й діти, чим могли допомагали неньці. Щонеділі вдова з дітьми відвідувала зібрання для віруючих, які проводилися в одному з помешкань у їхньому селі. Сюди, аби послухати слово Боже, сходилися віруючі з усіх навколишніх сіл. Вони й допомагали бідолашним, чим могли.
Кажуть, що Бог дає людині життя, а з ним і велику силу, аби витримати все, що випадає на долю. Незважаючи на усі випробування, тяжко працюючи, жінці все ж таки вдалося поставити дітей на ноги.
Згодом обидва брати, влаштувавши особисте життя, покинули материнське гніздо. Марія ж, закінчивши семирічку, подалася на заробітки на далеку Дніпропетровщину, де трудилася у місцевому колгоспі. Та там довго не затрималася і незабаром повернулася у рідне село, де й залишилася назавжди.
Свій трудовий стаж Марія Семенівна розпочала із обробітку дерену у сільській лісовій посадці поблизу залізничної колії, потім – заготівельницею молока у місцевому колгоспі. А після того, як у Тойкуті відкрилася хлібопекарня, влаштувалася туди на роботу.
Тут же, у рідному селі, зустріла і свою другу половинку – шофера місцевого колгоспу Володимира. Молоді люди відразу ж покохали одне одного, тож, не довго думаючи, одружилися. Згодом одне за одним Господь подарував їм п’ятеро діточок.
Потроху життя стало входити в нормальне русло. Збудували власний дім, де разом із сім’єю доживала віку і матір Марії Семенівни. Жили в мирі та злагоді.
...Швидко промайнули літа. Повиростали і один за одним повилітали з рідного затишного гніздечка діти, несучи з собою у світ материнську науку – любити Бога і бути щедрими на добро.
Сьогодні у Марії Саварин велика дружня родина – 10 онуків і 3 правнуки, за яких жінка щиро піклується, за всіх радіє. На жаль, ось уже 13 літ минуло, як відійшов у Вічність чоловік Володимир Прокопович. Нині жінка проживає у рідному селі разом із сином Станіславом та його сім’єю. Діти, як каже Марія Семенівна, є для неї справжньою опорою та підтримкою. За народження та належне виховання їх жінці присвоєно почесне звання «Мати-героїня». Діти частенько навідуються до материнського дому.
На думку Марії Семенівни, головне в житті: не мати в серці зла, бути щирим та безкорисливим, не гонитися за багатствами світу цього, а збирати в серці скарби духовні, бути в мирі з собою і ближніми, радіти життю у найтяжчих ситуаціях і дякувати Богу за все, покладаючись на його волю.
Галина ЦЮРА.
НА ЗНІМКАХ: Марія САВАРИН в молоді роки; Марія Семенівна з онукою Людмилою; із сином Володимиром.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА та з домашнього архіву.
Залишити коментар