Біда на всіх однаЦими днями довелося побувати в деяких селах Ковельського району, де поцікавився умовами проживання тимчасово переміщених осіб з різних регіонів України.
Зустріч з Сергієм Гарбаруком, очільником Голобської громади, вранішньої пори була короткою. Тут очікували приїзду ще 31 переселенця зі Сходу України, крім поселених раніше. Ось і черговий дзвінок до Наталії Хом'як директора місцевої школи, був конкретним:
– Будуть діти зі Сходу, подумайте, щоб вони позаймалися на спортмайданчику із штучним покриттям. Для психологічного розвантаження, на випадок повітряної тривоги, підвальні приміщення щоб були відкриті.
Незабаром вже мав розмову з Наталією Вікторівною:
“Зараз і працівники, і вчителі дбають не тільки про допомогу армії, а й переселенцям. В Новомосирській школі ремонтуємо кухонні ванни, перебираємо овочі, готуємо обіди. Вправно і злагоджено працює Юрій Пастушок”.
Тут зустрів і активну дописувачку газети Валентину Остапчук, яка принесла свою консервацію і продукти. Завантажуємось і їдемо в с. Новий Мосир. Тим часом очільник ОГ разом з місцевою старостою Наталією Гоголюк вже зустріли переселенців. В селі всі дороги ведуть до школи. Хто підводою віз ліжка, матраци, інші –велосипедами, а хто просто із сумками йшов. Село об'єдналось в скрутну днину, щоб допомагати один одному. 
З неспокоєм і з хвилюванням в душі заходимо до школи, де стіни, здається, ще дихають важким прохолодним повітрям. В одному із класів-спальні зустрічаю переселенців. Вони втомлені, і мовчазно сиділи на ліжках. Запитую: "Звідки ви?". Чую: "Ми із Сєвєродонецька, а ми із Рубіжного Луганської області. Квартири розбомбили повністю, що встигли взяти в руки, з тим і сиділи в підвалах. Згодом самі розгрібали завали і під покровом диму та пострілами втікали разом із дітьми, рятуючись від війни”.
Далі бачу сльози в очах, і стає зрозуміло, що коїться у їх душах. Після певної паузи запитую: "А як вам тут умови?" – "Головне, що ви нас в біді не залишили наодинці, що у вас тут відносно тихо”.
Я залишав ще не розігріту грубками місцеву школу, зате зігріту теплотою сердець і чуйним ставленням місцевих жителів та працівників Голобської селищної ради до людей.
У Свидниках місцева жителька під "нуль оплати" надала притулок сім'ї переселенців із Київщини.
– Нашу хату, – розповідає переселенка, – розбили вщент, якби не підвал, загинули б всі. Будували хату, як могли, а залишились без нічого, сусідська хата також горіла. Не знаю, чи залишився там хто живий. Дякуємо людям і місцевій владі, які турбуються про нас".
В рідне село Поповичі до матері приїхав Микола Євтушко з дружиною Раїсою та її 98-річним батько Фадеєм. Микола розповів, що Макарів почали обходити рашисти з двох сторін, йшли на Київ дуже великими колонами. 10 днів Макарів був під обстрілами. Вранці в квартиру зайшли солдати, очевидно, буряти, бо невисокого зросту, із вузькими очима, брудні і не поголені. Наставили автомат: "Руки ввєрх і за голову! Чужиє люди есть?" Я кажу: "Немає. Тільки моя сім'я". "Оружиє єсть?". – "Немає". В мене у руках був мобільний телефон, то взяв і розбив об підлогу, так і комп'ютера. Забрали два ліхтарики. Все поповертали, попередивши, щоб далеко не ходили. Промайнула думка, що треба втікати. Прибігаю в гараж, а він горить, моя машина також згоріла. Тоді беру синову машину, і з величезними проблемами виїжджаю з Макарова в с. Поповичі до матері”.
Пані Валентина прибула з Овруча Житомирської області в Поповичі до своєї рідної сестри Галини. Привіз її чоловік, а сам повернувся назад і пішов добровольцем, в минулому – військовий прикордонної служби. “В Овруч рашисти в'їхали на танках колоною. На першому – червоний прапор. Розбомбили великий свинокомплекс, – розповідає жінка. – Виїжджаючи з Овруча, зустріли танки з нашими хлопцями. Чоловік сигналить, махає їм руками, вони йому. А я сиджу в машині, сльози рікою пливуть. Моя дочка і син молоді, захищають Україну на Півдні”.
Їдучи із сільським старостою Віталієм Мартинцем, звертаю увагу, як люди обабіч прибирають дорогу, вирубують самосіви. Біля місцевої школи молоді жіночки з дітками згрібали листя після зими. Видно, що громада і влада робля
ть все, щоб село було чистим і охайним.
Побував я і в селищі Турійську. Бачу: Микола Горобей, 85 років, мій земляк з 1965 року, і по цей час проживав в Маріуполі з дочкою Оленою, яка доглядала батька. Ще до війни розмовляв з Миколою по телефону, цікавився долею свого села. І думки не мав, що зустрінуся із ним. Але війна внесла свої корективи. Будинок розбомбили, як і сусідній. Тиждень сиділи у підвалі без світла. Спали хто на чому, їли те, що встигли з собою взяти.
"Я чоловік вже в літах, – каже пан Микола, – але дивитись, як горять будинки, як люди вибігають, падають від пострілів, кричать і плачуть – це просто страхіття.
Через тиждень нас перевезли в бомбосховище драмтеатру. Людей було дуже багато, але давали раз в день їсти. Потім "зеленим" коридором завезли в Запоріжжя, далі – поїздом до Львова, а зі Львова вже в Турійськ”.
Розмови були значно тривалішими, ніж описано. Як бачимо, життєві історії кожної сім'ї біженців – сумні і трагічні, але їх об'єднує одне людське горе, назва якому – війна.
Сергій ДАНИЛЮК.
Фото автора.
Залишити коментар