Живе у Дубовому ветеранПетро Єгорович Рижко народився 22 грудня 1922 року в селі Секуні Старовижівського району (нині проживає у Дубовому).
Батьки, Єгор та Агрипина, трудилися на землі, син же змалку прагнув до знань, цікавився технікою. Вчився Петро спочатку в Секунській, а пізніше за 20 кілометрів ходив у Седлищенську школу. Батьки наполягали, аби син працював на землі, пас худобу. Та допитливому хлопцеві хотілось освоювати щось нове, цікаве. Він самостійно навчився шити верхній одяг, і незабаром молодого майстра уже запрошували й у сусідні села.
В одному із них, а саме у Мизовому, Петро знайомиться з гарною дівчиною Катериною, згодом вони одружилися. Щаслива молода сім'я уже й чекала первістка, та війна зруйнувала усі мрії та надії на мирне життя.
Петра Єгоровича призвали в армію. Воював на 2-му Білоруському фронті у складі 21 Вітебської дивізії 23-ого стрілецького полку гвардійського батальйону зв'язковим-телефоністом. Кривавими дорогами війни пройшов Білорусією, Польщею, Литвою.
Втрачаючи фронтових друзів, чоловік свято вірив у Перемогу, в те, що повернеться у рідне село до батьків, до коханої дружини, до маленької донечки, яка народилася уже без нього.
Війна добігала кінця, та бої були ще досить запеклими. Не раз Петро Єгорович був на волоску від смерті. Назавжди у пам'яті закарбувався бій під Кенісбергом (Калінінградом) у лютому 1945 року, коли, тяжко поранений, з усіх сил, втрачаючи свідомість, повз до своїх, тягнучи перебиті ноги. Підібрали фронтові побратими.
А далі – госпіталь у Двінській фортеці, де лікарі п'ять місяців боролися за його життя. А жити ой як хотілося! І Петро Єгорович, перемагаючи нестерпний біль, з останніх сил чіпляючись за життя, вижив. Після госпіталю – коротка відпустка додому, а тоді у Прибалтійський батальйон зв'язку.
У 1946 році солдат – уже курсант навчального танкового полку у Нижньому Тагілі (Росія). І тільки навесні 1947 року повернувся фронтовик додому, покалічений, але живий.
Спочатку працював у колгоспі, а з 1949 року трудився зчіплювачем вагонів на Ковельській залізниці, далі – п'ять років механіком Буциньської МТС, потім – мотористом у Волинському управлінні експлуатації осушувальних систем, у ВАТ "Ковельмолоко", слюсарем-ремонтником автомобілів у "Віта-Авто".
Лише у квітні 2003 року пішов ветеран на заслужений відпочинок, маючи за плечима майже 60 років трудового стажу.
Ось уже минуло 14 років, як відійшла у Вічність кохана дружина Катерина, яку, прикуту тяжко
ю хворобою до ліжка, доглянув до смерті. У свої 90 років інвалід Великої Вітчизняної війни Петро Єгорович радіє життю, тішиться дітьми, онуками і правнуками (а їх у нього 12). Любить малеча дідуся, а старші з цікавістю слухають його спогади про минуле, про війну, дослухаються до мудрих порад.
Дідусеву мрію про освіту втілили в життя його діти, онуки і старші правнуки. Всі здобули вищу освіту, працюють. Тож Петру Єгоровичу не соромно за них, а вони пишаються дідусем, для яких він – мудрий порадник, приклад для наслідування.
Має ветеран добрих друзів, хороших сусідів, турботливу рідню, які не дають відчувати самотність, шанують і люблять його.
Найрадісніше свято для фронтовика – День Перемоги. Дев’ятого травня Петро Рижко одягає свої бойові нагороди, приймає щирі вітання дітей, онуків, правнуків, односельців, керівників села та сільської ради, району і підприємств, де трудився.
Зичимо ж ветерану ще довгих років життя, миру, благополуччя, гарного настрою з нагоди Новорічно-Різдвяних свят!
Іванна МАРТИНЮК.
НА ЗНІМКАХ: Петро РИЖКО з дружиною та донькою у молоді роки; у колі рідних.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар