Бій ішов не ради слави...Пам'ятаєте, є у відомого російського письменника Олександра Твардовського в поемі "Василь Тьоркін" такі слова (цитую мовою оригіналу): "Бой идёт не ради славы – ради жизни на Земле"?
Так, солдати і офіцери, які брали участь у кровопролитних боях Великої Вітчизняної війни, воювали з фашистами не заради слави. Вони мали одну мету: розгромити ворога, визволити рідну землю від окупантів, швидше повернутися додому, щоб будувати нове життя, де немає вибухів снарядів, свисту пуль, моторошного виття авіабомб.
Жорстокі бої точилися у 1944-му році й за визволення міста Ковеля. Про ті трагічні сторінки нашої історії написано багато, але, звичайно, далеко не все. На жаль, дуже мало залишилося в живих безпосередніх учасників ковельської операції. Ті, що повернулися з фронту до рідних домівок, в переважній більшості своїй пішли у Вічність.
На щастя, залишилися їх спогади. Зокрема, в редакційному архіві вдалося розшукати матеріали про відзначення 40-річчя визволення Ковеля. Нагадаємо, що це був 1984 рік. У ті часи такі пам'ятні ювілейні дати не лишалися поза увагою ні влади, ні громадськості. В місті проводилися цікаві масові заходи: мітинги і маніфестації, зустрічі з безпосередніми учасниками боїв за визволення краю, тематичні вечори.
Величезне захоплення у ковельчан викликали так звані пантоміми – своєрідна театралізована реконструкція подій з історії міста і району, в яких брали участь тисячі людей – як цивільних, так і військових. Практикувалися і своєрідні паради військової техніки, адже тоді на території Волині дислокувалися кільканадцять армійських частин.
Але найціннішим моментом свята були розповіді ветеранів – як усні, так і письмові. Ось і в матеріалах, які ми згадали вище, – анкети учасників боїв за визволення Ковеля, в яких вони розповідають про свою участь в ковельській операції. Згодом оргкомітет об'єднав їх в об'ємну папку, котру умовно можна назвати рукописною книгою документальних свідчень.
Пропонуємо увазі читачів декілька таких свідчень.
Галина ЦЮРА.
"…29 березня 1944 року увірвалися ми в передмістя Ковеля – Вульку Ковельську, де нас атакували зведені німецькі війська, кинуті сюди на оборону важливого стратегічного вузла.
Декілька днів та ночей йшли жорстокі бої з перемінним успіхом. Німці добре розуміли важливість втрати м. Ковеля, тому їх атаки та контратаки були вкрай відчайдушними і запеклими. Безперервно ревли танки і рвалися гранати, тріщали автомати та кулемети, усе довкола гуло та палало. Врешті, 2 квітня, німці, не витримавши супротиву, змушені були відступити, розмістившись в центрі міста.
Квітень 1944 року видався на диво теплим і дощовим. Розвезло-розмило дороги: ні пішому пройти, ні конем проїхати. Наш 2-й стрілецький взвод 7-ї роти 3-го батальйону 278-го Ревдинського полку 175-ї Уральсько-Ковельської дивізії займав оборону з правого боку ріки Турії, води якої вийшли з берегів.
Пригадую, вигадали якось мої солдати такого собі "бугая" – німців лякати та спати їм не давати. Вирізали із бузини довгу зігнуту гілку, вибирали серединку, робили відповідні отвори і насипали туди гороху. Вночі вставляли тих "бугаїв" у річку і зі всієї сили дули в трубку. В результаті – з води виривалися такі страшні звуки, ніби сто чортів з пекла за смолою йшли. Переполохані німці з переляку не знали, за що й хапатися: тріщали кулемети, автомати, раз за разом гупали міномети, і все – в нікуди. Словом, не до сну було фашистам.
Перед світанком залп «катюш» сповістив про початок артилерійської підготовки. Усіма відтінками райдуги розцвіло небо. На світанку пішли у наступ. Жорстокий супротив довелося ламати нашим солдатам: не хотілося, ой як не хотілося німцю віддавати Ковель.
Місто лежало в страшних руїнах. Чимало наших солдатів полягло тут смертю хоробрих, однак Ковель було звільнено від німецько-фашистської навали, а 175-а дивізія отримала назву "Ковельська".
Василь ФЕСАЙ,
командир взводу 3-го батальйону 278-го Ревдинського полку 175-ї Уральсько-Ковельської стрілецької дивізії.
"Про бої за Ковель у мене збереглися тяжкі спогади. Як тільки-но наша частина прибула на околиці міста, відразу ж вступила у бій з німецько-фашистськими загарбниками.
Прохід у місто був шириною 400-500 м через глибоке болото, яке з усіх боків прострілювалося ворогом. Пройти через нього можливо було лише вночі. Я бачив, як мешканці Ковеля вночі по пояс у воді втікали через болото, несучи на собі свої скромні пожитки. Запам'яталось, що навіть маленькі діти, покидаючи це смертоносне пекло, притиснувшись до грудей своїх матерів та бабусь, не плакали.
Було важко і небезпечно, неможливо було передбачити, де і коли на тебе чекає небезпека. На кожному кроці можна було зустрітися із смертю.
Німці чинили сильний супротив, намагаючись витіснити наші війська із міста, раз за разом скидали бомби, – так звані "корита".
Наш полк поніс значні втрати: ми потребували поповнення як технікою, так і людьми. Сили були нерівними, і через деякий час наші війська із тактичної точки зору змушені були покинути місто. Тільки 6 липня 1944 року військами І-го Білоруського фронту місто Ковель було звільнено від німецько-фашистських загарбників".
Павло БАБІН,
рядовий 47-ої Армії І-го Білоруського фронту, кавалер ордена Червоної Зірки.
«…Наш 635-ий стрілецький полк був посланий через ліси на звільнення міста Ковеля з тилу. Пробратися в місто непоміченими не вдалося. Сполохані німці відразу ж відкрили шквальний вогонь. Стріляли із зенітних гармат, швидкострільних кулеметів та іншої зброї. Багато моїх товаришів полягло, так і не побачивши Ковеля.
Ми зайняли нашвидкоруч вириті окопи в західній частині міста. Всіма силами і засобами, стікаючи кров'ю, солдати відбивали натиск озвірілих фашистів, танків та самохідок. Наші укріплення (наспіх вириті окопи) були не міцними і при близьких розривах снарядів місцями обвалювались.
Ніби зараз пам'ятаю, як вся земля наче стала дибки і закрила весь білий світ. Від вибуху снаряда поруч мене оглушило і засипало землею. Відкопали уже пізніше, коли довкола все стихло. Бій закінчився, залишивши мене інвалідом...».
Іван СИНЕЛЬНИКОВ,
командир батареї 143-ї
стрілецької дивізії.
"… Ковель був важливим пунктом як для німців, так і для наших військ. Противник, зосередивши в місті основні сили, не бажав відступати. Наші частини і ми, артилеристи, більше тижня, не відаючи страху, вели жорстокі бої за с. Колодницю та інші ближні села.
Звільнивши Колодницю, потрохи просувалися все ближче до міста і 27 березня 1944 року вже були на північно-східних його околицях. Та нам перегородила дорогу невелика річка, води якої вийшли із берегів. Німці сильно обстрілювали це місце, тож переправлялися через річку вночі. Води – по груди. Гарматами довелося пересовувати вручну за допомогою мотузок.
На ранок ми разом з піхотою зайняли позиції у трьох невеличких будинках на околицях Ковеля з правого боку вулиці Березової. По лівій стороні цієї вулиці всі будинки були зайняті німцями. За кілька днів в результаті кривавої перестрілки відбили у противника ще декілька будинків, після чого вступили у бій за залізничну станцію.
Саме під час цього бою я був тяжко поранений німецьким снайпером. Без свідомості мене доставили у санбат. Тим часом наші бійці своє завдання виконали до кінця – вокзал було взято.
Згодом, трохи одужавши, повернувся у свою батарею. Ось так у вуличних боях наші піхотні підрозділи і ми, артилеристи, били німців до повного звільнення міста Ковеля".
Микола КУЧЕР,
учасник боїв за визволення Ковеля, кавалер орденів Вітчизняної війни І-го і ІІ-го ступенів, Червоної Зірки та 16 бойових медалей.
НА ЗНІМКУ: група ветеранів 52-ї окремої роти повітряного спостереження ППО І-го Білоруського фронту (9 травня 1984 р.).
Фото з архіву редакції.
Залишити коментар