Сталіна на нас нема?Декілька, а точніше – кільканадцять років тому оператором редакційної котельні (була тоді така посада) трудився жвавий і не надто спрацьований чоловік. І хоч був уже на пенсії, мав непоганий на ті часи підзаробіток щомісяця.
Хлопці з друкарні, з якими переважно спілкувався ветеран, називали його "Лаврушою". Як виявилося пізніше, через те, що дуже часто говорив: "Нема на вас Йосипа Вісаріоновича і Лаврентія Павловича. Вони б вам показали, де раки зимують". Твердячи так, він, звичайно ж, мав на увазі Йосипа Вісаріоновича Сталіна і Лаврентія Павловича Берію – персонажів радянської історії, добре відомих старшим поколінням.
Хлопці, як правило, на ті слова сміялися і не надто сприймали їх всерйоз, що ще більше дратувало чоловіка.
Не знаю, ким він був у минулому – професійним чекістом чи добровільним "сексотом", але його сліпа віра у вождя всіх часів і народів та його кривавого поплічника прикро вражала. І хоч я мав порівняно небагато років, але прочитані мною партійні документи, книги, газети і журнали, розповіді рідних, переглянуті художні і документальні кінофільми давали такий-сякий грунт для самостійних висновків і умозаключень, а, отже, підстав для категоричної незгоди з позицією "Лавруші".
З тих пір минув чималий шмат часу. Здавалося б, більшість "Лавруш" вимерли, історія все розставила на свої місця, і захоплюватися особами Сталіна та йому подібних диктаторів практично немає кому.
Аж ні: нещодавно засоби масової інформації сповістили, що опитування громадської думки засвідчило палку любов наших північно-східних сусідів до таких одіозних фігур, як Брежнєв і Сталін. Якщо ставлення до шановного Леоніда Ілліча ще якось можна зрозуміти, бо він був родоначальником не лише застою, але й творцем суспільства, в якому середньостатистичному громадянину жилося не так вже й погано (дешеві комунальні послуги, безплатні медицина і освіта, доступне житло, широкий вибір професій і робіт), то феномен Сталіна збагнути, чесно кажучи, важко.
Але подібні настрої не лише в Росії. Все частіше диктатора, культ особи якого ще у 60-их роках минулого століття засудили самі комуністи та їх лідери, підіймають на щит слави в пресі, на телебаченні, в політиці. Подекуди споруджують йому пам'ятники, з портретами вождя ідуть на мітинги і маніфестації. Навіть на побутовому рівні часто-густо з ностальгією згадують роки сталінської епохи.
Якось за чашкою кави мої добрі знайомі, торкнувшись політичних питань (а як же без них?), заговорили й про Сталіна.
– Він був дуже скромним, – зауважив один із співбесідників. – До кінця життя носив постійно один і той самий кітель.
– Його боялися Черчіль і Рузвельт, – додав другий. – Це була сильна особистість, визначний діяч.
Я не стримався.
– Гітлер теж був сильною особистістю – зумів поставити на коліна Європу, замахнувся на Африку і Радянський Союз. Його теж боялися. Але чомусь ніхто сьогодні не возвеличує Гітлера так, як ви Сталіна. Обом суд історії давно вже виніс вирок.
Дещо заспокоївшись, продовжив:
– Згадайте, скільки мільйонів людей було знищено Сталіним та його соратниками. Навіть Гітлер, воюючи із своїми ворогами практично у цілому світі, не нищив так німців, як нищили співвітчизників Єжов, Берія та іже з ними. Невже все це можна забути і пробачити?!
Мої співбесідники мовчали. Чи то на них подіяли наведені мною аргументи, чи то просто вирішили не сперечатися, але згодом розмова перейшла на інші теми.
l
Ота дискусія нагадала мені 90-ті роки минулого століття, коли я потрапив під "обстріл" старих комуністів на їх зборах у сесійній залі міської ради, головою якої був, після статті в газеті, яку очолив порівняно недавно. Ветеранам партії, багатьох з яких я знав і щиро поважав, не подобалося, що у тодішньому "Прапорі Леніна" було забагато, як вони вважали, статей про злочини сталіністів, політичні репресії проти українських патріотів тощо.
Один із присутніх у залі, котрого вже немає в живих, встав і майже закричав:
– З ким ви зв'язалися, Миколо Григоровичу?! У них руки по лікті в крові!
А колишній чекіст, який сидів у передньому ряду, підлив оливи у вогонь:
– Перевьортыш! Снять его с должности редактора!
Я не витримав і піднявся на трибуну. Сказав приблизно таке:
– Про злочини сталінізму ми писали і будемо писати. Сьогодні, коли в країні – гласність і перебудова, ніхто не змусить журналістів і громадських дописувачів мовчати. Якоюсь мірою я розумію вас, ветеранів партії, війни і праці. Ви пройшли важкий життєвий шлях і, слава Богу, дожили до сьогоднішнього дня. Але не забувайте, що мільйони ваших ровесників не дожили. Вони розстріляні, закатовані, замучені в таборах і поселеннях у Сибіру, на Колимі, в степах Казахстану.
Передихнувши, продовжив:
– Історію не можна аналізувати абстрактно. Все пізнається на конкретних прикладах і фактах. Ось у залі поруч із вами сидить ветеран партії, Почесний громадянин міста Ковеля Анатолій Григорович Калінін. Його дядю, командуючого Тихоокеанським флотом Григорія Петровича Кирєєва було розстріляно, про що недавно я розповів у статті "Життя – як спалах". Він не був націоналістом, троцькістом, а відданим і переконаним бійцем партії, до якої належали й ви. Але це не врятувало відважного адмірала, члена ВКП (б) з листопада 1918 року, вихідця із робітничої сім'ї від смерті. А хіба Кирєєв та його дружина – одні невинно репресовані?
Зал затих. А я зійшов з трибуни і зайняв своє місце. У голові пульсували думки, спосеред яких раптово "виринула" прикінцева цитата із згадуваної вище статті: "У своєму останньому листі до мене Віра Григорівна Кирєєва (донька адмірала) написала: "Ви можете запитати, як я ставилася до арешту батьків? Чи вірила в їх провину? Ні, не вірила ніколи. Перед війною модно було відмовлятися від батьків – "ворогів народу". Робили такі пропозиції і мені. Але я на це не пішла, вірила в торжество справедливості.
1956 року батьків реабілітували. Після того я багато разів намагалася дізнатись, де й коли обірвалося їх життя. Особливо цікавила доля батька. Зустрічалась і розмовляла з військовими, з тими, хто пройшов табори. Ніхто не знав про батька нічого. Тільки колишній прокурор і знайомий Григорія Петровича якось сказав: "Віро, не шукай могили батька. Її немає. Всіх в'язнів Луб'янки розстрілювали, а потім тіла спалювали в крематорії…".
Не знаю, як вам, шановні читачі, а мені, коли знайомився з листами доньки адмірала, було моторошно. Коли вже з ним, героєм-революціонером, видатним воєначальником, робили все, що хотіли (катували, мучили, а потім фізично знищили), то що вже говорити про рядових громадян країни, де "так вольно дышет человек", як тоді співали?
Дихалось, можливо, й вільно. Після того, як душа невинно убієнних линула до Бога. А до того – навряд. Щоб у цьому переконати вас, пропоную ще одну історію – на цей раз "нашу", волинську.
l
Переді мною – кримінальна справа № 132 по обвинуваченню Омельчука Савелія Микитовича за статтею 58 ч. ІІ Кримінального кодексу УРСР, яку розглянув 25 серпня 1948 року народний суд першої дільниці Голобського району Волинської області. Справа досить об'ємна – на 41 аркуші.
В чому ж звинувачувався Савелій, а по-простому Сава Омельчук із Старого Мосира? Ось що з приводу цього сказано в обвинувальному висновку, підписаному одним з так званих "народних слідчих" прокуратури Голобського району:
"Омельчук Савелій Микитович, 1893 року народження, безпартійний, неписьменний, жонатий, на утриманні 9 дітей, звинувачується у тому, що за 1947 рік не здав державі 19,11 цнт зерна, 181 кг овочів, 077 цнт сіна, 45 кг м'яса. В 1948 році було нараховано держпоставок: 5092 кг зерна, 2570 кг картоплі, 490 кг овочів, 1088 кг сіна, 120 кг м'яса. З метою нездачі цих видів поставок відмовився одержати зобов'язання № 5460 і не здав жодного кілограма держпоставок, тобто скоїв злочин, передбачений ст. 58 ч. ІІ КК УРСР".
Що ж пояснив селянин, звинувачений у злочині? Ось як передає думки його той же слідчий у написаному своєю рукою: "У 1947 році моє господарство об'єднали з господарством тестя гр. Троцюка В. Л., хоч я був проти. Поскільки тесть старий, то главою сім'ї зачислили мене (?!), а господарство стали рахувати куркульським".
А що було у власності "куркуля"? Довідка за підписом голови сільради і двох свідків вказує, що Сава Омельчук мав дерев'яну хату під соломою, клуню, хлів, дворічного коня, семеро гусей, млинок, кухонну шафу, два ліжка, а також майже 20 гектарів землі. Враховуючи, що господарював спільно з тестем, то "повноцінним" куркулем його назвати важко. Але ж назвали! І не хто-небудь, а Голобський райвиконком своєю постановою № 327 від 3 вересня 1947 року. А раз куркуль – значить ворог народу, з усіма наслідками, що з цього випливають.
Бідолашний Сава Микитович на своє виправдання пояснював "народному" слідчому: "Мені вручили зобов'язання на 1947 рік, яке я не міг виконати, бо не вистачило зерна. Мене визнали власником-куркулем, бо я хазяював разом з тестем, а всю поставку написали на мене, то я й не міг виконати.
За 1948 рік не здавав нічого, бо зернових не сіяв, а мою землю забрали під колгосп. Та й сіяти не було чим. В колгосп не прийняли. У мене раніше було двоє коней і корова, а тепер тільки кінь. Поставку не заплатив, бо не було, де взяти, сам теж не мав що їсти".
Але яке діло було слідчому до проблем неписьменного мужика з поліського села? Та ще й такого, котрий якось у розмові сказав агенту райуповмінзагу: "Забирайте все самі разом із снопами, самі молотіть, а я здавати не буду!". Як бачимо, сміливості, а може, відчайдушності Омельчуку не бракувало, за що й поплатився: 25 серпня 1948 року вироком народного суду Голобського району він був визнаний винним згідно із названою вище статтею КК УРСР і засуджений до позбавлення волі строком на 10 років, а після відбуття міри покарання – позбавлення виборчих прав на 5 років з конфіскацією всього майна в дохід держави.
Я, на жаль, не знаю, як у подальшому склалася доля Савелія Омельчука та його сім'ї. Із справи видно, що вирок Голобського суду оскаржувався у Волинському обласному суді. Можливо, той і зменшив міру покарання, хоч не думаю, що аж занадто. Все-таки у радянському правосудді тих часів домінував принцип політичної доцільності, і з "ворогами народу" не дуже панькалися. Адже, як "мудро" повчав товариш Сталін, ліс рубають – тріски летять. А їх летіло тоді чималенько.
То я запитую себе і вас: а чи хотіли б спадкоємці засуджених до тривалих строків ув'язнення за недовиконані плани поставок сільгосппродукції, вкрадених декількох кілограмів збіжжя або звичайних колосків (їсти ж хотіли усі!), критику правлячого режиму повернення тоталітарної системи, диктатури типу сталінської, нових політичних репресій? Дуже й дуже в цьому сумніваюся.
l
Але про «сильну руку» все більше мріють деякі молоді українці. І не обов'язково з партій радикального спрямування. Тезу про потрібність нового Сталіна озвучив нещодавно мій давній знайомий – цілком успішний бізнесмен.
– А ти усвідомлюєш, що говориш? – запитав я його. – От ви з дружиною маєте просторий будинок, розпочали будівництво ще одного. У вас – три "іномарки", два "буси", два магазини, п'ять кіосків на ринку. Невже ти думаєш, що все це мав би, якби до керма влади прийшов послідовник Сталіна? Ти б, як мінімум, сидів у в'язниці або будував новий Біломор-канал. Твоя дружина і діти ніколи б не їздили на відпочинок за кордон, а в банку у Швейцарії ти не тримав би майже мільйон доларів.
Отож, цінуй те, що маєш, веди чесно бізнес і акуратно сплачуй податки, і ніякий Сталін тобі не буде потрібен.
Звичайно, я дещо передав "куті меду", переконуючи знайомого у хибності його поглядів, але загалом моя позиція зрозуміла. Бо при всьому тому, що країні потрібен лад і дисципліна, вони мають триматися не на принципах диктатури пролетаріату, а на засадах суворого дотримання вимог Закону кожним із нас – починаючи від Президента і кінчаючи двірником. Цього в Україні ще бракує, тому маємо те, що маємо: корупцію, хабарництво, бюрократизм та інші потворні речі.
Мені дехто може заперечити: є країна, в якій саме завдяки диктатурі правлячої партії або її лідерів забезпечують порядок. Як приклад, називають Китай, Білорусь, Північну Корею чи ту ж Росію. Але треба мати на увазі, що Україна, як у свій час написав Президент Леонід Кучма, не Росія і не якась інша тоталітарна держава. У нас споконвіку – сильні демократичні засади в самоорганізації суспільства (згадаймо хоча б Запорозьку Січ або Конституцію Пилипа Орлика).
Біда тільки в тому, що ці засади були зруйновані царатом, пізніше – більшовиками. Та й нині дехто з політиків переконаний: українці розуміють тільки "мову" батога, примусу, насилля. Цю позицію підтримують і деякі державні мужі, які вважають: влада потрібна для того, щоб вказувати і наказувати.
Ні, шановні: подібний метод управління – це шлях в нікуди. Влада має бути послідовною і рішучою у своїх діях, але передовсім – розумною і цивілізованою. Ми – не Азія і не Африка, де, справді, традиції одноосібного керівництва країнами дуже сильні і незворушні. Україна – центр Європи, і ми повинні вчитися жити по-європейському. У нас повинна бути не диктатура однієї особи чи партії, а диктатура Закону.
Це збагнути декому із наших можновладців важкувато, бо принцип "владарюй і наказуй", на перший погляд, привабливіший, аніж принцип "спочатку думай, а тоді роби", але саме останнє правило є гарантією руху вперед. Інакше – стагнація, застій, а то й громадянська непокора суспільства.
l
Я іноді думаю, чому розвалилися імперії на зразок Римської або Російської? Не називаючи усього розмаїття причин, виокремлю, як на мене, найголовнішу: невміння вождів нації поєднувати в управлінській діяльності демократію і силу Закону, небажання прислухатися до голосу народу і адекватно реагувати на виклики часу.
Подібна доля спіткала, здавалося б, непорушний Союз РСР. У тодішньої влади було все: армія, силові структури, багатомільйонна армада членів КПРС. Та все обвалилося в одну мить, бо лідери виявилися аутсайдерами, а їх прислужники – боягузами, які звикли лише виконувати команди начальства – не завжди, до речі, й розумні.
Історія вчить тому, що не вчить нічому, повторюємо ми часто. Є політики, державні чиновники і громадські діячі, котрі й до сьогодні не засвоїли цю істину. Якщо вони вважають, що майбутнє України – в авторитарному керівництві, то дуже глибоко помиляються. Будь-яка дія викликає протидію, на кожну силу знайдеться антисила. Це бачимо й нині на прикладах багатьох країн світу.
Останнім часом в інтернеті як реакція на події в Туреччині та інших державах з'являються заклики типу: "Владу – на вила!", "Революція або смерть!". Дехто з ледь приховуваним роздратуванням запитує: "Коли вже в Україні почнеться?!".
Найжахливіше, що такі думки висловлюють деякі народні депутати, псевдопатріоти й доморощені ультрареволюціонери. Вони забувають, що з іскри бувають пожежі, а в тій пожежі першими можуть згоріти саме вони. Анархія і безглуздий бунт – це той самий сталінізм, тільки навиворіт. Ніколи насилля не призводить до добра.
Хотілося, щоб це розуміли і влада, і опозиція, і прості громадяни. Нам не потрібні нові Сталіни і Че Гевари. Нам потрібні сильна Україна, демократичне, високоорганізоване суспільство, впевненість у майбутньому наших дітей та онуків.
Щиро сподіваюся, що цього хоче свідома більшість українців.
Микола ВЕЛЬМА.
Р.S. Після написання цих нотаток у мене народилося ще дві думки, якими хочу поділитися з читачами.
1. Можливо, у Старому Мосирі є люди (або навіть родичі), котрі могли б розповісти про подальшу долю сім'ї Омельчуків. Був би дуже вдячний, якби вони написали про це до редакції. Нам усім потрібна правда про наше минуле, а надто – про жахіття, які пережили старші покоління. Хоча б для того, щоб вони ніколи не повторилися в майбутньому.
2. У четверговому числі газети "Волинь-нова" за 20 червня ц. р. видрукувана стаття "Не дай, Господи, знову сильну руку" відомої волинської журналістки Катерини Зубчук, яка теж порушує тему сталінізму і тоталітаризму. Я щиро їй вдячний за гостропубліцистичний і правдивий матеріал.
До речі, пані Катерина наводить у своєму матеріалі результати дослідження, яке провела соціологічна група "Рейтинг". Судячи з них, майже 60 відсотків українців вважають, що нам не вистачає "сильної руки".
Як бачимо, мої нотатки, як, зрештою, статті інших українських журналістів про загрозу неосталінізму на теренах пострадянських республік, небезпідставні. На превеликий, звичайно, жаль.
М. В.
Залишити коментар