Труд, що переходить у красуЖиве по «моїй» вулиці в Голобах простий чоловік. Ніхто від нього не чув поганого слова, ніколи не бачив напідпитку чи з цигаркою. З його подвір'я у будь-яку пору року чується голос приймача. Стоїть стіл, на якому нехитрі інструменти: ножі, пилочки і поруч – цілі оберемки лози, яка на Сонці аж переливається то жовтим, то коричневим, то червонуватим кольором.
Хто ж цей господар, закоханий у природу та рідну землю? Це – Володимир Григорович Андросюк (на знімку). Народився у селі Раймисті Рожищенського району у бідній селянській родині, яка складалася із семи чоловік: батько, мати, донька і четверо синів.
У рідному селі була лише початкова школа, тому семирічку хлопець закінчив у сусідньому селі Ясенівці, куди добирався пішки і в дощ, і в мороз у благеньких одежі та взутті. Середню освіту Володя здобув у вечірній школі, бо доводилося ділитися однією фуфайкою з братом. А як мати спромоглася купити гумові блискучі чоботи, то радості не було меж.
Пережили війну. Думали, що на цьому випробування скінчилися. Та де там! Їх вигнали з хати.
– Де ж ми подінемося?! – заголосила мати.
– Про мене – й під вишнею, – почула у відповідь.
Що робити? Посадила жінка дітей під копицею і пішла шукати притулку. Так і поневірялися по селу.
Згодом купив батько клуню і зліпив таку-сяку хатинку. А пізніше уже побудували дім із шлаку. "Цвяхів не було – робили їх з колючого дроту. Дранки теж не мали – дерли з лози", – згадує мій співрозмовник.
Дуже тяжко працювали. А тримала на світі корова. Постійне меню – картопля і молоко. Крадькома збирали колосочки, наймалися пасти корів, овечок, за що платили зерном. Коли вчитель заплатив грішми – ото щастя було!
"Тому тепер, коли інколи доводиться годувати онуків, а вони перебирають харчами, згадується моє важке дитинство", – каже Володимир Григорович.
Відслужив в армії, закінчив курси водіїв, працював на Голобському консервному заводі машиністом холодильних установок (навчався в Одесі). Робота була шкідлива, але працював позмінно, щомісяця отримував зарплату.
Там, на заводі, і щастя своє знайшов. Жили з Валентиною спочатку в гуртожитку. Та з допомогою батьків дружнє сімейство придбало і поставило за півтора року "фінський" будиночок. Аж не вірилось. Обсадили обійстя квітами, деревами – обжилися.
Тепер господар часто велосипедом звозить вербову лозу для улюбленої справи – плете корзини, різні за розміром і формою кошики, виготовляє віники.
– У кого Ви навчилися цьому ремеслу? – цікавлюся.
– Є у Голобах поважна людина – довгожитель Микола Степанович Лук'янчук. Йому уже 93-й пішов, а він ще доглядає город, сад, має чудову пам'ять. Вчився я у нього дві години. А, прийшовши додому, поставив перед собою кошика і почав пробувати, – розповідає Володимир Григорович.
Переді мною – гарненькі кошички, віники. За рік майстер зробив 55 кошиків і 90 – віників. Обдаровує ними рідних, сусідів, добрих знайомих.
"Ввімкну радіо, слухаю, як сваряться депутати, і плету собі. А в лісі люблю насолоджуватися співом пташечок, красою природи. І стає так спокійно на серці", - ділиться думками співрозмовник.
А серце у нього хворе, переніс кілька інфарктів. Та старається вести здоровий спосіб життя, до людей добрий, стриманий, чуйний. Має сусідок-вдів, то усім старається простягнути руку допомоги, виручити у чомусь: то дерева прищепить, то перукарські послуги надасть.
Хоче Володимир Григорович передати своє вміння іншим, але, каже, іноді учень прийде і вже скаржиться, що не вистачає терпіння. А треба кожну справу любити.
І дійсно: з любов'ю так легко, так вправно у нього кладеться гілочка до гілочки – і виходить прекрасний виріб. Любить чоловік і свою сім'ю: дружину, дітей, а особливо – онуків, які живуть у Луцьку і приїжджають по можливості до улюблених дідуся та бабусі.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар