Невблаганні роки беруть своє, все далі віддаляючи нас від Великої Вітчизняної війни, яскравою сторінкою у літописі якої є партизанський рух. Багато їх, наших земляків, безстрашних воїнів-партизанів, у суворий воєнний час боролися із фашистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя. Тих, хто вижив у пеклі на ім'я «Війна», з кожним днем стає все менше і менше. І тим дорожчі спогади кожного свідка тих подій.
Ті важкі роки, сповнені горя і сліз, які для більшості молодих людей асоціюються з чимось легендарним, навіть майже фантастичним, для ковельчанки Віри Тимофіївни Шульгач є невід'ємною частиною її багатого життєвого досвіду. У роки війни розумна, кмітлива старшокласниця Віра виконувала обов'язки зв'язкової, передавала необхідну інформацію до партизанського загону під командуванням Антона Бринського.
Війна застала чотирнадцятирічну Віру у рідному селі Уховецьку, де вона мешкала із батьками та сестрою. Чимало молодих юнаків-односельців дівчини із перших же днів окупації стали втікати до лісу, аби приєднатися до партизанського загону, що діяв поблизу сусіднього села Черемошного, та докласти власних зусиль до боротьби із фашизмом.
Коли ж до армії підпільників запропонували приєднатися Вірі, ставши зв’язковою, вона, не вагаючись ні хвилини, погодилася. Батьки, дізнавшись, куди час від часу зникає їхня донька, дуже хвилювалися, але в жодному разі не перешкоджали їй. Частенько і самі переховували у власній хаті партизанів, які намагалися дістатися до своїх.
– Я тоді була ще зовсім юним дівчиськом, – пригадує Віра Тимофіївна. – Можливо, саме малолітній вік був тим фактором, що допоміг мені влитися у підпільний партизанський рух.
Віра була досить симпатичною юнкою, мала густе чорняве волосся, куди й ховала папірці із важливою інформацією для партизан. Щоразу, доставляючи чергове послання, вона розуміла, що її підстерігала смертельна небезпека. Та дівчина сміливо, гордо розправивши плечі, йшла вперед, адже знала, що робить свій внесок у наближення довгоочікуваної Перемоги.
А ще юна партизанка володіла польською та німецькою мовами, що не раз виручало її у складних ситуаціях. На запитання німецьких солдатів, куди йде, Віра сміливо відповідала: "До бабусі!". І ті, нічого не підозрюючи, пропускали молоду симпатичну дівчину, котра, до того ж, розмовляла на їх рідній мові. Вони навіть прізвище їй дали – "schwarz tsyhancha", що в перекладі означає "чорняве циганча", бо дуже вже була схожа на циганочку.
– Німці були всюди, – розповідає жінка. – Та я їх нескілечки не боялася. Інколи навіть наважувалася з ними сперечатися. Пригадую, коли фашисти відступали, палили все на своєму шляху. Ох і страшно тоді було! Я разом із ще кількома такими ж молодими дівчатами стала бігти до лісу. Обабіч була канава із лозою, от ми і вирішили там сховатися. Аж раптом бачимо – летить прямо на нас німецька кінниця. Ну все, думаю, тут нас і потопчуть живцем. Та згодом, набравшись сміливості, скомандувала дівчатам швиденько вилазити із канави та ховатись за кущами, а сама пішла назустріч ворогам.
Як зараз пам'ятаю, як герцелив копитами просто перед моїм обличчям кінь. Від страху ледве крізь землю не провалилася. Німці запитали: хто я, звідки і скільки кілометрів до Ковеля? Почувши відповідь німецькою мовою, здивувались, але чіпати нас не стали та поскакали геть. А я ще певний час стояла, немов вкопана. Серце у грудях калатало: чи то від пережитого страху, чи то від радості, що ми з дівчатами залишилися живими, а, значить, ще поборемось, ще покажемо ненависному ворогу, на що здатні.
З тих пір спливло чимало часу… Нині ж, попри свій поважний вік, ковельчанка Віра Шульгач залишається напрочуд енергійною та товариською, любить жартувати і співати. А ще неабияку насолоду жінка отримує, доглядаючи за квітником, який вона власноруч облаштувала під вікнами своєї квартири.
Віра Трохимівна справжня життєлюбка, яка радіє кожному новому дню. Тож нехай доля дарує їй ще багато років життя, міцне здоров'я, бадьорість та оптимізм, адже вона цього дійсно заслужила!
Галина ЦЮРА.
НА ЗНІМКУ: Віра ШУЛЬГАЧ.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар