Тут звірі стають "домашніми"В затінку дерев, під молодими соснами і берізками, бігають туди-сюди не зовсім звичайні тварини. Чорні, із довгими рилами кабанці обережно підходять до загорожі. Вгодований вепр зірко поглядає на людей. Таке враження, неначе потрапив у густі лісові хащі, де водяться дикі кабани.
– Це справді поселенці із лісу, – пояснив господар "лісової" ферми Ярослав Подляшаник.
– А почалося все з того, – розповів він, – що знайшов на мисливських угіддях пораненого звіра. Мабуть, хтось із мисливців, помітивши дикого невеличкого вепра, вистрелив у нього. Отож, поранена тварина зникла у густих заростях.
Ярослав Васильович, помітивши підраненого, закривавленого, знесиленого, забрав його додому. Адже у своєму господарстві утримував з десяток свійських свиней. Спочатку не вірив, що невеличкий кабан, який потрапив у незвичну ситуацію, зможе звикнути до місцевих умов.
Помістив пораненого недалеко у невеличкому гайку, що біля садиби, де вже утримував кілька свійських тварин. Молодий дикий звір не зразу звик до, так би мовити, цивілізованих сусідів.
Як міг, Ярослав Васильович виходжував принесеного з лісу "знайдиша", підгодовував специфічними кормами: сирою картоплею, качанами кукурудзи, жолудями. Найбільше полюбляв кабанчик корінці дерев, гриз стовбури.
– Я з дитинства, –пригадує господар, – жив з батьками у селі. Тато й мама завжди прищеплювали мені любов до всього живого. Ніколи не бачив, аби батьки кривдили диких звірів, що водилися у наших лісах. Тому й перейняв все це від ни
х.
Ярослав Васильович прихильно ставиться до мешканців лісу – диких кабанів, зайців, тому ніколи не брав у руки зброю.
– Не розумію, чому не заборонять мисливцям у лісових угіддях вбивати невинних звірів. Шкодую, що може настати час, коли онуки і правнуки лісових звірів зможуть побачити тільки на екранах телевізорів.
– А ферму під відкритим небом, – говорить Ярослав Подляшаник, – облаштував тоді, коли придбав в'єтнамських свиней. Згодом одного гостя з лісу, як підріс і набрав ваги до ста кілограмів, випустив у ліс.
Утримував на "лісовій" фермі й дику свиноматку, котра народила поросят, яких тепер він має 
не менше десяти. Адже такі свині, які відгодовує господар, напівдикі і цілорічно живуть просто неба. Їдять траву, коріння, яке шукають під ногами. Таким чином нагулюють смачне м'ясо, яке вважається кориснішим за звичайну свинину, бо в ньому менше холестерину, більше вітамінів і мікроелементів.
А якось на подвір'я забігла дика козуля: чи випадково, чи, може, втікала від мисливців.
– Бачу, проситься тварина до людей, – згадує господар. – Прокидаюся вранці, а вона знову стоїть біля воріт, ніби благає захистити її. Так і залишилася в обійсті.
Ярослав Васильович знає, що козуля – хитра та розумна істота. Відомо, що вони одна одній передають інформацію, залишаючи певні сліди-мітки. А скільки ще можна розповісти про цю дивну і незбагненну тварину. Незалежно від пори року, козулі розгрібають копитами лісову підстилку або сніг, аби оголити для відпочинку землю.
– Ці тварини, – пригадує із розповідей знайомих Ярослав Васильович, – завжди прагнуть відпочивати саме на голій землі. Кажуть, що так козуля відчуває наближення небезпеки.
Можна навести ще чимало цікавого з життя козуль. А та, яка прийшла до господаря, швидко стала улюбленицею його родини.
– Ви, можливо, й не повірите, що козуля так звикла до кожного з нас, що навіть спала з нами, як член сім'ї, у ліжку.
Згодом для козулі господар підшукав самця. І вона народила дво
є козуленяток. Маленькі, рухливі, вони бігали у дворі, призвичаївшись до людей. Але через деякий час козуля занедужала і померла від старості.
– Повірте, вся моя сім'я переживала, а я тиждень не міг приходити туди, де жила тваринка.
Біля приміщення, що прилягає до невеличкої пилорами, по траві бігають кролі, а ввечері або швидше вночі, можна побачити й зайців. Таке враження, що Ярослав Васильович, залюблений у природу, приводить на своє обійстя не тільки диких кабанів, козуль, зайців, а й всю дику звірину з лісу. Все це, до речі, не єдине хобі кмітливого господаря.
Під час нашої зустрічі ми побували ще й на невеличкій пилорамі.
– Цю пилораму я зробив сам, без будь-чиєї допомоги, – розповідає її господар. – Тут виготовляю матеріали не для продажу, як дехто це робить, а для своїх господарських потреб.
Неодноразово до Ярослава Васильовича звертаються сусіди, друзі, щоб допоміг виготовити ту чи іншу річ, і він нікому не відмовляє.
Звичайно, є й такі, що із заздрістю дорікають: мовляв, має пилораму, то має і якийсь прибуток, вигоду для себе.
– Я своєю пилорамою обслуговую жителів нашого містечка, які цього потребують, а також допомагаю знайомим та друзям у невідкладних справах.
Доброзичливий, відвертий у спілкуванні, Ярослав Подляшаник може похвалитися і тим, як у невеличкій, але досить-таки впорядкованій теплиці вирощує городину. А ще на своєму обійсті, де викопав ставок, утримує до ста качок. Хлюпає на голубому плесі білокрила птиця, тішиться довколишнім роздоллям.
Відчувається, що господар у єднанні з природою почувається по-справжньому щасливим.
Степан СКОКЛЮК.
НА ЗНІМКАХ: у господарстві Ярослава ПОДЛЯШАНИКА; витвори його рук.
Фото В'ячеслава ЩЕСЮКА.
Залишити коментар