Зарваниця — дивний куточок ПоділляЗарваниця – це дивний куточок Західного Поділля. Милуєшся, приймаєш у своє єство її неповторні чари і мимоволі хочеш поділитися побаченим.
Моя попутниця Тетяна підсилює мої наміри:
– Пишіть! Ви ж бачите не так, як всі інші. Зарваниця у вашому житті не випадковість. Раз ви туди їдете, то це комусь треба.
Ось так їдеш, слухаєш, роздумуєш над глобальними і буденними процесами буття і потім берешся за перо.
Той, хто ступив крок до Бога, має знати, що на шляху його чекають випробування. Зрештою, всі святі пройшли через горнило боротьби, знущань, але з вірою перемагали і осягали Царство Небесне.
…Наш баский комфортний "скакун" з дизельним двигуном голосно сопе собі під ніс і чекає на рух. Як і годиться паломникам, люди промовляють молитву, щоб доро
га була безпечною. Я теж – у тому хорі. І забуваю, що сон віщував якісь перешкоди на дорозі.
Темний досвітній ранок навіює дрімоту. Та раптом далеко за Луцьком наш "коник" спіткнувся – щось голосно бухнуло, задеренчало і ми … зупинилися.
– Хто нагрішив перед поїздкою? – голосно чи то запитав, чи то вигукнув хтось із групи.
«Можливо, я?» – думаю собі. А друга думка підказує: "Ти ж не Іона, який кинувся у море, щоб врятувати корабель і моряків під час бурі на морі. Ти хоч повертайся додому, хоч їдь попутними до Зарваниці, але цей "кінь" сьогодні нікуди вже не побіжить.
Проте завжди є люди, яким обов'язок велить вирішувати назрілі проблеми, долати негаразди. Пані Оксана без розгубленості і хвилювання починає діяти. Її телефон посилає "позивні" до Ковеля. Реакція не забарилась.
"Через годину автобус буде у вас", – сповіщає нам слухавка чудову вістку. Пан Ярослав швидко вирішує питання доставки поламаного автобуса до Ковеля.
– Пані Оксано, ви найближче до Бога. Він бачить це, а відтак янголів прислав, і вони послухали вас, то й допомогли нам всім.
– Та що ви! Я просто молилася, – скромно і тихо відповідає Оксана.
Я заспокоююсь. Якось швидко з'явля
ється наш рятувальник – "бус". Одразу ж світлішають обличчя паломників, в їх очах іскриться радість. Вони ще більше впевнюються: там, де віра і Бог, там – перемога, світло щастя.
"Хай буде воля Твоя!" – знову лине хором молитва до Всевишнього.
Безхмарне небо, яскраве Сонце віщують нам удачу. Ми рушаємо далі.
Україна на початку ХХІ ст. опинилася на роздоріжжі історії. Від того перехрестя – три шляхи. Ліворуч підеш – в "обійми" Росії попадеш. Праворуч звернеш – до Європи втрапиш. Пряма ж дорога – це Христова віра.
Політичний вибір ми поки що залишимо, як-то кажуть, за «дужками», а до духовного дотиком думки торкнемося.
Безперечно, нині ми спостерігаємо тріумф християнства в країні. Проте святкування 1025-ліття Хрещення Руси-України остудило цей тріумф відсутністю єдності серед віруючих. Одні святкували з Кирилом і Путіним, інші "купалися" в урочистостях самі по собі, католики яскраво себе не проявляли, а греко-католики підкреслили своє правонаступництво у Володимировому хрещенні. При цьому влада побажала відсторонитись, особливо від 5 мільйонів вірних українців греко-католиків (саме стільки їх є у світі).
На моє суб'єктивне бачення, то – помилка. Історія Зарваниці сягає часів монголо-татарського нашестя. Тоді чужинці руйнували та палили золотоверхий град-Київ.
Рятуючи віру і себе, ченці Києво- Печерської лаври розійшлися в різні куточки краю.
Один із них опинився за сотні кілометрів від столиці. Голодний, втомлений і виснажений, він впав на землю біля якоїсь криниці. І там явилась йому Богородиця з двома янголами, які тримали білі лілії в руках.
Подумав ченець, що це – видіння від перевтоми, але коли напився води і оздоровився, Божа Матір явилася вдруге, уже із сином Ісусом на руках. Зрозумів, що то – знак Божий, і став будувати капличку. "Зарвався" в своєму труді до знемоги, але невдовзі постала маленька церковка. Там й ікона Божої Матері, яка була з ним, знайшла своє місце.
Звістка про ченця і об'явлення Пречистої розлетілася по всіх усюдах. Ішли люди, і від немочі зцілювалися. Велика недуга вразила Теребовлянського князя Василька, але, побувавши біля святині, він став на ноги.
Багато тих чудодійних діянь біля ікони Зарваницької сталося. Вони відбуваються і сьогодні, але я повертаю тебе, шановний читачу, до відлуння тієї давньої історії неспроста. Все святе має витоки з єдиного джерела – це Христос, Його віра і вчення.
Зцілення, Божа поміч відбуваються і в святинях Почаєва, у Святогорському та Зимненському монастирях. Відбуваються біля святих ікон і місць – там, де є віра. Тільки течуть ті Христові потічки по різних руслах. А єдине джерело б'є з глибин історії – від Андрія Первозванного і наповнює святині московського, київського і українського греко-католицького патріархатів.
Так і хочеться вигукнути: «Струмки Христові, течіть, співайте свої молитви і наповнюйте море української єдності, ідентичності й віри в святу Україну!».
Святе письмо нам сповіщає про друге пришестя Христа. Не побоюсь, коли скажу, що друге пришестя Господа нашого Ісуса Христа відбувається сьогодні на наших очах. Після темної ночі комуно-атеїзму віра Христова розливається повінню у душах людей. Христос впевнено іде по Україні. Тільки не суд живих і мертвих вершить, а вливає любов у людські зранені серця. Гоїть рани атеїзму, вказує шлях українцям, як рухати по ньому свою Незалежність. Дає шанс! А ми?
7 вересня 2013 року в Зарваниці – Всеукраїнська проща з присутністю Меджугорської Цариці миру, нашої Пресвятої Богородиці. В тому забутому куточку Боснії –Герцоговині Вона являється уже більше 30 років, лікує і посилає настанови всім людям планети. І нам, українцям, теж.
Незважаючи на сезон осінніх польових робіт, у той день тисячі прочан прибули до святого місця. Кожен їде із своїм потаємним.
Один хоче тут просвітитись і наповнитися сяйвом Пречистої. Інший – просити добра для сім'ї. Багато є таких, що просять зцілення від немочі.
Знаю головну настанову: "Глибока віра тобі допоможе", але, на жаль, спотикаюся об камінь, який лежить на шляху до тієї чудодійної віри. Не досить її в мені!
Таких "туристів", як я, тут теж немало.
Ось при молитві "адорації" тисячі прочан стоять на колінах. «Адорація», ця молитва поклоніння Христу, в перекладі означає: "бути при комусь", тобто бути при Ньому – Господові.
Коли лине дивний Божественний піснеспів, зачаровано слухаю, поглинаю ті звуки душею. Коли чую молитовні слова священика, я приймаю їх і вдумуюсь у них, але коли настає тиша і маю наблизитись до Бога, Ісуса Христа, я відчуваю, що мені болять коліна, а лиха думка гонить то додому, то ще кудись..
Знаю, що змінювати, формувати свою свідомість – найголовніше завдання на сучасному етапі нашого життя. Стараюсь укріплювати віру і прошу: "Господи, спаси й допоможи".
Багато паломників сповідаються. Свої "гріхи" священику вони відкривають просто неба. Духівник слухає і дає настанови.
Але чи щирі ми на сповіді? Важко зізнатися у своїх гріховних вчинках. Краще "забути", обійти гостре каміння правди. Хоч перед ким ми ховаємось? Адже Бог бачить все.
На моїх очах – кумедна, але повчальна сценка. Гарний сільський пес сміливо ходить поміж людьми і випрошує милостиню. Врахувавши, що в сумці однієї з жінок є щось смачненьке, він поглядом і тихеньким гавканням просить: "Дай, хоч шматочок їжі. Поділися – не збіднієш".
Жінка жестом показує, що не має чого дати. Пес на цю брехню не злиться, але вдаряє лапою жінку по нозі. Таке собі покарання за нещирість і жадібність. А чи задумуємось ми, що при нещирості, відсутності милосердя нас ніхто не зцілить, а за обман, заздрість, зло чекає кара? І не просто у формі легенького удару собачої лапки, а значно суворіша.
Зарваниця, як будь-яка інша святиня, дає нам шанс усвідомити свій гріх і покаятися за нього перед Богом! І тим самим стати на сходинку вище у своїй людяності, усвідомити, що ми – творіння Божі.
Зарваниця неповторна у своїй красі і благодаті. На високій залісненій горі Свято-Троїцький монастир розмістився. Біля нього, мов дитина біля батька, – церковка Різдва Пресвятої Богородиці голову свою прихилила.
Стиль наш, рідний – миле українське бароко зразка ХVІ-ХVІІ ст. Скільки в нього душі і любові вкладено зодчими! Кожна ікона, весь іконостас, кожна дощечка помережені дивними візерунками. З невисоких бань на кожного спадає особлива божественна благодать. А внизу зелена лагуна забудована урочистими із золотими банями храмами.
Собор Зарваницької Матері Б
ожої у своїй неперевершеній красі змагається з Патріаршим у Києві. Дзвіниця, відокремлена від собору, виглядає велично, святково і урочисто. І знову усвідомлюєш, який наш народ творчий та майстерний. Перепиняє дух!
Найголовніша святиня – ікона зарваницька Божої Матері знаходиться в парафіяльному храмі Св. Трійці, який постав посеред села. Вхід в церкву із сходу – це вплив давнього уніатства. Сама ікона притулилась в лівому крилі поруч з іконостасом.
Ідуть і йдуть люди до святині. Торкаються, цілують, моляться і просять помочі. Божа Матір, мов рідна ненька, вислуховує всі прохання, приймає у своє непорочне серце і передає до Божого престолу. Праворуч – древня ікона з розп'яттям Ісуса Христа. Ми теж поклоняємось і торкаємося неї.
Велику книгу потрібно, щоб описати все в деталях про диво людське, природне і Божественне.
За якусь сотню метрів на південь від святинь знаходиться окультурене джерело – своєрідна оздоровча купіль. Температура води тут +6–+80 С влітку, восени і взимку. Це джерело несе в собі велику енергію не тільки оздоровлення тіла, а й допомагає переступити, подолати внутрішній страх.
Я бачу ту внутрішню боротьбу в серцях і душах віруючих, які хочуть окунутись в холодну воду, але … бояться. Більшість жінок ступає у холодну воду, ніби приречені. Окремі з них мочать тільки ноги.
– Сміливіше заходьте і тричі окуніться, не бійтеся, – кажу якійсь жіночці. – Тоді й очиститесь.
Вона слухняно, але обережно йде вглибину і присідає аж по плечі. Яке сяйво з'являється в її очах! Вона перемогла себе, поборола страх!
Ми з Антоновичем пірнаємо у воду з головою і отримуємо велику порцію бадьорості.
Сонце промінчиками торкає мене за плече і ніби промовляє: "Бач, як класно! Ти очистився від страху. Ти ж знаєш, що страх – це бісівське творіння, і ти його переміг, а, значить, наблизився до Христа».
Ми переживаємо страсті Христові на дорозі страждань, торкаємося ікони зарваницької Божої Матері. Хай не надовго, але очищені повертаємося додому.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар