Бродить осінь рідним краємСело Стеблі оточене з усіх боків лісом. Зразу за ним біліють у легкому серпанку туману хати. Від крайніх осель дорога з діброви круто звивається і веде у центр.
З-за дерев, що притихли край вулиці, синіми вікнами дивиться на людей сільський клуб, над яким майорить Державний прапор. В цьому ж приміщенні – початкова школа, яка щоранку озивається дитячим сміхом.
Приємно зайти у цей гомінкий заклад, почути щебет малят. У невеличкій кімнатці, яка переходить у класи, учні з апетитом обідають. Техпрацівниця школи Людмила Глущук подає дітям чай, коржики. Маленький хлопчик, що зупинився біля стола, допиває чай.
– А я вже пообідав, –діловито повідомив малюк.
Директор школи Олена Поляк не може нахвалитися своїми вихованцями.
Вчителька Жанна Сліпчук, яка взяла участь у роз
мові, теж мовила добре слово про учнів. Тільки що закінчився урок, і невеличкий хлопчик із четвертого класу звертається до Олени Петрівни.
– Чи правильно я розв'язав задачку? – показуючи зошита, запитує.
– Правильно, – каже Олена Петрівна.
Учень Ілля Ваць, говорить вона, добре вчиться. Торік був відмінником, багато читає.
Діти посміливішали і почали з
нами охоче спілкуватися. Підбігає невеличка, із косичками Харитина Повх і тішиться, як вона із своєю п'ятирічною сестричкою Мар'яною, яка ходить у дошкільну групу, торік виграли у конкурсі "Новорічний малюнок" у програмі "Вечірня казка" диплом за творчу роботу.
Маленькими пальчиками дівчинка гортає невеличкий кольоровий журнальчик, де вміщено на одній сторінці її фото із сестричкою.
Знімок, де вони стоять разом, вміщено в дитячому журналі "Умійко". А під знімком підпис: "Харитина і Мар'яна із своїми малюнками. Село Стеблі, Ковельський район".
Діти школи беруть активну участь у різних конкурсах. Багато з них мають відзнаки.
У бічній вулиці, що повертає до ближньої хати, стоїть незвичайна тиша. Під ногами шелестить густа, ще не стоптана трава. В селі об цій порі рідко побачиш когось. Якщо немає роботи в полі, то пораються люди на своїх городах.
Помічаю на зеленому моріжку, біля хати жінку. З усіх боків – купки кормових буряків, досить ваговиті корені моркви, що ніби пишаються своєю вродою.
– Доки тепло, – мовить жінка, –стараюся впоратися з тим, що виросло на ділянці.
Надія Степанюк, яка живе в селі не один рік, знає тут кожного. Адже раніше працювала завідуючою сільською бібліотекою. В ті роки люди тягнулися до книги.
– Я знала кожного читача, – пригадує моя співрозмовниця. – Ходила по хатах, пропонувала ту чи іншу книгу. Тепер, коли все минуло, відійшло назавжди, залишився лише спогад.
Надія Григорівна вправно обрізує лапате, трохи прив'яле листя буряків, і повільно розповідає про нинішнє, не дуже веселе життя.
– Звільнили потім мене з цієї посади, – продовжує вона. – Бо не стало читачів, і вирішили, що у нашому селі бібліотека не потрібна.
Як було їй гірко, боляче без роботи. Спочатку, каже вона, не знала куди податися, чим зайнятися. І не раз думала, що влада тодішня неправильно вчинила, коли позбавила сільських книголюбів права на читання літератури. Але Надія Григорівна вірить, що у село рано чи пізно повернеться книга.
На зеленому моріжку, де "гріються" на Сонці буряки і морква, туди-сюди бігають маленькі котенята, тулячись до руки жінки, ніби шукаючи затишку.
– Зараз хворію, – продовжує розповідь, кинувши у купку очищений корінець. – Роблю те, що можу. Якось трапилося так, що поламала ногу. Три рази вже лежала в лікарні.
Колись і в нашому селі була лікарня. Тепер її немає.
У своєму господарстві утримує господиня корову, свині. Тож є біля чого поратися. Син ніде не працює, хіба що інколи ходить в ліс на заготівлю дров.
Біля дороги, що веде у центр села, стоїть ще одна невеличка хатинка. До неї тулиться прибудований коридорчик. На подвір'ї – віз, різне знаряддя.
Проходжу темну прибудову і ледве у темноті втрапляю у низенькі двері. В невеличкій кімнатці зустрічає мене старенька жінка.
– Отут я й живу, – запрошує мене сісти.
На столі – лежать газети. Читані, перечитані кимось. Але не бачу "Вістей Ковельщини".
– А "Вісті Ковельщини" читаєте? – запитую.
– Та, мабуть, сини читають і районку. А я вже не бачу. Ото перегляну заголовки, і все.
Марія Лесняк, коли розговорились, пригадала прожите. А воно було, як вона сказала, непростим. Чого тільки не побачила за свої вісімдесят літ.
– Була вже й на пенсії, але ще працювала, – говорить жінка. – Маю сорок чотири роки стажу.
Марія Іванівна сидить біля стола й згадує ті літа, які так швидко, ніби один день, промайнули у її житті. А, здається, лишень вчора поспішала на ферму доїти корів.
– Тоді, коли був колгосп, худобу утримували в літніх таборах до самого снігу. Треба було не тільки доглянути, а й видоїти їх.
Жінка дивиться у вікно. Звідти, де клен скидає свій золотистий наряд, ніби приходять до неї далекі, молоді, радісні спогади. Наче зараз старенька бачить корівник, в якому майже півсотні літ працювала.
– Був у нас один ліхтар на весь корівник, – тихо мовить. – Тоді ми були молоді, то й у таких умовах працювалося легко.
За вікном осінь скидає останній золотистий наряд. Марія Іванівна, що поринула у прожиті літа, не може зупинитися. Набігають спогади, летять роки, які не стримаєш.
А як живеться бабусі, літа якої пролетіли так швидко?
– Слава Богу, – зізнається. – Мої рідні мешкають зі мною. Стараються. Ось і хату нову побудували. Мій онук Василь не чекає, аби хтось йому щось зробив, сам старається.
Марія Лесняк не може нахвалитися онуками. Іван закінчив у Ковелі профтехучилище № 5, тепер може виготовити будь-яку столярку.
– Ось, бачите, і стола, біля якого сидимо, зробив своїми руками, – в очах старенької світиться радість.
Цікавлюсь у жінки, чи вживають спиртне її хлопці? Адже зараз у селі, напевне, кожний другий не обходиться без випивки.
– Мої діти і в рот не беруть отої гадості, – твердо каже. – А так, як чую, інші не можуть без цього жити. Колись голова колгоспу хоч посварить, щоб не пили. А зараз пий, скільки хочеш. І ніхто тобі не заборонить.
Ще одна хатина – через вузеньку вуличку. Прошкую до похиленої і, здається мені, забутої оселі. На подвір'ї – колодязь. У високому бур'яні видніються цементні, чорні від часу, кільця. Зверху криничка накрита поламаним шифером.
З усього видно, що до неї давно ніхто не підходив. Хтось повісив на дверях великий іржавий замок, наче пересторогу, що тут, у цій хатині, назавжди зачинили страшну самотність. За хлівом, що видніється за високою кропивою, – грядка, на якій зеленіє капуста. А поруч – знову забута хатинка доживає у бур'яні свій вік. Ті, хто жив у ній, давно залишили цей світ, а їх нащадки покинули батьківське подвір'я.
Таких забутих хат у селі можна побачити не одну. Але помітні зміни на краще. Йду вуличкою, що веде до залізничної зупинки. З обох боків, то там, то тут, видніються добротні, гарно впорядковані будинки.
Та враз помічаю, що із-за зарослого вишняку визирнула невеличка хатинка. Таке враження, що вона заховалася у цій дикій гущавині від людського ока.
Пробираюся крізь гілля дерев, дикого бузку, що заглушив вхід на подвір'я. Похилився від старості тин, на якому сидить кіт. На зарослому споришем подвір'ї немічна жінка, спираючись на палиці, несе відро.
– Говоріть голосніше, – майже шепоче вона, – бо я добре не чую.
Поставила на зелену траву відро. Кринична вода, що вихлюпує в нім, радо грає на Сонці. Тихе, у тіні дерев подвір'я нагадує, що тут живе одинока старенька жінка. Погляд у неї сумний, зажурений, і таке враження, що вона не живе, а лише ледь-ледь тримається на цьому світі.
На вулиці зустрічаю чоловіка, який несе у торбі гриби.
– Ото назбирав трохи
опеньок! – радо повідомляє. – У нашому лісі раніше під кожним деревом росли боровики. Правда, зараз водяться тільки опеньки, але на смажанку вистачить.
Стеблі з усіх боків оточені лісом, тож місцеві жителі мають змогу в осінню пору знайти тут справжні "скарби" для тихого полювання.
На зеленому лужку, трохи далі від дороги, голубіє ставок, на якому плавають гуси. На березі – альтанка. Із садка, в якому стоїть хата, виходить господар. Розпитую про село, його людей, які проживають тут.
– Ось так і живемо, – говорить чоловік. – Маю коня, воза, а ще, бачите, й лошатко бігає.
В селі зараз прожити без коня не можна. А тим більше, що недалеко ліс, треба дров привезти на зиму. Хоч газ і підвели до села, але не кожен зможе його мати у своїй оселі.
– Потрібно заплатити немало, – розмірковують селяни. – Тож змушені опалювати свої оселі й дровами.
Не можна пройти й мимо приміщення, що обсаджене високими ялинами. Відкриваю хвіртку. При вході напис: "Стеблівське лісництво". Хотілося б зустріти тут лісничого, але мене привітала тиша.
– В таку пору лісничого не застанете, – пояснили люди, що проходили вулицею. – Його робота – ліс, де він, як кажуть, і днює, й ночує.
Там, де вулиця круто повертає вліво, з обох боків біліють оселі. Десь тут, здогадуюсь, живе відомий ветеран війни, учасник бойових дій Петро Тетерук. У зеленому вінку – подвір'я. Збоку – садок, який вабить червонобокими яблуками. Заходиш в хату – тихо. Аж чую, як гукають із літньої кухні:
– Ходіть сюди! Ми поки що живемо тут, бо тепло, – говорить жінка, що вийшла із приміщення.
Петро Іванович, що сидів на лавці, підпершись до стіни, зразу ж наобличчі прояснів і радо подивився на мене.
Його донька Ніна, що була в літній кухні, де пахло теплом від плити, почала розповідати про батька, який воював на фронті, був поранений.Почувши цю розмову, Петро Тетерук додав:
– Воював я в Прусії. Був на фронті автоматником. З війни повернувся інвалідом.
Ніна дістає із шухляди папірець, де знаходить довідку, в якій скупо повідомляється про учасника бойових дій: "Автоматник Петро Іванович Тетерук, рядовий, 1922 року народження. На фронті Великої Вітчизняної війни отримав 30 квітня 1945 року сліпе осколочне поранення м'якоті тканини правого стегна і гомілки. З госпіталя виписаний 22 грудня 1945 року".
Фронтові дороги крізь пекло війни пролягли для Петра Івановича у 1944 році. Пройшов з боями через Польщу, Прусію, де й отримав серйозне поранення.
Колишній фронтовик не може зараз жити без допомоги рідних. Час від часу до його оселі приїжджає з Ковеля донька Ніна, яка турбується про нього.
– Батько поламав ногу, то зараз ходить на милицях, – розповідає вона. – Тут, поруч, живе моя двоюрідна сестра, яка ніколи не лишає батька без нагляду.
Розмовляю з Петром Івановичем.
– Тяжко було на фронті, – згадує 
він. – Хоч давно це було, але й зараз деколи сниться, як йшли в атаку. В траншеях – вода, але мусиш сидіти, бо фрици б'ють безперестанку. Висунешся – і получиш кулю. Отак ми воювали. Але, слава Богу, залишився живим.
В той же час до хати заходить сусід Анастасій Коваль.
– На фронті я не був, – говорить, – але біля Ковеля копав траншеї. Один з Білина навіть підірвався на міні. Хоч мені 85 років, але ще ходжу по гриби в ліс.
На хуторі, де живе Петро Іванович, кілька хат. Тут, як розповідають старожили, колись мешкав гончар. Так і звали його
– Гончар.
– Колись, – пригадують селяни, – цей хутір називався "Гончарівка", бо тут мешкав відомий на всю округу майстер, який міг із звичайної глини зліпити не тільки горщик, а й саме диво. Як свідчить легенда, він був не тільки чудовим гончарем, а й умів з дерева робити такі речі, як ніхто
Але, перш за все, гончар славився керамічними виробами. Його горщики прикрашали не тільки оселю, а й приваблювали покупців, котрі відвідували ярмарок.
– Чи хтось із жителів села зараз наслідує відомого майстра?
– Ніхто не береться за цю тонку справу, – повідомляють мені. – Тож, якщо тут жив гончар, то, мабуть, у цих місцях є поклади глини.
Через декілька дворів, що потопають у осінньому вбранні барвистої осені, видніються пилорама, а поруч – ФАП, яким завідує Галина Дорошук. Сорок років стоїть на сторожі здоров'я односельчан жінка.
– В нашому селі проживає 56 дітей до сімнадцяти років, – розповідає вона, – а до одного року - чотири дитини. Часто діти хворіють, тож потрібно лікувати тих, хто застудився. Крім того, обслуговую одиноких жителів. Також часто навідуюся до них, надаю допомогу.
Де б я не був у селі – знайомив всіх з газетою "Вісті Ковельщини", радив обов'язково передплатити її для сім'ї і рідних. Адже в ній люди знайдуть багато цікавого.
…У вінку густих, молодих лісів розкинулося село, яке називають досить дивним іменем "Стеблі". Може, від слів "стеблинка", "стебло" народилося це невеличке поселення? Хто знає? Але живуть у ньому добрі і щирі люди моєї землі, які люблять свій тихий, замріяний край...
Степан СКОКЛЮК.
НА ЗНІМКАХ: вчитель Жанна СЛІПЧУК з учнями; Тетяна ЦЮРА з сином Вадимом; Надія МАКАРУСЬ біля своєї хати; загальний вигляд центральної вулиці села; Петро ТЕТЕРУК, учасник бойових дій, інвалід війни; завідуюча ФАПом Галина ДОРОШУК; на сільській вулиці; краєвиди села.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар