Радості і печалі Петра НаконечногоДвоповерхівку Петро Наконечний звів на околиці села. З одного боку до обійстя "підходить" ліс, що радує своєю красою. А недалеко від села щовесни квітує молодий сад. В Білині знають його як гарного господаря.
Раніше він не думав, що з часом його привабить дерево. А коли побачив, як брат сидить над різьбою, старанно робить досить цікаві фігурки, подумав: а чому б і собі не зайнятися цією справою? Перші спроби, звичайно, не задовольнили. Але Петро Максимович не думав відступати. Наполегливо оволодівав секретами різьбярства. Підтримав тоді його брат:
– Буде, Петре, діло. Хоч грошей на цьому не заробиш, але матимеш якесь захоплення.
Підтримка з боку брата заохотила Петра. Хоч не завжди й виходило, але справи не кидав. В душі теплилася надія, щоб виготовити щось незвичайне. А що? Переглядав малюнки, пробував в натурі перенести на дерево. Та якось знайшов рисунки з давньогрецькими візерунками. Петро не один день обмірковував, щоб втілити цей дивний узор в дереві.
– Тоді я хотів виготовити ліжко, на бильцях якого вирізьбити побачене, – пригадує Петро. – Але щоб було воно якимось незвичним, унікальним.
Чотири місяці, а, може, й більше працював майстер над своїм задумом. І ось, коли поклав останній різець на дерево, приємно був здивований, що вдалося здійснити мрію. Ліжко, прикрашене дивними візерунками, захоплювало не тільки родичів, а й сусідів. А було справді незвичайним. Зроблене з дуба, на якому жодного сучка, приваблювало кожного.
Петро Наконечний пригадує, що він тоді тішився не менше, як дитина. Хотілося працювати, щось витворити таке, аби подобалося не лише йому, а й людям. Знайшовся й перший покупець, який приїхав з Києва, щоб подивитися і придбати ліжко.
Приємно, каже він, що багато речей, які виготовив, прислужилися людям. Односельці зверталися, щоб допоміг не тільки у будівництві, а й замовляли вироби з дерева.
– Тепер, – говорить він, – мені не до творчості. Життєві обставини склалися так, що змушений у своїй майстерні виготовляти різні замовлення. Треба заробляти гроші, щоб закінчити будівництво оселі, а головне – вилікувати найменшого сина Андрійка.
…В майстерні, що розташована на подвір'ї власної садиби, гуде монотонно верстат. Петро Максимович із сином працюють тут із самого ранку.
– Є замовлення не лише з нашого села, а й з інших районів, – каже він. – Ось треба негайно зробити вітрини до торгових закладів.
Син Олексій, який стоїть біля верстата, акуратно вистругує рівні деталі, що пахнуть живицею.
Приємно з ними спілкуватись. Але Олексій міг би розповісти не тільки про те, як йому працюється з батьком у майстерні, а й про своє захоплення… танцями.
– Хоч у майстерні вистачає роботи, – говорить Петро Максимович, – але син залюблений у хореографію.
Захоплення Олексія не тільки радість для батька. Тішиться успіхами сина і мама Любов Миколаївна, яка мені про нього розповіла більше.
– Олексій не тільки перейняв у батька старанність у праці, а й бере участь у різних фестивалях, – говорить вона. – До того ж, він – учасник народного ансамблю "Перлина", що не раз виступав у Києві.
Хлопець нагороджений Дипломом ансамблю танців "Перлина". Це, до речі, нагорода колективу, якому за роки Незалежності присвоєно вперше звання "Народний". Також хлопець займається у Ковелі танцями у "Лісовій пісні".
З цікавістю розповідала Любов Миколаївна й про сина Максима, який навчається у Києві. В одній з кімнат оселі вона показала його картини.
На одній із них – зачарований ліс нашого Поліського краю. Піднялися вгору сосни, а із-за них вибігають білі берези…
В кімнаті багато картин. Скрізь, де тільки можна їх поставити, бачимо портрети відомих людей, куточки природи. Частина з них двічі демонструвалася на виставці у Ковелі.
Зараз син навчається у художній академії в Києві. Він презентував також персональну виставку картин в Одесі.
Максим як художник переймає майстерність у відомих живописців, вчиться пізнавати їх "секрети". Під час виставки своїх творів у Ковелі спілкувався з юними митцями, які лишень починають пізнавати малярство.
Найбільше щастя - це коли діти у родині здорові. На жаль, так буває не завжди.
– Не можна передати того, що пережили ми, коли наш найменший синочок захворів, – говорить Любов Миколаївна. – Хворобу виявили лікарі ще тоді, коли Андрійко був зовсім маленьким.
Звісно, можна зрозуміти батьків, які почули від медиків страшний діагноз. Але надія жевріла, хотілося вірити, що то – помилка. В Луцьку, коли повезли його на консультацію, лікар, оглянувши Андрійка, категорично заявив:
– Ваша дитина ніколи вже ходити не зможе.
Важко навіть передати почуття батьків, які почули, що їх хлопчик не буде своїми ніжками топтати росяну травичку і ніколи не зможе бігати із своїми ровесниками.
Батьки вирішили: необхідно рятувати дитину, чого б це не вартувало. На лікування потрібні були значні кошти. Петро Максимович, як міг, старався, щоб мати змогу допомогти немічному синочку. В сім'ї заощаджували кожну копійку.
Андрійка повезли у Київ, де хірурги зробили операцію на двох ніжках. Всі шукали хоч якогось порятунку. А поки що для хлопчика найкращими ліками були турбота, ласка його батьків. Він відчував їх тепло повсякчас.
Лікарі, до яких зверталися згодом, ніяких втішних прогнозів не давали.
– Але медикам, які пророкували найгірші наслідки, – розповідає Любов Миколаївна, – ми не вірили. В душі не згасала надія на те, що Андрійко буде здоровим, стане на ноги. Та ще сподівалися на Бога, який допоможе синочку.
Та знайшлися люди, які не тільки словом, а й порадою, конкретною справою допомогли батькам. В Ковелі взялися робити оздоровчі процедури для хлопця доброзичливці Валерій Дружинович та Сергій Панасюк.
Любов Миколаївна, розповідаючи про цих людей, не могла стриматися:
– Я вже хотіла сама написати про них і подякувати в газеті "Вісті Ковельщини" за їх старання, увагу до моєї дитини. Я щиро радію, що живуть на нашій землі чуйні, доброзичливі благодійники, які, не зважаючи ні на що, поспішають підтримати нас, щоб Андрійко швидше зміг стати на ноги.
Сергій Панасюк за два місяці навчив хлопця плавати у басейні. Застосовуються й інші вправи, щоб дитина якнайшвидше поверталася до повноцінного життя.
Зараз Андрійко не лише вправно плаває, але вчиться у Білинській загальноосвітній школі і пробує потрохи ходити.
– Він у нас дуже розумний, пунктуальний, має добру пам'ять, – з радістю говорить Любов Миколаївна.
Андрійко навіть вдома не припиняє заняття на тренажері. Валерій Дружинович, який займається з ним, не раз повторює, звертаючись до мами:
– Ви ж, Любов Миколаївно, – активна спортсменка, тож можете підтримати дитину особистим прикладом, залучити до активного життя.
В їх домі є світлини, на яких Андрійко серед відпочиваючих, під час лікування на курорті, у колі друзів.
…Петро Наконечний не лише своїми руками збудував прекрасний дім, але й посадив біля оселі чудовий сад, виховує трьох синів. Тож хай щастить йому у житті, а Бог посилає сім'ї любов і злагоду!
Степан СКОКЛЮК.
Залишити коментар