Віхи його життяНа Різдво Христове виповнилося 70 років голові правління приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" Іванові Матвійовичу Потапчуку.
Ми сидимо в затишному кабінеті Івана Матвійовича. Він, зважуючи, здається, кожне слово, неквапливо починає ткати канву розповіді:
– Народився я на хуторі Дубина в багатодітній сім'ї, в якій виростало семеро дітей. З батьком і матір'ю дев'ятеро душ. За рахунком я був п'ятий. Четверо старших – сестри. Після мене ще народилися два молодші брати, але вже, на жаль, покійні.
Хутір належав до села Білина, що в Ковельському районі. З розповідей батьків пам'ятаю, що в 1914 році, під час Першої світової війни, жителі Білина були евакуйовані в Тамбовську губернію тодішньої царської Росії.
Пропонували батькові там лишатися. Мовляв, вивчишся, людиною будеш. Але десь в середині двадцятих років сім'я повернулася на Волинь, яка на той час була під панською Польщею. Оселилися в хатині, що була не кращою доброго курника. Але за дванадцять років зуміли побудувати добротну хату. Вона ще й зараз є у Білині.
Спорудили власні оселі й двоє дядьків. У дядька Якова було дві кімнати, велика кухня, сіни і комора. У господарстві було майже 40 голів великої рогатої худоби. За якихось десять із зайвим років зуміли розжитися. Працювали, як мовиться, клято.
З хутора доводилося ходити у Білинську школу. Це три кілометри в один бік і стільки ж назад. Так скінчив Іванко чотири класи, а далі насильно перевезли сім’ю в село. Це було десь на початку п'ятдесятих років.
Через певний час сім'я вступила у колгосп. Як і більшість людей, загнали туди насильницьким методом. Здали і корову, і здорового бугая вагою десь під 10 центнерів, воза, плуга, інший реманент з хутора.
Поселилися у хаті, яка й досі стоїть неподалік батьківської. Одна сім'я вже в ній жила. Під одним дахом опинилося 12 осіб. Так і перезимували. Хату перевезли дещо пізніше.
Щоправда, як згадує Іван Матвійович, зробили це акуратно, по-господарськи. Коли розбирали, пронумеровали всі бруси. А ось худоби не було куди поставити. То доводилося щодня ходити на хутір й годувати та доглядати її. Було надзвичайно важко, оскільки ніхто не звільняв від колгоспної роботи.
– Але я б не сказав, що ми дуже бідували, – розмірковує мій співрозмовник. – Були сім'ї, які жили набагато гірше. Коли переселилися в Білин, ми з сестрою Надею почали пасти в людей корови за наймом. Пас, поки не закінчив десять класів.
Далі вирішив поступати у фабрично-заводське училище, хоча батько й заперечував проти моєї затії. Він, як і більшість у той час, хотів, аби сини залишалися з ним і господарювали коло землі. І все-таки я настояв на своєму: поїхав у Луцьк й поступив в училище.
Хлопець став учнем ФЗУ (так тоді називали профтехучилища), аби набути спеціальність столяра. Цей фах був затребуваний не тільки в народному господарстві колишнього Союзу, а й серед людей, які споруджували власні будинки. Здати документ допомогла сестра Антоніна, яка на той час навчалася в Рожищенському зооветеринарному технікумі.
Звикати до нового життя, харчування було важко. На одного учня в день виділяли 51 копійку. Прожити на таку мізерію здоровому хлопцеві ой, як не просто. Удома батьки тримали кілька свиней, двоє корів. Літом обходилися молочними продуктами, взимку шкварка не переводилася.
– На новорічні канікули поїхав додому. Якогось дня до хати, в якій була чимала піч, де я лежав, зійшлися батькові сусіди. До них якимось чином просочилася інформація, що в ФЗУ дуже погано годують, набагато гірше, як в армії. Вони й говорять, що, мовляв, він все одно втече. А я те чую, – ронить спогади Іван Матвійович. – Їхні слова зачепили мене за живе. Думаю, вмру з голоду, але не повернуся.
Далі пішло полегшення. Почали ходити на заробітки. Розвантажували з лісом вагони. Згодом батько зрозумів, що поступив я правильно.
Детальніше знайомство з майбутньою професією відбулося під час першої практики, яку Іван ще з кількома учнями проходив на тарно-бондарному комбінаті в Луцьку. Зустріли їх добре, призначили посадові оклади. Годували за рахунок училища.
Учорашній сільський хлопчина не зогледівся, як швидко сплив час навчання. Направлення отримав у Ковель. Так волею долі молодий спеціаліст у числі інших потрапив на ковельський ДОК, що спеціалізувався на випуску меблів.
– Люди старшого покоління пам'ятають, що меблі цього підприємства користувалися неабияким попитом. За ними записувалися, – розповідає Іван Матвійович, – на чергу. Звичайно, хлопці пройнялися гордістю, що потрапили в колектив з добрими трудовими традиціями та високою репутацією.
Після училища мали право на двотижневу відпустку. Зустрів нас, п'ятеро чоловік, майстер цеху Петро Григорович Дубік. Я й тепер з ним спілкуюся. «Хлопці, яка відпустка? Ану, марш у цех!».
Виявляється, що в цеху «горів» план. Ми допомогли підігнати відставання. Лише після цього отримали свої законні відпустки. Повернулися уже на своє підприємство, яке згодом стане близьким, дорогим і рідним.
Тут промайнули кращі молоді роки, прийшли визнання та повага колег і друзів, тут здобута заслужена шана колективу та керівництва ДОКу.
Бригаду молодих хлопців направили в меблевий цех, який не мав навіть примітивної вентиляції. І все ж робота нікого не лякала.
Виготовляли струганий шпон. Справа у молодих столярів спорилася. Радувала не тільки вона, а й добрі заробітки – у місяць виходило 150-160 карбованців. На ті часи гроші хороші. Можна було купити костюм та туфлі.
Швидко спливли десять років, відколи він Іван Потапчук влився в колектив ДОКу. Згодом йому довірили посаду начальника меблевого цеху, в якому трудиться півтисячі чоловік.
Новий керівник з головою поринув в роботу. Добре знаючи специфіку виробництва, він бездоганно налагодив технологічний процес на кожній ділянці. З місяця в місяць колектив успішно справлявся з доведеними завданнями, якість продукції відповідала усім держстандартам.
Інакше й не могло бути. Ще коли Потапчуку довірили бригаду, яка носила почесне на той час звання "50-річчя Радянської влади", він удостоївся честі бути делегатом XIV з'їзду профспілок Союзу, на який з'їхалося 240 представників з усіх республік. Там побачив багатьох знаних людей країни, в тому числі відомого українського співака Дмитра Гнатюка.
За традицією, що існувала тоді, делегати з'їздів зобов'язані були побувати у трудових колективах, розповісти про ті питання, які там обговорювалися.
– Довелося мені й на пленумі обкому партії виступати, тоді «першим» був Федір Іларіонович Калита, – згадує Іван Потапчук. – Промисловість опікав секретар обкому Попов. Коли йому надали слово, він почав «котити бочку» на Михайла Кириловича Окладного, який на той час очолював об'єднання "Волиньдерев". Мовляв, там нічого не робиться, усе застаріле, не освоюються нові технології та техніка. І пішов, поїхав.
Підійшла черга й мені стати за трибуну. Спочатку коротко розповів про з'їзд, а тоді детальніше зупинився на роботі ДОКу. Зокрема, сказав, що поставили сушарку А-300, другими в Україні освоїли оздоблення поліефірними лаками, восьмибарабанні та однобарабанні верстати, шліфувальне виробництво і так далі. Це було своєрідне заперечення секретаревого звинувачення.
Під час перерви підходить до мене Окладний, хай земля йому буде пухом, тисне руку і говорить, що ніколи мені цього не забуде.
Це не були слова, кинуті на вітер. У їх істинності Іванові Потапчуку небавом довелося пересвідчитися. Людина він, як характеризує себе сам, непроста за характером, не терпить брехні та несправедливості, не вміє запобігати перед начальством. Коли впевнений у своїй правоті, доводить її будь-кому.
Саме непоступливість, принципова позиція і стали причиною «наїзду» на начальника цеху. Спеціалісти, які перевіряли його діяльність, стиль керівництва, в унісон з директором твердили, що йому треба йти з посади.
Вислухавши аргументи сторін, Михайло Окладний зробив свій висновок: начальника цеху, колектив якого працює ритмічно, щомісячно виконує планові показники, хочуть зробили «цапом-відбувайлом». Йому навішують гріхи інших.
Іван Матвійович і далі продовжував носити свій «портфель», хоча на зміну одній опалі через певний проміжок часу прийшла інша. Партійний вожак ДОКу не так потрактував його слова на зборах. Перекручена фраза потрапила в протокол, а звідси – в міськком партії.
Ознайомившись з нею, тодішній «перший» без будь-якої дипломатії сказав директору прямим текстом: "Навіщо ти тримаєш такого дурня? Вижени його". У ті часи вказівки перших осіб виконувалися беззаперечно.
Та Потапчук лишився працювати наперекір усім недобрим вітровіям. Залишив підприємство з власної ініціативи, мовби передбачаючи, що воно без нього проіснує зовсім недовго.
Далі доля, яка почалася з хутірського путівця, вивела на широкий автомобільний тракт. Саме з цією галуззю він пов'язав своє подальше життя.
На перших порах працював начальником Ковельської автостанції, а останні кільканадцять літ обіймає посаду голови правління приватного акціонерного товариства "Волинське підприємство автобусних станцій". Його робота знову на виду тисяч людей, які користуються послугами громадського транспорту.
Не можна не помітити, як разюче помінялися автостанції на Волині. Вони тепер, без перебільшення, стали візитними картками наших міст, райцентрів та інших населених пунктів області.
Але підприємство на досягнутому не зупиняється. Меж для вдосконалення, на думку Івана Матвійовича, нема. Таке його життєве кредо, яке дає стимул для життя та народжує нові ідеї.
Сприяє цьому і сім'я, зокрема його дружина Олександра Остапівна, з якою майже півстоліття крокує у парі. За цей час виростили й виховали двоє дітей – сина Володимира і доньку Наталію, які подарували батькам четверо онуків.
Незадовго після свого ювілейного дня народження Іван Потапчук завітав у Ковель, щоб зустрітися з друзями, згадати минулі роки. Адже він постійно підкреслює: «Як був ковельчанином, так і ковельчанином залишаюся». Привітати його прийшли члени колективу автостанції, родичі, колишні колеги по роботі, щирі і вірні товариші. Це, зокрема, згадуваний уже Петро Дубік, Василь Василевський, Петро Білінський, Євген Кобченко, Анатолій Джигун з дружиною, отець Дмитро та інші.
За святково накритим столом добрим словом згадали колишніх деректорів деревообробного комбінату Євгена Сахарова, Григорія Ясногородського, Василя Трача та багатьох гарних людей, з котрими звела доля ювіляра. Данину пам’яті віддали й батькам, котрі виховали сина порядною і чесною людиною. А найкращим, мабуть, подарунком Івану Матвійовичу був виступ самодіяльного співочого гурту з Білина на чолі із Заслуженим працівником культури Валентиною Повх.
...Різдвяна зоря, під якою народився Іван Матвійович, не тільки зігріває його своїм промінням усі 70 років, а й освітлює шлях до духовної досконалості усій родині та обдаровує Божою благодаттю. Хочеться побажати, аби цей процес тривав довго й довго!
Володимир ПРИХОДЬКО, Михайло КУЗЬМУК.
НА ЗНІМКУ: голова правління ПрАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій» Іван ПОТАПЧУК.
Фото з архіву авторів.
Залишити коментар