«Хочу поділитися враженнями...»Бентежать душу і сумління події, що відбуваються останнім часом в Україні.
За своє депутатство мені доводилося виконувати різні аспекти повноважень. Нещодавно з 21 по 23 березня разом з товаришами переймався питаннями обороноздатності України. На виконання ініціативи моїх виборців з Ковельського району, що зібрали продукти харчування, предмети гігієни, мною було прийнято рішення передати мобілізований ресурс безпосередньо військовим на кордоні з АР Крим.
Враженнями від побаченого і почутого на прохання редакції «Вістей Ковельщини» хочу безпосередньо поділитися з читачами. Ці враження складаються як з позитиву, так і тривоги…
До першого хочу віднести консолідацію суспільства на допомогу нашому війську і прикордонникам. На шляху руху мікроавтобуса "Спринтер", що надав підприємець і депутат нашої райради Петро М'якота, численні добровольці, козаки разом із міліцією контролюють транспортні розв'язки Одеської, Миколаївської, Запорізької та Херсонської областей.
Радували око доглянуті величезні, в порівнянні з Поліссям, засіяні хлібні лани. Буденно й по-господарськи тривають в завершальній фазі весняно-польові роботи. Надихала на патріотизм і дію велика кількість соціальної реклами: "Україна – це моя мама", "Україна – це ми", "Україна єдина".
Дорогою часто зустрічали військову техніку. Навіть довелося допомагати спецпризначенцям з Кіровограда лагодити бойовий "уазик". Різні почуття викликала колона на марші зенітно-ракетного дивізіону, який ще десяток років тому маневрував ковельськими берегами річки Турії.
Подолали більше тисячі кілометрів. За декілька десятків кілометрів у напрямку міста Армянська, де нас чекали земляки-мотострільці, ми вирішили заїхати до Генічеського району Херсонської області. Кінцевим та можливим для відвідин став населен
ий пункт Чонгар. За волинську картоплю, овочі та віники для лазні домовилися із десантниками про дозвіл відвідати кордон "фактичний".
Стривожило відразу графіті при дорозі: "За 18 км — російські окупанти". Спочатку довелося оминути п'ятикілометрову чергу автомобілів, що прямують до Криму, і припаркуватися за останнім українським БТРом. Прикордонники з Одеси, Львівщини викликають повагу своєю організацією несення служби, озброєнням. Обладнано митний пост, встановлено палатку, де службовці опікуються "міграцією". Доволі тривалою була розмова з місцевими жителями-підприємцями, які вже зневірилися у владі. Ми розказали їм про Київ, запросили на Ковельщину.
Другий аспект вражень – це скарги на відсутність контакту з місцевими депутатами та головою сільської ради, які уже три дні не відвідували військових. Десантники просили змінну "хебешку", бочку для лазні та інше, прикордонники – "тарілку"-антену, змінне взуття. Якщо у прикордонників проводиться часткова ротація, то десантники вже другий тиждень беззмінно сидять в окопах.
Заїхавши згодом до базової частини на Миколаївщині, ми вручили залишки провізії і переконалися, що міняти хлопців на передовій, підсилювати майже немає ким. Постає запитання: "Де ті браві колишні десантники, які мають допомогти у розгортанні додаткових батальйонів? Де майданівці? Де "сектори" і т. д. ?".
На відміну від Ковельщини, в Генічеському районі відчувається повне безвладдя. Наші спроби ще в Ковелі зв'язатися із представниками місцевої РДА, районної ради або депутатами були малоуспішними. Все, що нам вдалося досягти в цьому плані, обмежилося посадовцем з відділу соціального захисту. По телефону пані Марина нам порадила "прекратить" спроби відшукати керівництво…
Щоб повернутися до земляків, які знаходилися за 50 кілометрів навпростець, нам знову довелось зробити коло, а це — 250 кілометрів. Майже в сутінках відвідували польовий табір військових, що окопали не тільки техніку, але й великий склад продовольства. Нам кажуть: "Беремо тільки через місцеву сільську раду або в земляків (це – ми!)". Горді за наших земляків! Максимчук, Гузій, Степанчук та інші зі зброєю в руках боронять наші кордони. Дай їм, Боже, повернутися живими додому, отримати обіцяну премію, п
оділитися пережитим та побаченим з рідними, учнями шкіл.
Не буду видавати військові таємниці, але мушу поділитися, що саме відвідини військових "западенців" нас зворушили та обнадіяли найбільше. Трохи втамувалася гіркота образи на районних депутатів і посадовців, що не підтримали мою ініціативу, яка була виголошена під час останньої сесії Ковельської районної ради.
Хто не зміг поїхати – допомогли матеріально. Два дні телефонували, цікавилися обставинами нашого перебування на Півдні.
Користуючись нагодою, хочу подякувати Івану Нискогузу та всьому колективу Поворської туберкульозної лікарні, жителям Поворська, селища Голоб. Відгукнувся депутат обласної ради Іван Смітюх, районні депутати Володимир Пархонюк, Ігор Присада, Тит Абрамчук та інші.
Цінною стала підтримка "афганця" Сергія Ілюшика та колеги-депутата Бориса Андріюка, які не побоялися з Корнійчуком "сходити в розвідку".
Що можна зробити сьогодні, завтра? Поїзд до Сімферополя прямує майже порожній. Не хлібом та салом живуть солдати. Ковельщина багата талантами. Співають козацьких пісень, декламують навіть з трибуни районної ради, тому я запрошую до Чонгару, де патріоти з Кременчука встановили сцену. Праворуч від сцени – козак з Дніпропетровщини поставив намет, біля якого гасло: «Не бійся! Не панікуй! Молися або воюй!».
Анатолій КОРНІЙЧУК,
депутат Ковельської районної ради.
P.S. Усі відео- та фотоматеріали з цієї поїздки я передам до архіву Ковельського району.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар