Бій під Волновахою: як це було?Те, що сталося під ранок 22 травня під Волновахою, районним центром на Донеччині, безперечно увійде до найтрагічніших сторінок у новітній українській історії поряд із Небесною Сотнею Євромайдану. На жаль, мирне небо над головою протягом стількох років зробило наших хлопців безпечними - навіть їдучи в зону можливих бойових дій, вони сподівалися, що лихо омине їх. На жаль, іноді за досвід, особливо досвід виживання на війні, доводиться платити надто дорогу ціну.
Чутки щодо всіх обставин розправи над нашими військовослужбовцями продовжують «гуляти» різні. У тому числі — й про повну безпечність воїнів. Що, зокрема, наочно засвідчив розтиражований відеоролик, з якого видно, як двоє терористів у цивільному одязі спокійно проходять біля місця розташування бійців 51-ї механізованої бригади, відкрито знімаючи все на камеру. "О, зенітка! Ні фіга собі! Привіт, пацани! Давайте підійдемо до них поближче! Здрастуйте, хлопці! Вас знімає прихована камера!" — голос за кадром явно відзначався своєю безцеремонністю і зухвалістю.
А "пацани", геть розслаблені і втомлені, готувалися до ночівлі. Камера беземоційно проїздить по їхніх обличчях. "Прикро так виходить! Думайте, хлопці. Якщо каталажка почнеться - думайте, куди ви побіжите...".
"Каталажка" розпочалася близько 5-ї години ранку. Незнайомці, що прибули на двох чи трьох машинах, з гранатометів та кулеметів методично професійно, що вказувало на їхню належність до найманців, стали розстрілювати українських військовослужбовців. У результаті нападу 18 бійців повернулися додому "вантажем 200". Ще понад 30 солдатів отримали поранення різних ступенів тяжкості. Усіх їх після надання першої медичної допомоги у лікарні Волновахи оперативно відправили до військових лікувальних закладів у Харкові та Дніпропетровську. Голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко назвав трагедію під Волновахою терористичним актом.
Тим часом засоби масової інформації вже повідомляють про версії трагедії. Зокрема про те, що відповідальність за скоєне взяло на себе терористичне угруповання «Бєса».
А син українського екс-Президента "у бігах" Віктор Янукович-молодший і взагалі заявив, що бій під Волновахою є провокацією проти самопроголошеної «Донецької народної республіки». "Сьогодні вранці найманці Коломойського з безмежною жорстокістю розправилися з блок-постом солдатів термінової служби біля села Благодатне Волноваського району. Версій три: або ж це — спланована провокація для обвинувачення ополченців ДНР і наступної кривавої зачистки, або ж — інсценування агресії з боку Росії (Яценюк уже говорить, що у нього є докази якоїсь "російської агресії", у зв'язку з чим збирає Радбез ООН), або ж це — каральна операція проти українських військовослужбовців, що відмовилися виконувати злочинні накази", — переконаний він.
Хай там як, остаточні висновки стосовно трагедії під Волновахою нас ще очікують попереду. Надто вже неординарним і зухвалим здається цей розстріл молодих людей навіть на тлі кривавих подій останнього часу в Донбасі. А ще — нечувано жорстоким життєвим уроком для українських військовослужбовців.
Після трагедії під Волновахою війна, можна сказати, прийшла і до Дніпропетровська, влада у якому заявляє про спокій в області і контрольованість нею ситуації. Принаймні місцевий військовий госпіталь, який існує близько 90 років, це відчув сповна. Адже ще з років Другої світової війни тут не зіштовхувалися із ситуацією, коли з поля бою сюди потрапляло стільки поранених військовослужбовців водночас. Десятьох поранених під Волновахою доправили на гелікоптері саме сюди.
"Усі вони мають різні поранення (кульові, осколочні) від середнього ступеня тяжкості до легкого, — розповів "Україні молодій" начальник хірургічного відділення Дніпропетровського військового госпіталю підполковник Євген Герасименко. — Кожному з поранених виконано оперативне втручання. Також призначені антибактеріальні лікарські засоби — з метою попередження інфекції. Бо як тільки антибактеріальне лікування припиняємо, інфекція активізується. Саме лікування займе від 14 до 21 доби, але не виключено, що для когось цей термін розтягнеться і до 30-40 днів".
Як зазначає Євген Петрович, усі військовослужбовці прибули до них у стані дуже пригніченому, бо не усвідомлювали, що їдуть на війну. А ще він звертає увагу на відсутність у хлопців бронежилетів — якби вони були екіпіровані "по повній", таких поранень не сталося б.
На жаль, поранені продовжують прибувати. До Дніпропетровська дещо пiзнiше доставили потерпілого з району Добропілля Донецької області, де обстріляли блок-пост. Ще двох воїнів з осколочними пораненнями нижніх кінцівок і спини сюди доправили з військового госпіталю у Харкові.
Ми вирішили провідати хлопців у госпіталі й дізнатися про обставини трагедії з перших вуст. 20-річний житель Сколівського району, що на Львівщині, Мирон Лесько після пережитого вважає, що народився у сорочці: коли він спав у наметі, підступна куля калібру 5,45 міліметра поцілила йому в спину біля хребта і вийшла через плече.
"Відразу відчув різкий біль у плечі, і для мене це був шок, бо з таким страхіттям ніколи в житті не зіштовхувався. Стали відповзати від біди подалі разом iз Сергієм Пащенком — він зараз iз пораненням руки проходить лікування у Харкові. Нас же ще й гранатами закидали. Потім приїхали дві машини з цивільними людьми, які й відвезли нас до лікарні у Волновасі. От вони є героями справжніми, бо й самі теж життями ризикували, адже і по них також стріляли", — ділиться спогадами він.
Мирон каже, що до них перед нападом справді підходили незнайомі люди, які не представлялися, але заявляли, що люблять Донецьк і Крим. "А ще казали, що ми приїхали на їхню землю. Але ж ми на війну не їхали, бо вона нам не потрібна. І ні в кого стріляти не бажали. Кожному хотілося повернутися додому. Я ніколи не міг подумати, що таке може бути в Україні... Бо люди однаково добрі що на Львівщині, що на Донеччині — місцеві там стільки нам продуктів навезли", — пригадує юнак.
Ще не завершили ми з Мироном розмову, як до палати завітало подружжя Сєдікових, Юрій та Валентина. Виставили по цілій упаковці води та квасу, різні харчі, передали картки для поповнення рахунків мобільних телефонів.
"Як почули по телевізору, що поранених під Волновахою солдатів доправили до Дніпропетровська, так відразу до госпіталю і рвонули, — зізнався Юрій. — Я не можу на них дивитися спокійно, бо з дружиною теж маємо сина. Їх же на вірну смерть відправили. Про що можна говорити, коли на 50 чоловік лише 4 бронежилети виявилося? Сам я — колишній військовий і в цьому дещо розуміюся. І родом, до речі, з Димитрова Донецької області. Із земляками спілкуюся часто і з їхніх слів знаю, що весь цей жах чинять проплачені найманці, злочинці, які за 100 гривень спокійно можуть позбавити людину життя. Тому сьогодні географія не важлива. Важливо всім об'єднатися — від Заходу до Сходу".
Побувши у госпіталі кілька годин, я переконався, що біда людей згуртовує як ніколи. До госпіталю йшли десятки відвідувачів, щоб підтримати продуктами, чим тільки можна, поранених воїнів, переважно вихідців із Західної України.
Усі військовослужбовці, які нині проходять курс лікування у дніпропетровському госпіталі, одностайно стверджують, що їм ніхто не говорив, куди везуть і з якою метою. "11 квітня мене в армію призвали, — розповідає 19-річний Михайло Рибак iз Житомирщини, у якого серед доставлених до Дніпропетровська військовослужбовців — чи не найтяжче поранення. — Спершу пройшли підготовку у Волинській області та в Рівному. Потім поїздом доставили до Дніпропетровська, а звідти — машинами на територію Донецької області. Про жодну небезпеку нас ніхто не попереджував і мету нашої передислокації не пояснював. Недобре вже самі відчули. Бо вдень потрапити на територію Донецької області не могли — люди в цивільному на блок-постах не пропускали. Тільки вночі й проїхали... Вдень напередодні трагедії ніяких ознак нападу не було. А от ночі остерігалися. Сталося ж усе під ранок...
Рибак дістав кульове поранення руки і осколочне — в голову.
— Після пережитого відчуваєш страх? — запитую у Михайла.
— Більше це не відчуття страху, а прагнення захистити Батьківщину. Я захищав Батьківщину! Бо Донецьк і Луганськ — це теж Україна!
У долю 23-річного Петра Андрейчука з Надвірної, що на Івано-Франківщині, ця війна втрутилася особливо недоречно. Юнак здобував наймирнішу професію в Інституті мистецтвознавства Прикарпатського державного університету за фахом "музичне мистецтво", готувався до державних іспитів. Коли з військкомату зателефонували, їм про це повідомив прямим текстом.
Коли стався напад на них під Волновахою, Петро саме стояв у караулі. Куля зачепила йому руку. Проте розповісти про всі перипетії трагедії він досі не може — тільки від однієї згадки про бій йому стає зле. А от на запитання про те, чи піде після одужання знову до армії, Петро відповідає категорично:
— З такими командирами не пішов би. Але свою державу ми повинні захищати. Бо не на чужу землю приходили.
Свою державу ми повинні захищати. Усі поранені молоді хлопці, які потрапили до дніпропетровського військового госпіталю після "м'ясорубки" під Волновахою, хоч і різними словами, але висловлювали саме таку думку. І вже за це їх можна назвати героями. Шкода, що саме так гартується майбутнє Української армії. Але після розмови з хлопцями лишається впевненість, що Україну свою ми відстоїмо.
Сергій ДОВГАЛЬ.
(«Україна молода»).
Залишити коментар